Наречена цього Високоповажного

Чу Ваньнін одразу помітив це й без коментарів Мо Жаня.

Гості весело гомоніли, але було незрозуміло, звідки лунають голоси. Люди сиділи, стояли, грали в настільні ігри, але кожен мав абсолютно пусте, наче зроблене з пап’є-маше, обличчя.

‒ І що нам робити? Піти туди та пропустити з ними по чарці?

Чу Ваньнін не засміявся після невдалої спроби Мо Жаня пожартувати та схилив голову, занурившись у думки.

Раптом, здалеку донісся шурхіт кроків, і з тьмяного туману вийшли дві довгі шеренги людей, які повільно прямували до головної будівлі.

Чу Ваньнін і Мо Жань рефлекторно сховалися за декоративною кам’яною гіркою. Наближались шеренги, які очолювали чарівно усміхнені золотий хлопчик і нефритова дівчинка*. На відміну від інших ці двоє хоча й мали риси обличчя, проте вони були настільки сильно розфарбованими й різко окресленими, що в темряві ночі вони виглядали як паперові фігурки хлопчиків і дівчаток, які спалюють для померлих.

金童玉女 - jīntóng yùnǚ - молоді дівчата і хлопці, що прислуговували безсмертним.

Кожен тримав червону свічку, товщиною з руку. Свічки, прикрашені переплетеними драконами та феніксами, при горінні випромінювали різкий запах пудри Кольорових Метеликів. Мо Жань знову ледь не втратив свідомість, але, на щастя, його поріз на руці, залишений Чу Ваньніном, досі болів. Він ще раз з силою вдарив себе по рані, аби зберегти чистоту думок.

Чу Ваньнін перевів погляд на нього.

Мо Жань:

‒ …Кхм, це досить ефективно.

Він помовчав деякий час, після чого спитав:

‒ Учителю, як Ви залишаєтеся в здоровому глузді, не роблячи в собі дірок?

‒ Запах не діє на мене.

‒ О! Чому ні?

Чу Ваньнін холодно відповів:

‒ У мене хороший самоконтроль.

Мо Жань:

‒ …

Очолювані золотим хлопчиком і нефритовою дівчинкою шеренги повільно піднімалися сходами. Чу Ваньнін перевів погляд, деякий час вдивлявся, після чого неочікувано тихо видав:

‒ Хм?

Його рідко що-небудь вражало. Мо Жань із цікавістю простежив за його поглядом і теж здивувався.

Ряди складалися з мерців. Вони зберегли риси обличчя, які мали за життя, але їхні очі були заплющені, шкіра мертвотно-бліда, і всі вони йшли погойдуючись. Серед них були як чоловіки, так і жінки, більшість достатньо молоді ‒ десь до двадцяти років. Один силует серед них виглядав особливо знайомим.

Старший син сім’ї Чень, якого до цього вони бачили в труні, якимось чином опинився в процесії й повільно, із заплющеними очима, пішов за дивним ароматом свічок.

Всі учасники процесу стояли парами, і тільки він вирізнявся: поруч з ним була не людина, а наречена-привид, зроблена з паперу.

Неначе старшого сина сім’ї Чень було недостатньо. Коли процесія просунулась далі й вони побачили людей, що були в кінці ряду, обличчя Мо Жаня миттєво втратило колір.

Ши Мей і Чень-Яо, похиливши голови, ішли за рядами мерців. Їхні очі також були заплющені, обличчя бліді, і вони пересувались так само як тіла попереду, через що визначити живі вони, чи ні, було неможливо.

Мо Жань мало не збожеволів. Він підстрибнув і хотів негайно побігти туди, але Чу Ваньнін його зупинив, схопивши за плече:

‒ Не поспішай.

‒ Але Ши Мей..!

‒ Я знаю, ‒ Чу Ваньнін глянув на шеренги, що повільно крокали, і прошепотів: ‒ Не дій навмання. Подивись туди, там встановлений бар’єр. Якщо ти зачепиш його, він видасть довгий і пронизливий крик. Боюсь, тоді всі ті безликі істоти з двору атакують тебе й ситуація повністю вийде з-під контролю.

Чу Ваньнін знався на бар’єрах, а його навички з їх встановлення були дійсно високими, тому на такі речі око в нього пристріляне. Мо Жань придивився й побачив, що біля входу на подвір’я дійсно висіла майже прозора плівка.

