Учитель Цього Високоповажного поранений, Цей Високоповажний навіть...

Що коїть ця примарна церемоніймейстерка? Їй би ці пахощі продавати. Афродизіаки ж у кращому випадку можуть змусити живу людІину згадати свої «подвиги», але це божество незрівнянне — легенький помах руки, і навіть мрець затвердіє. Воістину диво!

Саме тоді, коли Мо Жань із захопленням дивився виставу, Чу Ваньнін раптом простягнув руку й закрив йому вуха.

Мо Жань:
— Е?

Вираз обличчя Чу Ваньніна був надзвичайно холодним: — Не дивися на це неподобство.

— Але чому тоді ви прикриваєте вуха замість очей?

Чу Ваньнін без жодної емоції: — Не дивись і не слухай, очі ти можеш заплющити самостійно.

Мо Жань: — Пффф, Учителю, ви дійсно….

«Подивися на власне почервоніле обличчя, навіть вуха червоні, якщо хтось і має заплющувати очі, — то це ти».

Мо Жань не міг стримати сміх: Чу Ваньнін був людиною, створеною з льоду та снігу, яка ніколи не бачила жодної еротичної картини. А тепер він став свідком того, як у безпосередній близькості від них займаються коханням — він же так і задихнутися може.

Мертве подружжя, здається, поступово оживає під час своїх злягань. Навіть із їхніх твердих горлянок, з яких, начебто, не мало б видаватися жодних звуків, виривалися справжні стогони та зітхання.

Чу Ваньнін подивився й з огидою відвів очі. Мо Жань веселився, він хотів познущатися з нього та з пустотливою посмішкою повернув його за підборіддя.

Чу Ваньнін одразу відсахнувся, ніби його вжалили: — Що ти робиш?

— Нічого, — голос Мо Жаня був солодким, наче мед, він жартівливо дивився на обличчя вчителя.

«Скільки тобі років, щоб червоніти від таких речей… О, зачекай, твоє обличчя зелене і червоне одночасно. Дуже смішно».

—  Учителю, ви ж розповідали, що перед тим, як діяти, потрібно вивчити здібності опонента? Принаймні вам потрібно подивитися на здібності цієї примарної церемоніймейстерки.

—  Хіба тут є на що дивитись? Нема.

Мо Жань зітхнув: — Чому ви такий чутливий?

Чу Ваньнін сердито відповів: — Розпуста брудна й шкодить очам!

— Здається, тоді мені доведеться подивитися, — сказав Мо Жань, що безцеремонно лежав, визираючи назовні і безперервно коментував: «ах», «вау», «чудово» тощо. Це не на жарт роздратувало Чу Ваньніна, і на секунду здалося, що стіни труни цього не винесуть.

Чу Ваньнін сердито гаркнув напівголосом: — Якщо вже й дивишся, то дивися мовчки!

Мо Жань поводився невинно: — Я думав, вам хотілося б почути.

Чу Ваньнін нарешті не витримав. Схопивши Мо Жаня за шию, він прошипів крізь зуби: — Ще один звук, і я вижену тебе годувати мертвих!

Мо Жань вдосталь подражнився. У жартах з Чу Ваньніном не можна заходити надто далеко, інакше можна бути побитим Тяньвень, тому Мо Жань стримав свою єхидність і слухняно ліг, мовчки продовжуючи спостерігати за процесом.

Коли задоволення примарної пари досягло піку, чоловік неголосно заревів і, припавши над жіночим трупом, забився в конвульсіях. З їхніх тіл раптово піднявся клубочок зеленого диму. Примарна церемоніймейстерка розкрила рота, жадібно всмоктуючи все до останнього струмочка. Вона задоволено витерла кутики вуст, її очі сяяли.

Здається, це й було «платою» подружжя-привидів, яка зробить церемоніймейстерку сильнішою.

—  Ха-ха-ха-ха... — скуштувавши дим, примарна церемоніймейстерка засяяла ще більше. Її тільки-но слабкий голос став набагато чіткішим та гучнішим, коли вона знову заговорила; вона кричала і ревла, ніби її пронизливий голос міг прорізати цю нескінченну ніч: — Вставайте! Підіймайтеся! Усі ви, закохані пари! Я дарую вам благословення близькості! Поклоняйтесь мені у відповідь! Підіймайтеся! Вставайте! Вставайте! Усі вставайте!

Серце Мо Жаня калатало: — Це кінець…

Що вона збирається робити?

