Цей Високоповажний оголошує холодну війну

На мить усі замовкли. Тишу порушували лише ридання пана Ченя.

Ши Мей схилив голову, прикриваючи щоку рукою, але коли він глянув на Чу Ваньніна, його погляд був прямий і впевнений.

— Учителю, будь ласка, припиніть це. Якщо ви продовжите, то нести відповідальність доведеться піку Сишен.

Душа Мо Жаня майже в п’яти пішла. Можливо, він і був негідником, але негідником, який повністю відданий Ши Мею. У цьому переродженні він присягнувся собі дбайливо ставитися до Ши Мея та як слід захищати його, але минуло лише декілька днів, а Ши Мея вже вдарили й поранили вербовою лозою. Як так?

Зараз він навіть не міг звести рахунки з Чу Ваньніном. Замість цього він поспішив до Ши Мея, щоб перевірити рану на його щоці.

— Зі мною все гаразд, — м’яко сказав Ши Мей.

— Усе одно, дай глянути.

— Ні, правда, це дрібниця.

Ши Мей намагався пручатись, але Мо Жаню вдалось відсунути руку, що прикривала рану.

Зіниці Мо Жаня вмить звузились. На щоці була рвана, глибока і кривава рана: шкіра і м’ясо були вивернуті назовні, а з самої рани без упину текла кров аж до самої шиї Ши Мея.

Очі Мо Жаня почервоніли. Він закусив губу і довго пронизливо дивився на нього, перш ніж розвернутись і заверещати на Чу Ваньніна:

— На цьому ви закінчили?

Чу Ваньнін з понурим обличчям промовчав. Він не вибачився і не підійшов, лише закореніло стояв на тому самому місці, тримаючи Тяньвень, в яку вже не надходила духовна енергія.

Мо Жань почувався так, ніби в грудях була незліченна кількість шалених демонів. Хто б стерпів, коли кохана людина, яка у минулому житті вже один раз померла, знову ось так страждала.

Він і Чу Ваньнін так і дивилися один на одного: ніхто не хотів поступатись, ніхто не хотів визнавати поразку. Очі Мо Жаня поступово наливалися кров’ю, він так сильно ненавидів Чу Ваньніна стільки років, чому цей чоловік завжди з ним ворогує?

Коли Мо Жань тільки приєднався до ордену, він зробив дещо не так, і був ледь не до смерті побитий Чу Ваньніном. Пізніше, коли Ши Мея поранили, незважаючи на те, що він був одним з лише трьох учнів, яких Чу Ваньнін брав за все життя, той просто стояв поруч, ані пальцем не поворухнувши. Потім Ши Мей помер, а пік Сишен було зруйновано, Мо Вейю став неперевершеним володарем світу заклиначів і всі в людському світі підкорялись йому. Тільки Чу Ваньнін протистояв йому, руйнував його велику справу і зачіпав його совість, постійно нагадуючи йому, що хоча він і був Тим, Що Наступає на Безсмертних, але він був і тим божевільним, котрий втратив розум і від якого всі відвернулися.

Чу Ваньнін. Чу Ваньнін… У житті і смерті, це завжди був він!

Вони обидва все ще були одягнені в однакові весільні шати, червоним до червоного, але прірва між ними була такою великою, що її було неможливо нічим заповнити. Урешті, Чу Ваньнін сховав Тяньвень.

Пан Чень із полегшенням зітхнув і впав на коліна перед Ши Меєм, безперервно кланяючись.

— Такий добрий, такий милосердний. Безсмертний справжній живий Бодгісаттва, наш справжній рятівник. Дякую, що врятував мою сім’ю, Безсмертний. Дякую, Безсмертний. Дякую, Безсмертний.

Завжди закінчувалось ось так.

Чу Ваньнін буде тим, хто подбає про злого духа, але також тим, хто злісно відшмагає батогом. Чу Ваньнін зробив те, що повинен був зробити, але і те, чого робити не мав, і врешті хтось інший постане рятівником, а він - лиходієм. Так було завжди.

Чу Ваньнін знав свій поганий темперамент, тому змирився з цим. І не шкодував. Звичайно, він почувався погано, після того, як випадково вдарив свого учня, але не міг змусити себе підійти і сказати кілька теплих, лагідних слів через своє самолюбство. Замість цього просто пішов і став перед маленькою дочкою родини Чень.