Коли золотий хлопчик і нефритова дівчинка дійшли до двору, вони обережно подули на свічки, які тримали в руках, щоб полум’я розгорілось ще більше, після чого перетнули бар’єр та увійшли на подвір’я.

Юнаки і дівчата, що слідували за ними, один за одним безперешкодно проходили крізь прозорий бар’єр. Безликі люди, які пиячили в дворі, повернувшись і, побачивши прибулих, почали радісно сміятись та аплодувати.

Чу Ваньнін сказав:

‒ Іди, стань позаду них. Заплющ очі та не дихай, перетинаючи бар’єр. Повторюй все, що роблять мерці, незважаючи ні на що, і в жодному разі не розмовляй.

Мо Жань дуже хотів врятувати Ши Мея, тому його вмовляти не довелось, він одразу рушив за Чу Ваньніном аби приєднатися до групи мерців.

В обох шеренгах кількість покійників була однакова. Чу Ваньнін зайняв місце за Ши Меєм, тож Мо Жань став позаду Чень-Яо. Процесія рухалася дуже повільно. Мо Жань декілька разів поглядав у сторону Ши Мея, але міг побачити тільки профіль його блідого обличчя й білосніжну шию, на якій безсило трималась опущена голова.

Нарешті, досягнувши бар’єра, вони вдвох затримали дихання й пройшли крізь нього без перешкод. Подвір’я всередині було навіть більшим, ніж здавалося зовні. На додачу до триповерхового маєтку, прикрашеного ліхтарями та різнобарвними стягами, периметр двору був заповнений не менше ніж сотнею тісно прилеглих одна до одної маленьких кімнат. Кожна з яких мала великий багряний ієрогліф «Сі» на вікні і червоний ліхтар на дверях.

Безликі гості раптом піднялися під звуки феєрверків і суони*.

唢呐 ‒ suǒnà ‒ суона (або сона) -китайський муз. інструмент, подвійно-язичкова сорна.

Безликий церемоніймейстер, що стояв перед маєтком, тричі проспівав:

‒ Настала щаслива мить, наречені прибули…

Мо Жань був вражений. Виявляється, ці ряди покійників ‒ майбутні молодики і молодиці?

Він зиркнув на Чу Ваньніна розгубленим поглядом, але безсмертний Бейдов насупив брови, глибоко занурившись у власні думки, і навіть не глянув на Мо Жаня.

Мо Жань про себе подумав: «Зусилля дядька явно пішли прахом: спуститися з гори, щоб набути практичного досвіду, з таким наставником завдасть більшої шкоди його гордості, ніж взагалі без наставника».

Зненацька на подвір’я вибігла група усміхнених дітей, одягнених у яскраво-червоний одяг із білими стрічками у волоссі. Вони, немов зграя рибок, обступили шеренги та почали витягувати звідти людей, відводячи їх до кімнат, що знаходилися по обидві сторони.

Мо Жань був спантеличений і беззвучно промовив губами до Чу Ваньніна: «Учителю, що нам робити?»

Чу Ваньнін кивнув на покійників, які немов хвиля понеслись за хлопцями та дівчатами; сенс зрозумілий ‒ іти за ними.

Вибору не було, тож Мо Жань поплівся слідом за маленьким хлопчиком з двома пучками на голові, який повів його в одну з кімнат. Як тільки вони зайшли, хлопчик махнув рукою та двері зачинилися.

Мо Жань дивився на хлопчика, роздумуючи, що буде робити ця маленька безлика примара.

У минулому житті Чу Ваньнін врятував Ши Мея й зруйнував ілюзорний світ. Мо Жаню не довелось нічого робити, зло з легкістю було переможено, а потім він був занадто зайнятим згадуванням чудового посмаку від поцілунку з Ши Меєм, тому пояснення Чу Ваньніна не дуже й слухав.

Проте, оскільки на цей раз ситуація відрізнялась, він і гадки не мав, чого чекати далі й морально готувався будь до чого.

У вітальні на туалетному столику було мідне дзеркало і дерев’яна підставка, на якій охайно висіли химерно вишиті чорним і червоним весільні вбрання.

Хлопчик поплескав по лавці, вказуючи Мо Жаню сісти.

