Цей Високоповажний приголомшений

Те, що Мо Жань оскаженів, не було його провиною. Потрапивши в замкнутий простір з тим, із ким він спав безліч разів, не важливо, щиро чи удавано, з помсти чи кохання, думки будь-кого так само дали би збій від знайомого запаху.

До того ж, Мо Жань ніколи не був безневинним.

Ши Мей був для нього як місячне світло, в Мо Жаня не вистачало сміливості навіть торкнутися його, він не міг ризикнути, щоб зіпсувати його. Однак він не мав жодних докорів сумління щодо псування Чу Ваньніна. По відношенню до нього Мо Жань міг проявляти свою темну натуру, звірині інстинкти й нестримну жорстокість: розтерти цю людину на порох, проштрикнути, розірвати, втілити всі свої розпусні думки, чого ніколи навіть і не подумав би зробити з Ши Меєм.

У минулому житті кожного разу, коли він бачив Чу Ваньніна з відкинутою назад головою, бачив, як його кадик рухався, він відчував як його розум норовить піддатися і стати кровожерливою твариною, охопленою бажанням розпороти горло, пролити кров і розтрощити кістки.

Якби ж Мо Жань не жалів Чу Ваньніна, він би всіма силами його вже знищив.

Урешті-решт у його тіла з’явилась звичка — варто було лише відчути запах Чу Ваньніна, як у животі розпалювалося полум’я, обпалюючи вогняними язиками серце, що викликало бажання прив’язати цю людину до ліжка й трахнути її.

У тиші труни можна було вчути несамовитий стукіт серця Мо Жаня.

Він знав, що обличчя Чу Ваньніна десь поряд, він відчував його подих. Якщо зараз кинутись вперед, щоб вкусити його, Чу Ваньнін не зможе втекти, але…

Краще про це навіть не думати.

З великими труднощами Мо Жань все ж відповз від Чу Ваньніна якнайдалі — труна була дуже тісною.

— Вибачте, Вчителю. — Мо Жань ніяково засміявся і вдав безпомічного. — Я не очікував, що труна буде так трястися!..

Поки він говорив, труна знову нахилилася і Мо Жань перекотився в обійми Чу Ваньніна.

Чу Ваньнін:

— …

Мо Жань вкотре відсунувся, труна знову затряслася. Це повторилось кілька разів.

— Це якесь прокляття! — Мо Жань у черговий раз відсунувся.

Схоже, золотий хлопчик і нефритова дівчинка підіймалися вгору. Усередині труни було дуже слизько, тож Мо Жань знову миттєво перекотився до Чу Ваньніна.

— Учителю, — Мо Жань ображено прикусив губу.

Цей парубок мав природню миловидність, притаманну не кожному молодому хлопцеві, і коли хотів, міг із легкістю приховати вовчий хвіст, переконливо вдаючи дурне цуценя.

Чу Ваньнін нічого не відповів.

Мо Жань насправді більше не хотів перекочуватися по труні, тому просто здався:

— Я справді роблю це ненавмисно.

Чу Ваньнін:

— …

Мо Жань спокійно продовжив:

— Рани на спині болять, коли я вдаряюсь об стінку…

У темряві здалося, ніби Чу Ваньнін тихо зітхнув. Гонги і барабани ззовні били дуже голосно, тому Мо Жань не був впевнений, що правильно розчув.

Але наступної миті запах квітів хайтана посилився: Чу Ваньнін поклав руку за спину Мо Жаня, закриваючи щілину між ним і стінкою, аби той не наштовхнувся на неї знову.

Це не було обіймами, Чу Ваньнін притримував його рукою на деякій відстані і стежив, щоб не торкатися тіла. Мо Жаня накрив лише його одяг, але ця поза однаково була дещо інтимною.

— Обережно, не забийся знову, — голос був глибоким, як порцеляна, занурена у гірний потік, із простою стриманістю. Якщо слухати його без завіси ненависті, то голос дійсно здавався непересічним.

— …Мгм.

Після цього вони замовкли.

Зараз Мо Жань ще був підлітком, тож не був такого зросту, як у дорослому віці. Наразі його чоло діставало лише до підборіддя Чу Ваньніна.