Одночасне тремтіння сотень домовин підтвердило найгірші страхи Мо Жаня: примарна церемоніймейстерка збиралася викликати пари в усіх трунах, щоб спожити плату за свої заслуги водночас! Уже було не до жартів, тож Мо Жань смикнув Чу Ваньніна: — Учителю!

—  Що цього разу?

— Швидше! Ми мусимо звідси вибиратися! Ши Мей все ще з тією невісткою родини Чень! — Мо Жань буквально божеволів від переживань, — Ми маємо якнайшвидше врятувати його!

Чу Ваньнін визирнув назовні. Хто б міг подумати, що в примарної церемоніймейстерки такий апетит. Вона не хотіла викликати пару за парою, їй хотілося поглинути все за один раз!

Домовини довкола тремтіли дедалі сильніше. Здається, що всередині примарні подружжя взялися до виконання наказу й активно діяли в своїх трунах. Від цієї думки Чу Ваньнін ледь не задихнувся, а його обличчя скривилося. Якраз у цю мить примарна церемоніймейстерка, що стояла на тому самому місці й від душі сміялася, ніби щось відчула та різко повернула голову. Пара чорних очей без зіниць пройшли над рештою й зупинилися прямо на домовині Мо Жаня й Чу Ваньніна.

Можливо, вона й не досить розумна, але не вловила в тій труні звичної хтивої енергетики.

Поклоніння немає.

Немає...

Вони живі!

Її спина різко вигнулася, і вона з криком рвонула до труни. Її одежі злетіли позаду, а пара гострих червоних кігтів була встромлена в стінку труни, пронизуючи її, проходячи до самої середини.

Атака була дуже раптовою, Мо Жань не встиг ні ухилитися, ні захиститися, крім того, всередині труни зовсім не було місця, щоб кудись відступати. Саме тоді, коли кістяні кігті збиралися зробити п’ять нових отворів у його голові, Чу Ваньнін, швидко зреагувавши, закрив його своїм тілом. П'ять пазурів примарної церемоніймейстерки жорстоко вп'ялися в плече Чу Ваньніна!

Глибоко, аж до самої кістки!

….

Чу Ваньнін тихо застогнав, але стримався, щоб не закричати. Його неушкоджена рука світилась заклинанням тиші. Він притиснув палець до губ Мо Жаня, заглушаючи звук, який він збирався видати. Кігті примарної церемоніймейстерки вп’ялися в тіло Чу Ваньніна, дряпаючи та роздираючи його.

Її мозок був зроблений з глини, і вона могла лише по звуку відрізнити живих від мертвих. Зважаючи на це, Чу Ваньнін не видав жодного звуку, коли по його плечу потекла кров. Мо Жань, притиснутий до грудей, не міг бачити його рану, але чітко відчував, як Чу Ваньнін ледве помітно тремтить...

Мертві чи живі? Жива людина вже б видала звук. Примарна церемоніймейстерка засумнівалась, кігті на плечі Чу Ваньніна жорстоко копали та розривали шкіру.

Чу Ваньнін тремтів від болю, здригався, холодний піт наскрізь просочив одяг, але він міцно стиснув губи, прикриваючи в обіймах свого учня. Він ніби дійсно став трупом, мерцем, закривши отвір у труні, наче кований метал.

Урешті-решт примарна церемоніймейстерка повірила в те, що люди всередині мертві. Вона різко витягнула руку, кров бризнула звідусіль, що супроводжувалось липким звуком ковзання її пальців по плоті та кісткам, від чого волосся могло стати дибки.

З напруженого тіла Чу Ваньніна водночас вичерпалися всі сили. Відпустивши Мо Жаня, він тихо й важко видихнув.

Запах крові в труні був задушливим.

Мо Жань підвів голову. При тьмяному світлі, що пробивалося крізь дірки, він бачив опущені вії Чу Ваньніна та вологість його тихих мовчазних очей. Феніксові очі були затьмарені болем, але це робило їх ще більш упертими та розлюченими. Мо Жань хотів заговорити, але Чу Ваньнін похитав головою, заклинання тиші з його губ не зникло. Йому знадобився деякий час, щоб повільно зітхнути й тремтячим пальцем написав на тильній стороні долоні Мо Жаня:

— Бар’єр зламаний, нічого не кажи.

Назовні примарна церемоніймейстерка схилила голову, не розуміючи, чому точно не живі люди всередині відмовилися виконувати її накази, не відчуваючи до неї ніякої симпатії.