Мо Жань зазначив, що примари тут не надто кмітливі. Дуже дурні насправді. Поки він не розмовляв, вони навіть не могли відрізнити живого від мертвого. Тож Мо Жань сів за туалетний столик, як і було наказано. Хлопчик заметушився навколо нього, допомагаючи причепуритись і переодягнутися…

Раптом у вікно залетіла квітка хайтану* та м’яко опустилася на воду в мідній мисці.

海棠 ‒ hǎitáng ‒ яблуня чудова (лат. Malus spectabilis) ‒ китайська декоративна яблуня.

Очі Мо Жаня заблищали. Ця квітка також була відома, як «Юхен пізньої ночі», Чу Ваньнін використовував її для беззвучного спілкування.

Він витягнув квітку з води, цвіт яблуні миттєво розкрився в його долоні, відкривши цятку м’якого золотистого світла в центрі.

Він піймав цятку кінчиками пальців і вставив собі у вухо. Зсередини почувся голос Чу Ваньніна.

‒ Мо Жаню, я використав Тяньвень, щоб пересвідчитися, що це ілюзорне царство було створене церемоніймейстеркою селища Кольорових Метеликів. Їй вдалося стати справжнім божеством завдяки піднесенням та поклонінням, які вона отримувала від жителів містечка протягом сотень років. Кожне примарне весілля робить її могутнішою, тож вона із задоволенням проводить ці церемонії. Покійники в рядах ‒ ймовірно примарні пари з селища Кольорових Метеликів, шлюби яких вона уклала за останні сотні років. Вона любить ці гуляння і веселощі, тому щоночі викликає мерців назад до ілюзорного світу і знову організовує весілля, з яким кожного разу стає все сильнішою.

Мо Жань подумав: «Яке збочення!»

Коли інші божества нудьгують, вони щонайбільше можуть гратися у сватів з хлопцями й дівчатами, а ця, якогось біса, стала церемоніймейстеркою. Можливо, у неї й було тіло божества, але вона, певно, забула відростити голову. Таке собі гобі ‒ бути свахою покійників, так ще й не один раз, а щоночі. Вона скликає їх з могил, щоб робити це знову і знову.

Невже оргії мерців такі захопливі?

Ця божественна стара діва зовсім втратила здоровий глузд.

Чу Ваньнін:

‒ Справжнього тіла божества тут немає. Дій обережно, просто слідуй за золотим хлопчиком і нефритовою дівчинкою, зрештою, їй доведеться з’явитись особисто, щоб поглинути енергію примарних шлюбів.

І тільки Мо Жань хотів спитати про Ши Мея, як Чу Ваньнін, ніби прочитавши його думки, одразу ж відповів:

‒ Нема потреби турбуватися про Ши Мея. І він, і пані Чень тимчасово непритомні через пил. ‒ Чу Ваньнін дуже ретельно все обдумав і передбачив усе, про що міг спитати Мо Жань. ‒ Будь обережним. Я подбаю про все.

Після цього голос зник.

У той же момент хлопчик закінчив поратись з одягом Мо Жаня. Він підняв голову й поглянув на своє гарне відбиття у дзеркалі ‒ куточки губ невимушено загнуті вгору, риси обличчя виразні та ясні. Горловина червоної весільної сукні акуратно вкладена, а довге волосся заплетене білою стрічкою, тож він виглядав як один з примарних наречених.

Хлопчик зробив запрошувальний жест ‒ і зачинені двері зі скрипом відчинилися.

У коридорі стояв ряд покійників, одягнених у весільне вбрання – чоловіки та жінки. Схоже, голова цієї примарної церемоніймейстерки справді поганенько працювала, їй було все одно кого вона обирає в пари, головне – це провести весілля, тому вона взагалі не зважала на те, складається пара з чоловіка та жінки, двох чоловіків чи двох жінок.

У коридорі був лише один ряд покійників, інший розміщувався на іншому боці подвір’я, надто далеко, щоб побачити, чи вийшли вже Чу Ваньнін та Ши Мей.

Черга просувалась повільно, голос розпорядниці церемонії знову й знову долинав з маєтку, поки пари одна за одною укладали шлюб.

Мо Жань подивився на Чень-Яо, що стояла перед ним, і відчув, що щось не так. Він занепокоївся, черга все коротшала, і коли залишилася остання пара, цей негідник нарешті зрозумів: «Ох! Такий порядок в черзі хіба не передбачає, що наречена перед ним одружиться з Ши Меєм? І тоді йому доведеться йти з мерзотником Чу Ваньніном? Це неприйнятно!»