Це почуття здавалося дуже знайомим, але водночас і зовсім новим. Знайомою була людина поруч із ним. Незнайомою — ситуація, в якій вони опинились.

У своєму попередньому житті, не так давно, він завжди лежав у палаці Ушань на піку Сишен, самотній імператор Тасянь, не маючи до кого звернутися, в нескінченній темряві, він ледве міг дихати, міцно тримаючи Чу Ваньніна в своїх руках.

На той час він вже був вищим та сильнішим за свого вчителя. Його руки, якими він брав у кліщі, наче кайдани чіплялися за ті крихти тепла, які залишились у його долонях, ніби він тримав останні в цьому світі вуглинки вогню.

Він нахилив голову, щоб поцілувати вугільно-чорне волосся Чу Ваньніна, потім нетерпляче схилився і пригорнувся до западини на його шиї, безжально кусаючи, гризучи.

— Я ненавиджу тебе, Чу Ваньніне. Я справді дуже сильно тебе ненавиджу.

Його голос був трохи хриплим.

— Але ти все, що у мене залишилось.

Мо Жаня раптово видерло зі спогадів серією поштовхів та ударів. Звуки гонгу і барабанів затихли, все поглинула мертва тиша.

— Учителю…

Чу Ваньнін простягнув руку і приклав палець до губ, м’яко попереджуючи: «Не говори. Ми на місці».

Зовні не було чутно жодних кроків, лише мертва тиша.

Кінчики пальців Чу Ваньніна засвітилися слабким золотистим світлом і зробили розріз у стінці труни, достатній для того, аби вони могли виглянути назовні.

Виявилось, що їх відвезли на околицю міста Кольорових Метеликів. Простір перед храмом, де поклонялися примарній церемоніймейстерці, вже був щільно заставлений домовинами, а аромат «Сто метеликів» ставав усе сильнішим, пробираючись через щілину всередину труни.

Мо Жань раптом усвідомив — щось не так.

— Учителю, вам не здається, що цей аромат і той з Ілюзорного царства – трохи відрізняється від запаху, що йшов з труни молодого пана Ченя?

— …Тобто?

Мо Жань мав хороший нюх:

— До цього, на північній горі, коли труну тільки-но відкрили, запах, що виходив з неї, був приємним і не дратував мене. Це точно був аромат «Сто метеликів». Після потрапляння до Ілюзорного царства мені весь час здавалося, що, хоча запах і схожий, все ж він трохи відрізняється, однак я ніяк не міг зрозуміти у чому різниця, але тепер… Тепер, здається, я зрозумів.

Чу Ваньнін озирнувся на нього:

— Тобі не подобається цей аромат?

Мо Жань, усе ще притискаючись до отвору і визираючи назовні, зауважив:

— Ммн. Я ненавиджу запах ладану з дитинства. Запах тут і в Ілюзорному царстві — це не «Сто метеликів», а радше аромат особливого ладану, який жителі міста Кольорових Метеликів запалюють для примарної церемоніймейстерки. Подивіться туди…

Чу Ваньнін прослідкував за його поглядом і побачив, що перед храмом у глиняній курильниці і справді горять три палички товщиною з руку, а їх солодкий аромат повільно розливався в потік повітря.

У місті Кольорових Метеликів добре виготовляють різноманітні пахощі зі всіх видів квітів, тому аромати, які вони використовували для поклоніння теж були створені в їхньому місті, їх не замовляли зовні. А оскільки все було зроблено з квітів, вирощених тут, отримані аромати здавалися схожими людям, які не зналися на цьому мистецтві.

Чу Ваньнін роздумував: «Чи справді запах із труни молодого пана Ченя не має нічого спільного із запахом в Ілюзорному царстві?».

Не встиг він як слід обдумати нову деталь,  як його думки перервало пронизливе червоне світло, що з’явилося зсередини храму. Вони обидва, ховаючись у труні, подивились у той бік, щоб побачити яскраве сяйво, яке освітило всю територію. На залізних підставках біля храму стояв ряд червоних лотосових ліхтарів, що використовували для побажань. Ці ліхтарі спочатку згасли, але в цей же момент вони загорілися один за одним.

