Колись цей Високоповажний благав тебе…

Одним із умінь Тяньвень була техніка повного ураження з досить простою назвою. Лише одне слово: «Вітер» Після використання Тяньвень знищувала все, до чого торкалася.

Ясна річ, Мо Жань уже колись відчув на собі всю жорстокість та силу «Вітру»; він також добре усвідомлював здібності Чу Ваньніна і знав, що причин для хвилювання немає. Він востаннє кинув короткий погляд на зблідлого чоловіка, вдягненого в криваво-червону мантію, і розкидав свої останні талісмани вигнання, щоб виграти Чу Ваньніну трохи часу. Після чого відскочив убік, притримуючи Ши Мея однієї рукою, а іншою схопив пані Чень, намагаючись відвести двох непритомних людей якомога далі від місця, де розгортались усі ці події.

Чу Ваньнін, знемагаючи від палючого болю, насилу змусив себе поворухнути іншою рукою. Тяньвень вмить спалахнула сліпучим золотавим сяйвом, і Чу Ваньнін одним різким рухом смикнув до себе вербову лозу.

Як тільки церемоніймейстерка вивільнилася та скочила на ноги, її обличчя перекосилося, і вона різко кинулася до Чу Ваньніна.

Вбрання Чу Ваньніна майоріло, ніби полум'я на вітру. З грізним виразом обличчя й наскрізь просякнутим кров'ю плечем, він здійняв руку до неба, а золоте сяйво Тяньвень загрозливо посилилось, як тільки Чу Ваньнін почав обертати її над головою.

Раптом вербова лоза збільшилася на кілька сотень футів і закружляла в золотому вихорі, втягуючи в нього все навколо: привидів, трупи, золотих хлопчиків і нефритових дівчаток, і навіть оскалену примарну церемоніймейстерку — все було затягнуте всередину «Вітру» і миттєво розірване стрімкою та безжальною зброєю на ім’я Тяньвень! «Вітер» був безжалісний у своїх руйнуваннях, навіть трава і дерева поблизу були вирвані з корінням — ніщо не могло врятуватися під його натиском.

Неосяжних розмірів смерч навколо Чу Ваньніна спалахнув яскравим сліпучим світлом. На якийсь час небо потемніло, навколо кружляли пил і каміння. Труни й тіла, що були підхоплені вітром, перетворилися на пилинки. Усе, в межах досяжності лози, було поглинуто. Усе поринуло в бурю та було роздерте на шматки, розтрощене на безліч уламків стрімкою Тяньвень...

Коли пил осів, Чу Ваньнін опинився серед випаленої пустелі. Посеред цих уламків не залишилося нічого, крім його самотньої фігури, вдягненої в яскраво-червоне вбрання, подібне до розквітлого багряного лотоса чи опалої квітки хайтану. Залишилася тільки земля, всипана білими кістками, та грізна Тяньвень із золотим сяйвом, що досі переливалося по всій її довжині.

Схоже, що Чу Ваньнін насправді був досить делікатним, коли бив нею учнів. Судячи з попередніх дій, він безумовно був здатен розпорошити кожного з них на платформі Шанье в одну мить, якщо б забажав...

Золоте світло потроху тьмяніло. Тяньвень перетворилась на мерехтливий зоряний пил і повернулася в долоню Чу Ваньніна. Він важко зітхнув, спохмурнів і повільно, знехтувавши болем у плечі, рушив до своїх учнів, що стояли вдалині.

— Як там Ши Мей? — запитав Чу Ваньнін, підійшовши до них, усе ще стримуючи біль.

Мо Жань розглядав неймовірно гарного непритомного Ши Мея в своїх обіймах, який ще не встиг прийти до тями. Дихання було слабким, а щоки на дотик холодні як лід. Ця сцена була занадто знайомою. Вона була нічним жахіттям, від якого Мо Жаню ніколи не вдавалося втекти: ані під час життя, ані після смерті.