Дівчинка подивилась на нього і підсвідомо відступила, затремтівши від страху. З усієї родини Чень вона була єдиною, хто мав хоч якусь доброту. Говорячи, Чу Ваньнін пом’якшив голос:

— Твоя мати була одержима привидами і тривалість її життя скоротилась щонайменше на двадцять років. Якщо вона не покається і поновить аморальні помисли, її охопить негативна енергія і, боюсь, що вона помре ще раніше. Коли вона прокинеться, скажіть їй власноруч виготовити з червоного персикового дерева меморіальну табличку для молодої пані Лво, і чітко визнати на ній її статус. Лво Сяньсянь була законною дружиною Чень Бохваня; щоб виконати її передсмертне бажання, той факт, що ваша родина приховувала це роками, також має бути оприлюднений.

Він зробив паузу, а потім простягнув їй книгу з писанням.

— Крім того, вся ваша сім’я повинна ставати на коліна і читати Заклинання звільнення тричі на день, щоб допомогти душі молодої пані Лво віднайти спокій і позбавитись духів, що переслідують вашу родину. Це потрібно робити повні десять років без зупину, інакше молода пані Лво повернеться, аби мститись.

— Так, — голос дівчинки тремтів, — дуже дякую, заклинателю…

Чу Ваньнін обернувся на пана Ченя і його сина, дивлячись на них поглядом гострим, як засніжений кинджал.

— Коли мадам Чень Яо прокинеться, ви двоє повинні розповісти їй усе і дати їй прийняти своє рішення. Якщо ви хоч щось спробуєте приховати, я вам обом язики вирву!

Ці двоє були не більше ніж боягузами, які не наважувались чинити жодного опору тепер, коли все дійшло до цього. Вони впали на землю, присягаючись виконувати всі його вказівки.

— Щодо аромату пудри «Ста Метеликів»: його створив самотужки пан Лво, але ви безсоромно стверджували, що це ваш власний рецепт. Ви й самі знаєте, що треба зробити. Я більше не буду витрачати на вас слова.

Чу Ваньнін махнув рукавами і пішов.

— М-ми обов’язково виправимо заяви нашого магазину й уточнимо, що цей аромат був розроблений… паном Лво…

Коли все було врегульовано, Чу Ваньнін доручив Мо Жаню відвести пані Чень-Яо всередину, щоб витягнути з неї отруту.

Хоча Мо Жань приховував у своєму серці ненависть, він добре знав, що в молодості ставився до Вчителя радше з повагою, ніж зухвало, тому не протестував. Лише стиснув руку Ши Мею і прошепотів:

— Іди, подбай про своє обличчя і зупини кровотечу. Я відведу її всередину.

У кімнаті старшого сина Ченів все ще висів великий червоний символ «Подвійне щастя». Усе сталося так швидко, що вони, ймовірно, забули зняти його в поспіху. Зараз, коли Чень Бохвань став лише порошком, це здавалось глибокою насмішкою.

Пані Чень-Яо стала жертвою в цьому безглуздому, просякнутому жадібністю фарсі. Що вона вирішить робити, коли прокинеться?

Вона була звичайною людиною, і її тіло не могло витримувати все так само, як тіло Ши Мея, тому Чу Ваньнін мовчки витяг отруєну кров і згодував їй пілюлю. Мо Жань увесь час стояв осторонь, подаючи миску з водою та простягаючи рушник, тим часом вони обидва не розмовляли - навіть не дивились один на одного.

Коли Чу Ваньнін вже йшов, його байдужий погляд пробіг по стіні, перш ніж за щось зачепитись. Він уважніше придивився до вірша, що на ній висів. Стовпчики літер були написані звичайним почерком, акуратно й вертикально; чорнило сохло недовго, а краї паперу ще не почали жовтіти.

Пара долоней рожевих,
Глечик вина в жовтім світлі,
Зелена весна містом кружляє,
Вітер гілля верби колихає.

Суворі вітри бушували зі сходу,
Щастя недовге, як дівчини врода,
Одна чаша журби, роки довгі без тебе,
Все не те, все не те, все не те.

Але знову повернеться весна,
Силуети розтануть в далині,
Сльози з очей і хустини вологі,
Персика цвіт вкриває дороги.