Чу Ваньнін підняв голову й глянув на церемоніймейстерку крізь щілину. Золоте світло огорнуло його неушкоджену руку, де згодом з’явилася вербова лоза, оповита блиском полум’я.

Він звузив очі, тримаючи в руці Тяньвень.

І наступної миті вирвався з домовини!

Труна різко відкрилася, а Чу Ваньнін вилетів з неї як блискавка. Атака Тяньвень була виконана з ідеальною точністю, лоза обернулась навколо шиї примарної церемоніймейстерки, яка лиш встигла пронизливо ойкнути...

— Хто ти?! Як ти смієш?!

Відповідь Чу Ваньніна була одним словом: — Геть!

Його багряні одежі замайоріли навколо, немов хмари. Він витримав усе, щоб цей удар спрацював, і тут же зробив порух однією рукою: Тяньвень жорстоко згорнувся, зламавши шию церемоніймейстерці!

З розрізаної шиї піднімався густий червоний, із дивним запахом, туман. Чу Ваньнін швидко відступив, аби уникнути його, вигукуючи наказ:

— Мо Жань! Тисяча ударів!

Мо Жань уже був напоготові. Почувши наказ, він дістав темні піхви для меча, заховані в його рукаві, заклав у нього духовну енергію та направив удар у тіло, що намагалося знайти свою голову.

Глиняне тіло тріснуло, показавши своє справжнє напівпрозоре нутро, яке випромінювало червоне світло. Чу Ваньнін знову підняв Тяньвень і силоміць вирвав небесного духа з примарної церемоніймейстерки. Зсередини безголової постаті пролунав крик:

— Як ти смієш?! Як ти смієш?! Вставайте! Вставайте! Убийте їх! Убийте їх!

Криваво-червоні очі раптом спалахнули на безликих обличчях золотих хлопців і нефритових дівчат, сотні з них кричали, біжучи на Мо Жаня та Чу Ваньніна.

Домовини, що стояли на землі, теж розкололися одна за одною. Трупи, утримавши рівновагу, помчали на них обох, як приплив. Погляд Мо Жаня швидко пробіг по натовпу, шукаючи Ши Мея. Чу Ваньнін огризнувся: — Що ти так витріщаєшся на мертвих?! Треба від них позбутись!

У хаосі битви з примарною церемоніймейстеркою вони опинилися на труні, а навколо них повільно збиралися трупи. Мо Жань запалив жменю талісманів для вигнання демонів і розкинув їх навколо. Пролунали вибухи, але їх було надто багато, одна переможена хвиля швидко змінювалася наступною.

Мо Жань божеволів: — Чому в місті Кольорових Метеликів так багато мертвих? Скільки там примарних весільних пар?!

Чу Ваньнін сердито відповів: — Подивися на цю церемоніймейстерку, звичайно, від природної смерті така кількість людей не помирає! Вісім або дев'ять з десяти неодружених персон вона, мабуть, зачарувала і схилила до самогубства! Бий тут!

Мо Жань кинув інший талісман у напрямку, куди вказав Чу Ваньнін, білі кістки та гнила плоть летіли крізь вибух.

— Чому її досі не вбили?

— Звичайна зброя їй не зашкодить.

— А як же Тяньвень?

Чу Ваньнін був надзвичайно обурений: — Хіба ти не бачиш, що Тяньвень зв'язує її зараз? Ця потвора надзвичайно швидка, якщо я її відпущу, вона, ймовірно, втече!

Трупів нагромаджувалося все більше й більше. Мо Жань шукав Ши Мея у натовпі, несучись крізь трупи та усуваючи їх, але побоюючись випадково поранити його. Золотий хлопчик кинувся на нього і шалено вкусив за ногу. Мо Жань вилаявся собі під ніс і кинув в його обличчя талісман, а потім штовхнув у натовп, де той вибухнув сильним ударом.

Чу Ваньнін: — Бачиш Ши Мея та пані Чень?

Мо Жань несамовито зиркав на всі боки, перш ніж нарешті помітив удалині дві погойдувані фігури, вигукнувши: — Я бачу їх!

— Іди й забери їх якомога далі!

— Добре! — відповів Мо Жань і завмер. — А що ви збираєтеся робити?

Чу Ваньнін роздратовано відповів: — Я не можу підняти іншу руку, щоб викликати ще одну зброю, тому мені доведеться використовувати Тяньвень. Я знищу всю цю територію, щойно відпущу церемоніймейстерку, тому, якщо не хочеш померти — забирайся!