Тоді Ши Мей так само лежав у нього на руках, але того разу його дихання ставало слабше кожної секунди, доки зовсім не зникло...

Чу Ваньнін нахилився і притиснув свої пальці до ший пані Чень і Ши Мея, перевіряючи їхній пульс, після чого пробурмотів:

— Гм? Чому отрута вплинула так сильно.

Мо Жань раптом підняв голову:

— Хіба ви не говорили, що немає про що хвилюватися? Чи не ви казали, що їх просто зачарували?

Чу Ваньнін насупив брови:

— Церемоніймейстерка застосовує пахощі для гіпнозу, це теж своєрідна отрута. Я очікував лише легкого сп’яніння від цієї отрути, але не ефекту такого масштабу.

—...

— Спочатку відведи їх до резиденції Чень, — продовжив Чу Ваньнін, — Позбавитись отрути неважко. Головне — що вони живі.

Він говорив спокійним, безпристрасним тоном. Хоча Чу Ваньнін завжди так розмовляв, за теперішніх обставин це звучало якось нещиро і зверхньо.

Мо Жаню жорстоко нагадали про тогорічну снігову хуртовину, коли він стояв на колінах у снігу, тримаючи Ши Мея на руках, поки його життя поступово згасало. По його обличчю стікали сльози, він кричав до хрипоти, благаючи Чу Ваньніна обернутися, поглянути на свого учня, молив Чу Ваньніна хоча б пальцем поворухнути, аби врятувати життя Ши Мея.

Але що ж тоді сказав Чу Ваньнін?

З презирством у голосі, безпристрасним тоном. Саме так він відмовив, коли Мо Жань єдиний раз у своєму житті впав на коліна і почав благати. Під снігопадом, що стрімко сипав, тіло в його обіймах поступово остигало й тануло, наче сніжинки, що падали на плечі та затримувалися на бровах.

Того дня Чу Ваньнін голіруч убив двох своїх учнів. Одним із них був Ши Мінцзін, якого він міг врятувати, але не зробив цього. Іншим був Мо Вейю, чиє серце розривалося від болю, коли він стояв на колінах у снігу.

Його серце раптом наповнилося страхом, образою, злістю й жорстокістю, що подібно змію огорнули його.

На мить він відчув несамовите бажання зімкнути руки на шиї Чу Ваньніна, позбутися цієї чарівної маски й показати свою демонічну сутність, знову стати жорстоким привидом із минулого життя: допитати його, пошматувати його плоть, вимагати у нього життя… Життя тих двох учнів, що безпорадно лежали на снігу.

Але коли він підняв очі, його погляд зупинився на закривавленому плечі Чу Ваньніна. Звірячий рик, що ледве не вирвався з його горлянки, вмить зник. Він не видав більше жодного звуку, втупившись в обличчя Чу Ваньніна поглядом, що межував з ненавистю, але Чу Ваньнін цього не помітив. Через деякий час він опустив голову, щоб подивитися на бліде обличчя Ши Мея.

У цей момент усі думки зникли з його голови.

Якщо з Ши Меєм знову щось станеться, тоді...

— Кхе, кхе, кхе!

Людина на його руках несподівано зайшлася кашлем. Мо Жань здригнувся, його серце затремтіло... Ши Мей повільно розплющив очі й пробурмотів хриплим і слабким голосом.

— А-... Жаню?..

— Так, це я!

Відчуття полегшення й радості стерло всі його хвилювання, очі Мо Жаня широко розплющилися, коли він підніс руку до холодної щоки Ши Мея, а його очі почали виблискувати.

— Ши Мей, як ти почуваєшся? Тобі боляче? Де саме болить?

Ши Мей злегка посміхнувся, вираз його обличчя був м'яким. Він озирнувся:

—...Як ми сюди потрапили?.. Я знепритомнів... А! Вчителю... Кхе, кхе. Цей учень був зовсім не компетентним... Цей учень...