Безсмертні кохання обітниці,
Любовні листи ненаписані,
Ніщо не залишиться, крім неба блакиті,
І сонця, щоб знову світло створити.

На серці Чу Ваньніна раптом стало важко. Напис охайний і зроблений старанно, підписано: «Чень Бохвань». Три символи його імені були яскраво помітними.

Молодий пан Чень одружився з дочкою родини Яо всупереч власним бажанням і був змушений тримати страждання при собі. Невже він провів останні дні свого життя, стоячи біля вікна з пензлем, не здатний робити будь що, окрім переписування «Шпильки з феніксом*» — оди втраті та розлукам?

*Вірш відомого китайського поета Лу Ю (1125-1210), династія Сун.

Чу Ваньнін не хотів залишатися в маєтку Ченів ані хвилини довше. Терплячи пекучий біль у плечі, він розвернувся й пішов.

Через поранення Чу Ваньнін і Ши Мей не могли одразу запрягти коней і повернутись на пік Сишен. Крім того, Чу Ваньнін особливо не любив подорожувати на мечах, тому вони вирішили провести ніч у корчмі. Тож вони могли піти оглянути храм примарної церемоніймейстерки наступного дня, щоб переконатись, що про все подбали належним чином.

Незважаючи на те, що привиди-мерці були розтрощені технікою вітру Чу Ваньніна, знищені були лише їхні тіла, але не душі. Тож нема нічого страшного в тому, щоб залишитися на кілька днів, і переконатися, що ніхто не прослизнув, аби продовжити створювати неприємності.

Чу Ваньнін мовчки йшов попереду, двоє учнів слідували за ним.

Ши Мей наче щось згадав:

— А-Жань, одяг, який на вас з Учителем… Що… Що сталося? Мо Жань здивувався, перш ніж зрозумів, що вони з Учителем досі одягнені у весільне вбрання. Він смертельно боявся, що Ши Мей може неправильно зрозуміти, і поспішив його зняти.

— Це... Гм, з ілюзорного світу — не думай надто про це, я…

На півслові він кинув ще один погляд і зрозумів: оскільки Ши Мея також провели крізь посмертний шлюбний обряд, він теж був у весільних одежах, просто вони мали інший дизайн, ніж у Мо Жаня і Чу Ваньніна. Крім того, через дірки та розриви вже було не розгледіти оригінальний вигляд. Але як би там не було, це — весільні шати.

Стоячи ось так, пліч-о-пліч з Ши Меєм, він міг уявити, що це Ши Меєві руки він тримав там, в ілюзії примарної церемоніймейстерки, з ним вклонявся і ділився вином, з ним одружувався. Раптом він перехотів знімати вбрання і міг лише ошелешено дивитись на Ши Мея. Ши Мей тепло посміхнувся:

— Що таке? Ти не закінчив фразу.

— Нічого, — пробурмотів Мо Жань.

Чу Ваньнін йшов на кілька кроків попереду. Хтозна, скільки він почув, але він зупинився і обернувся.

Небо світлішало. Після метушливої ночі сутінки почали зникати, а над горизонтом з’явилось перші промені світанку. Багряне сонце, наче розірване скривавлене серце, проривалось з темної безодні, щоб розфарбувати небо в розкішні кольори.

Підсвічений світлом, Чу Ваньнін стояв поміж кінцем довгої ночі, яка ставала все яскравішою, і світанком, який повільно розливався по всьому небу. Він стояв у профіль, його весільний наряд був червоний як кров. Схід сонця накинув на нього золотий ореол, розмиваючи вираз обличчя.

Раптом духовна енергія здійнялася, розірвавши його весільні шати на шматки. Клаптики червоного затріпотіли, як безліч пелюсток зів’ялих квітів хайтану. Знявся вітер, розкидаючи шматочки всюди. Білий одяг знизу замайорів на вітру разом з чорнильно-чорним волоссям.

Кров на плечі. Клаптики тканини в повітрі.

Пляма крові там, де його поранили, коли він захищав Мо Жаня, була ще яскравішою та помітнішою на тій білій одежі.

Минуло багато часу, перш ніж Чу Ваньнін холодно посміхнувся, наче глузуючи:

— Мо Вейю, що між тобою і мною можна неправильно зрозуміти.

«Мо Вейю» — так він звав Мо Жаня, коли був злий; холодним і ввічливим тоном, в якому не можна було почути і натяку на будь-яке тепло.