Це зовсім не сподобалось колишньому імператору світу людей. Стиснувши губи, він безцеремонно потягнув Чень-Яо назад і перестрибнув у черзі, щоб опинитися перед нею.

Хлопчик, що стояв біля нього захвилювався, але Мо Жань одразу ж опустив голову і став схожим на мерця-шибеника, що рухався як і всі інші покійники. Духовна сила золотого хлопчика і нефритової дівчинки невелика, на мить вони стали стурбованими, але навіть не змогли виявити де саме виникла проблема, тож зрештою не зробили з цим нічого, як пара дурнів.

Мо Жань був цілком задоволений собою й з радістю йшов у черзі, щоб зустрітися з Ши Меєм по той бік коридору.

Водночас.

Чу Ваньнін подивився на Ши Мея, що стояв перед ним. Невідомо, яка халепа може статися.

Він мав гострий язик, але добре серце. Як би люди не обурювалися його суворістю, насправді, поки він тут, він не дозволить своїм учням наражати себе на небезпеку.

Відтак, він також простягнув руку й потягнув Ши Мея, що був без свідомості, назад, міняючись з ним місцями.

Прийшла його черга.

У кінці коридору стояла помічниця, що тримала в руках червоно-чорну тацю. Вона засміялася, коли Чу Ваньнін наблизився, з пустого обличчя пролунав голос молодої жінки:

‒ Вітання й поздоровлення нареченій! Ви лише зустрілись, а вже наче 100 років знайомі. Будьте разом до самої старості!

Обличчя Чу Ваньніна враз потемніло.

«Н-наречена..? У тебе очей нема?»

Знову поглянувши на порожнє обличчя примарної помічниці, він схаменувся.

Дідько, вона ж справді не має очей.

Примарна помічниця, продовжуючи сміятись, взяла з таці червону фату, підняла свої маленькі руки й покрила нею обличчя Чу Ваньніна. Потім вона схопила його своєю крижаною рукою, і з лагідним сміхом промовила:

‒ Пані, сюди, будь ласка.

---

Авторці є, що сказати:

В наступній главі ми опинимося в кімнаті молодих. Якщо не буде шлюбної кімнати, я в прямому ефірі з’їм лайно. Хочу запитати вас, чи ви витримаєте це?

Відповімо на вчорашнє запитання: з ким цілувався Мо Жань у минулому житті?

По-перше, для Чу Ваньніна нічого не змінилося. Порядок подій такий самий, як і у минулому житті. Це означає, що якщо в цьому житті він першим врятував Мо Жаня, то в минулому житті був такий самий порядок.

Але в пам’яті Мо Жаня перемога над монстрами була завдяки Вчителю, поки він сам загравав з чоловіком. Чу Ваньнін подбав про все й прийшов шукати його після порятунку Ши Мея.

Тут порядок подій у цих двох відрізняється, тому залишається дуже висока ймовірність:

У той момент Чу Ваньнін взагалі-то спочатку шукав Мо Жаня. Однак з якоїсь причини він передумав, через обставини, про які Мо Жань не знав, і пішов рятувати Ши Мея.

У поєднанні з послідовністю дій Чу Ваньніна у цьому житті… це може означати лише те, що Мо Жань у той момент, як і цього разу, переплутав Чу Ваньніна з Ши Меєм. І після поцілунку Чу Ваньнін одразу втік. Бувши занадто збентеженим, він не міг заспокоїтися довгий час, тому вирішив поки не з’являтися. Оскільки Мо Жань все одно був поза зоною ризику, замість цього він пішов рятувати Ши Мея.

Після цього він привів Ши Мея й зустрів Мо Жаня з удаваним спокоєм. Оскільки увага Мо Жаня була повністю прикута до Ши Мея, він не помітив трохи незвичну поведінку Чу Ваньніна.

Це також пояснює чому після того, як зникло ілюзорне царство, Ши Мей поводився так ніби нічого не сталося. Бо з ним насправді нічого не сталося…

Отже, того року тим, хто втік від тебе, був Учитель, Мо Жаню, йолоп ти! Перший поцілунок бідолашного Вчителя в обох життях вкрав ти, думаючи, що цілуєш свого Ши-ґе.

Плачучи, махаю рукою на прощання.