— Мовчи, — відповів Чу Ваньнін.

Він дав Ши Мею пігулку:

— Оскільки ти прокинувся, тримай цю пігулку, але не ковтай. Вона виводить отруту з організму

Ши Мей слухняно зробив усе, що йому було сказано, а потім перелякано відсахнувся. Колір його і без того блідого обличчя ще більше потьмянів:

— Учителю, що з вами сталося? Ви весь у крові...

Чу Ваньнін відповів тим же голосом, разюче тихим і байдужим:

— Дрібниці.

Він підвівся і подивився на Мо Жаня.

— Відведи їх до резиденції Чень.

Тепер, коли Ши Мей прийшов до тями, відчай Мо Жаня розвіявся. Він м'яко кивнув:

— Гаразд!

— Я повернуся першим, маю дещо запитати в сім'ї Чень.

Чу Ваньнін розвернувся та пішов. Дивлячись у безмежну ніч, де не було нічого, крім сухої трави, куди не глянь, зрештою, він не витримав, і насупившись, дозволив усьому болю, який він відчував, проявитися на своєму обличчі.

Його плече було повністю пронизане п'ятьма кігтями, плоть і сухожилля розірвані. Кігті примарної церемоніймейстерки впилися глибоко в кістки. Як би він не вдавав цілковиту холоднокровність, як би не терпів, перетискаючи вени, щоб не знепритомніти від втрати крові — він усе ще залишався звичайною людиною.

Він усе ще відчував біль...

Але що з того, що боляче.

Одна нога передує іншій, весільні шати майорять у повітрі.

Всі ці роки кожен поважав його, кожен його боявся, але ніхто так і не наважився бути з ним поруч, нікому не було діла до його самопочуття. Він уже звик до цього.

Юхен нічного неба, Безсмертний Бейдов.

Жодної краплі любові від голови до п'ят, байдуже, живий, мертвий, хворий чи у стражданні. Здавалося, що з самого народження він ніколи не потребував чиєїсь підтримки, ніколи не мав потреби від когось залежати, ніколи не потребував нікого для товариства

Тому не було потреби говорити, що йому боляче, а тим паче плакати. Він просто повернеться, перев'яже себе, розріже пошматовану й змертвілу шкіру, накладе якусь мазь, і все буде добре.

Неважливо, що нікому не було до нього діла.

Так чи інакше, він уже пройшов весь цей довгий шлях наодинці. Усі ці роки він був один і все гаразд. Він міг про себе подбати.

Він дійшов до воріт резиденції Чень, але не встиг увійти в двір, як зсередини пролунала купа несамовитих криків.

Не звертаючи уваги на рвані рани, Чу Ваньнін поквапився увійти всередину, і перед ним постала картина, як мадам Чень зі скуйовдженим волоссям і заплющеними очима ганялася за своїм сином і чоловіком. Тільки молодша дочка сім'ї Чень залишилася неушкодженою. Вона стояла збоку, а її крихітне тіло зіщулилося від страху і безперестанку тряслося.

Побачивши Чу Ваньніна, господар Чень і його молодший син з криками жаху кинулися до нього:

— Даоджане! Даоджане, врятуйте нас!

Чу Ваньнін прикрив їх спиною, дивлячись на заплющені очі пані Чень, і вилаявся:

— Хіба я не казав не зводити з неї очей і слідкувати, щоб вона не заснула?!

— Ми ж не можемо весь час стежити за нею! У моєї дружини слабке здоров'я, тому вона зазвичай рано лягає спати. Після того, як ви пішли, вона спочатку намагалася не спати, але потім заснула й наче сказилась! Щось вигукувала... Волала...

Пан Чень зжався за спиною Чу Ваньніна, тремтячи, і навіть не помітив, що даоджан був одягнений у весільне вбрання, а на плечі в нього була жахлива рана.