Мо Жань поперхнувся, заскочений зненацька, і не знайшов що сказати.

Чу Ваньнін перестав посміхатися і пішов геть, змахнувши рукавами. У цю годину навколо не було ні душі, він йшов попереду один, ніби він був зовсім самотній в цьому туманному світі.

Його жорсткий, презирливий погляд розвіявся, щойно він зайшов до кімнати корчми і зачинив двері. Чу Ваньнін скрипнув зубами, і на його обличчі чітко відобразився біль, коли він підняв руку, щоб торкнутися свого плеча.

Пазурі примарної церемоніймейстерки нічим не поступались Тяньвень — і те, і те було надзвичайно потужною зброєю природи. Усе плече було розірване, але він не мав змоги подбати про нього під час демонічної навали. Тепер воно заражене і почало гноїтись. Біль був нестерпним.

Стоячи посеред кімнати, Чу Ваньнін повільно видихнув і спробував зняти одяг, але тканина прилипла до шкіри там, де кров уже засохла. При натязі тіло пронизало стрілами болю.

Мо Жаню дісталась сусідня кімната. У корчмі була погана звукоізоляція, а Чу Ваньнін не хотів, щоб хтось знав, тож він закусив губу і одним нещадним рухом зірвав тканину.

— Нгх, — Чу Ваньнін стримано простогнав, потім повільно відпустив губу. На зубах і губах, де він вкусив надто сильно, з’явилась кров. Він важко дихав, обличчя стало абсолютно безбарвним, а тіло вкривав холодний піт.

Він опустив свої довгі густі вії і, тремтячи, подивився вниз, щоб побачити поранення. Все не так уже і погано. Можна впоратись.

Притримуючись за стіл, він повільно опустився на крісло. Потроху, ковтаючи біль, витер рану неушкодженою рукою, за допомогою рушника і води, які за його наказом приніс служник корчми.

Потім гострим ножем він відрізав мертву плоть. А тоді наніс мазь, зроблену пані Ван. І врешті повільно, з великими труднощами, він сам обмотав бинтами плече.

Він не звик показувати слабкість перед іншими. І вже неодноразово переживав такий біль, і щоразу долав його сам.

Поранений звір знайде, де сховатись і зализати рани. Іноді Чу Ваньніну здавалося, що він нічим не відрізняється від тих звірів, і, що це самотнє існування, ймовірно, триватиме і надалі. Він знав, що він не визивав симпатію у людей, тому не хотів жалібно благати когось про допомогу. У нього була гордість, хоча й досить важко зрозуміла.

Але коли він зняв одяг, на підлогу впала парчева торба, з вишитими на червоному атласі квітками шовкового дерева. Його пальці тремтіли від болю, коли він повільно відкрив її. Всередині лежали перев’язані шнурком пасма волосся.

Його і Мо Жаня.

Чу Ваньнін на мить здався трохи розсіяним. Він хотів піднести мішечок до вогню свічки і спалити його разом із безглуздим вмістом. Але, кінець кінцем, не зміг цього зробити.

«Заплітаючи волосся, щоб стати чоловіком і дружиною, відтепер ви ніколи не матимете сумнівів у подружньому коханні». Він майже чув тихе гигикання золотого хлопчика та нефритової дівчинки.

Чу Ваньнін розумів глибоке тріпотіння у своєму серці і ненавидів себе ще більше через це. Він міцно стиснув у руці м’який мішечок і повільно заплющив очі.

Він не міг прийняти ті почуття, що довго плекав до Мо Жаня. Єдине його бажання полягало в тому, щоб вирвати власне серце і вирізати звідти мерзенні думки — роздробити, відрізати й викинути їх.

Де поділася його порядність, пристойність? Чи був Мо Вейю кимось, про кого можна так думати? Який з нього вчитель? Воістину, гірший за тварину.

Тук, тук, тук.

У двері раптом постукали. Чу Ваньнін був в розпалі самоїдства, коли він злякано, з широко розплющеними очима, заховав парчевий мішечок у рукав. На обличчі знову з’явився злий вираз.

— Хто там?

— Учителю, це я. — Ззовні почувся голос Мо Жаня й серцебиття Чу Ваньніна трохи прискорилось. — Я можу ввійти?