Примарні діти, що супроводжували домовини, миттю стали навколішки, наспівуючи:

— Церемоніймейстерка зійшла на землю, щоб допомогти нам, диким привидам і самотнім душам уникнути страждань і знайти добропорядну пару, лежати в одній труні та скласти пару в потойбічному світі.

Під звук співу примарна церемонійместерка всередині храму всім тілом запроменіла священним золотим світлом, потім опустила повіки, кутики її губ повільно поворухнулись і вона граціозно злетіла з вівтаря.

Її рухи були досить витончені, а осанка елегантною.

На жаль, виготовлене з глини тіло дуже важке, і вона з тріском пробила в землі велику яму.

Мо Жань:

— Пфф…

Чу Ваньнін:

— …

Примарна церемоніймейстерка, здається, теж була невдоволена своїми ногами. Деякий час вона дивилася на кратер, а потім повільними, виваженими кроками вийшла, поправляючи одежі.

Вона була схожа на жінку з сильно нафарбованим обличчям, одягнута в червоні та зелені одежі, що робило її вигляд досить святковим. У темряві ночі вона повертала шию то в один бік, то в інший,  підходячи до кожної з сотні домовин. Нічний вітер наповнився смородом гнилих мерців, а її настрій наче покращився, вона повільно простягла руки, видаючи гигикаючий сміх.

— Кожен, хто вірить у мене та поклоняється мені, зустріне шлюбного партнера, й виконає діло всього життя, незавершене при житті, — м’який голос розлився в тиші ночі, а привиди вдячно закланялись.

— Церемоніймейстерка благословляє.

— Церемонійместерка дарує шлюб.

Такі благання лунали хвиля за хвилею, а примарна церемоніймейстерка, здається, насолоджувалась цим, повільно просуваючись між рядами домовин вона з гострим, пронизливим звуком волочила по ним свої довгі, багряні нігті.

Мо Жань спитав:

— Учителю, я пам’ятаю, ви зазначали, що монстри, божества, привиди, боги, демони та люди займають свої власні царства. Чому це божество ходить тут із примарами, а не живе на «дев’ятому небі»?

— Тому що вона відповідальна за примарні шлюби і створена поклоніннями примар, — відповів Чу Ваньнін. — Примари значно збільшують її силу, інакше б вона не стала божеством всього за кількасот років. З такою вигідною угодою приємно товаришувати з цими «друзями» з підземного світу.

Примарна церемоніймейстерка обійшла групу домовин і повернулася до фасаду, знову пролунав її м’який голос:

— Кожна труна, що відкриється, починаючи зліва, отримає шлюб.

За її наказом перша труна з лівого боку плавно відкрилася, пара з золотого хлопчика та нефритової дівчинки шанобливо привітали її. Мерці нетвердо вилізли, на фоні яскраво-червоного весільного одягу їхні обличчя видавалися ще більш блідими.

Пара повільно підійшла до примарної церемоніймейстерки і вклонилася.

Примара піднесла руку між ними і сказала:

— Як церемоніймейстерка, я ввіряю вам посмертний шлюб. Відтепер ви щасливе подружжя, щасливі чоловік і жінка в союзі.

Мо Жань закотив очі й пробурмотів:

— Не говори поетично, якщо не вмієш. Ці весільні клятви здаються непристойними.

Чу Ваньнін холодно прокоментував:

— Це в тебе непристойна уява.

Мо Жань просто промовчав.

Але незабаром церемоніймейстерка довела, що насправді розпусником був не Мо Жань, а це божество, яке відповідає за шлюби привидів.

Та пара трупів, яким дарували шлюб, ніби проковтнули афродизіак. Хоча вони і були мертві, але несподівано почали рвати один на одному одяг, пристрасно цілуватись та сплітатись у несамовитий клубок прямо тут, відверто, на очах у всіх.

Чу Ваньнін:

— …

Мо Жань:

— …

— Як церемоніймейстерка, я дарую вам радощі природного порядку. Їнь та Ян можуть возз’єднатися, не важливо, в житті чи в смерті!

Крик примарної церемоніймейстерки ставав дедалі гучнішим та пронизливішим. Рухи мерців також ставали більш гротескними. Труп чоловіка зняв свій одяг та збадьорів, наче нічим не відрізнявся від живої людини.

Мо Жань повністю завмер: «Трясця… Це взагалі… Взагалі нормально???».