Чу Ваньнін насупився:

— Що саме кричала?

Перш ніж пан Чень встиг розтулити рота, щоб відповісти, оскаженіла мадам Чень вишкірила зуби, але жалібний лемент, що злетів з її вуст, був схожий на голос молодої жінки:

— Бездушні та безсовісні! Бездушні і підступні! Ви заплатите мені своїм життям! Я хочу, щоб ви всі повиздихали!

Чу Ваньнін:

— ...Одержимість духом.

Він подивився на господаря Чень і запитав суворим голосом:

— Ви знайомі з цим голосом?

Губи власника Чень сіпалися, очі бігали з боку в бік, він нервово ковтнув слину:

— Не знаю, він мені не знайомий, я його не впізнаю! Даоджане, будь ласка, врятуйте нас! Даоджане, прошу, виженіть цього духа!

У цей момент мадам Чень була в декількох кроках від них. Чу Ваньнін здійняв неушкоджену руку і спрямував на неї, блискавка миттєво вдарила над головою з неба і захопила мадам Чень в бар'єр.

Чу Ваньнін оглянувся і з холодним виразом обличчя сказав:

— Ви дійсно не впізнаєте його?

Пан Чень знову кілька разів прокричав:

— Це правда, я не впізнаю! Я не впізнаю!

Чу Ваньнін більше нічого не сказав. Він підняв Тяньвень і зв'язав пані Чень усередині бар'єру.

Натомість йому слід було б зв'язати пана Ченя, щоб набагато зручніше та легше провести допит. Але Чу Ваньнін мав свої принципи: він не використовував Тяньвень задля допиту звичайних людей. Тож він оминув легку мішень для того, щоб допитати злого духа в тілі мадам Чень.

Допит привидів відрізнявся від допиту людей.

Під час допиту людини за допомогою Тяньвень, вона не зможе витримати тортур і зізнається прямо.

Але допитуючи духа за допомогою Тяньвень, утвориться бар'єр, де може знаходитися лише Чу Ваньнін і внутрішня сутність духа, де привид повернеться до своєї людської подоби з минулого і розкаже інформацію Чу Ваньніну.

Тяньвень зненацька спалахнула, світло пішло вздовж лози від нього до мадам Чень.

Жінка закричала й почала смикатись, коли червоне полум'я з вербової лози раптово перетворилося на моторошний синій вогонь, який охопив жінку й перейшов від неї до Чу Ваньніна.

Чу Ваньнін заплющив очі. Полум'я горіло вздовж вербової лози аж до його долоні, але примарний вогонь не міг зашкодити йому, навіть коли він охопив його від руки до грудей, після чого згас.

—...

Сім'я Чень із жахом і побоюванням спостерігала за цим, не знаючи, що саме робить Чу Ваньнін. Вії Чу Ваньніна легенько затріпотіли, обидва ока все ще були заплющені, але перед його очима повільно з'явився промінь білого світла, а потім з нього повільно показалась біла, наче нефрит, маленька ніжка, згодом перед ним постала молода дівчина років сімнадцяти-вісімнадцяти.

 

---

Нотатки авторки:

Мо Жань: Якщо у вас є здатність напускати на себе важливий вигляд, то чому в вас немає здатності рятувати людей? Не повертайте голову та не прикидайтеся глухим, я знаю, що ви слухаєте. Чу Ваньнін: … Мо Жань: Якщо у вас є здатність проявляти свій норов, то чому в вас немає здатності рятувати людей? Якщо ви не врятуєте свого учня, в кінці завдання дядько прийде перевіряти роботу, і високоповажний поставить вам нуль балів! Чу Ваньнін: … Мо Жань: Якщо у вас… Чу Ваньнін: Достатньо! Трясця твоїй матері, яка тобі різниця, рятую я людей чи ні? Не рятую! Ось так безсоромно! Не подобається, — то стули пельку! Мо Жань: QAQ