4. Колишня, що повернулась
День відправлення
[09:51:40]
У Третьому командному центрі Небесного Зводу на великому проєкційному екрані відображалися поточні координати часу. Скрізь панувала зосереджена метушня — знайомий ритм, типовий для кожної операції Охоронців.
До офіційного початку місії залишалося 8 хвилин. Усі члени Сьомої команди вже перевдяглися в стандартну чорну бойову форму. Медики проводили останню перевірку — важливо впевнитися, що організми витримають стрибок у часі без ускладнень.
Сон Цінлань закінчив обстеження і, як завжди, обходив своїх.
Побачивши Дзі Юши, він насупився, а тоді легенько поплескав по плечу найближчого товариша:
— Перевір його.
Серед загону статурних Охоронців виділялася одна струнка постать.
Вчора Дзі Юши імплантували комунікатор під шкіру на шиї, і зараз диспетчер під’єднував його до контрольного браслета. Дзі Юши був вищим за диспетчера, тому нахилив голову, а довгі вії затіняли погляд, надаючи йому відстороненого, холодного вигляду. Здавалося, він далекий, мов відлуння іншого світу.
— Хрометристи зазвичай працюють самостійно, без команди, — пояснив диспетчер. — А от Охоронці навпаки. Консультанте Дзі, у вас це перший досвід із внутрішнім комунікатором, тож, можливо, буде трохи незвично. Спершу може навіть здатися дивним чути голоси товаришів просто у себе в голові. Але не хвилюйтеся — звикнете. Згодом ви й не помітите, що він там є.
— Зрозуміло, — відповів Дзі Юши.
Коли диспетчер пішов, Дзі Юши почув запитання:
— Консультанте Дзі, як ви себе почуваєте? Ви сьогодні виглядаєте не дуже добре .
Це спитав один із братів-близнюків.
І справді, Дзі Юши виглядав блідо, але очі в нього залишалися ясними.
— Усе добре. Просто пізно ліг учора, — відповів він.
— А, зрозуміло, — незграбно кивнув боєць, ще не звиклий до Дзі Юши. — Не хвилюйтеся, Консультанте Дзі. Стрибок буде схожий на ті місії, які ви вже проходили. Нічого складного — повернемося вже завтра.
Дзі Юши оцінив його доброзичливість і ледь кивнув:
— Дякую, Тан Ле.
Той повернувся з дуже дивним виразом обличчя.
Сон Цінлань запитав:
— Що сталося?
— Капітане Сон! — Тан Ле виглядав так, ніби щойно побачив привида.
— Він… він справді відрізнив мене від брата! Назвав мене по імені! Стільки людей у відділі досі нас плутають, навіть після стількох років! Сьогодні! Тільки-но! Навіть Чжов Мінсюань якось помилився.
Тан Ле т Тан Ці мали однаковий зріст, вагу й зовнішність, їхня подібність сягала 99%. Хто не проводив з ними багато часу — не міг їх розрізнити.
Але Дзі Юши з першого знайомства запам’ятав, хто є хто, попри те, що обидва були одягнені однаково. Це здивувало навіть Сон Цінланя.
— Випадковість, — відмахнувся той. — З ним усе нормально?
— Так! Сказав, що просто не виспався.
— Добре. Головне, щоб не тягнув нас назад.
Зворотний відлік показував 3 хвилини.
Усі зайшли на велику трансферну платформу, де сріблясті капсули тісно прилягали одна до одної, мов насіння в стручку лотоса.
/Прим.: трансферна платформа — це місце, звідки людей у капсулах переміщують (трансферять) в інше місце. У цьому випадку — щось на кшталт фантастичної станції або телепортаційного майданчика./
Дзі Юши сів у свою капсулу, вмостився в кріслі безпеки й зачинив двері.
[Вітаємо, Дзі Юши. Ви вирушаєте на свою першу місію рівня А.]
Звук командного центру одразу згас. Лишилися тільки власне дихання й стукіт серця.
Фіксатори крісла замкнулися один за одним: на литках, талії, животі, плечах, шиї.
На зап’ясті загорівся зелений індикатор.
На екрані з’явились координати і фізичний стан усіх шести напарників.
Дзі Юши усвідомив: цього разу він не вирушає в часі сам. З ним — ще шість товаришів.
[Ви під’єдналися до загального каналу.]
Після короткого повідомлення на прозорій панелі з’явилася клятва Небесного Зводу:
«Я — свідок часу. І я присягаю.»
«Ніколи не змінювати минулого!»
«Ніколи не обговорювати теперішнє!»
«Ніколи не захоплюватися майбутнім»
Шестеро голосів, мов шість відлунь, промовили разом.
Цзі Юши давно знав цю клятву, але повторення її разом з іншими додавало їй урочистості та смертельної серйозності.
Зворотний відлік дійшов до останніх десяти секунд.
Раптом у свідомість Дзі Юши прорвався глибокий чоловічий голос — і по спині пробіг холод.
Спокійний тон Сон Цінланя лунав:
— Усі на позиції. Сьомий загін Охоронців Небесного Зводу, тринадцята місія рівня А — запуск!
Приємний молодий голос затримався в його вухах.
Як і в попередні стрибки, Дзі Юши глибоко вдихнув. Але цього разу — вже за дві-три секунди — капсула, яка зазвичай працювала тихо й плавно, почала шалено трястися!
[Увага! Увага! Відхилення від заданих координат! Відхилення від заданих координат!]
Усередині капсули безупинно миготіли попереджувальні сигнали, а на прозорій панелі перед очима блискавично змінювались строкаті, химерні зображення, створюючи сюрреалістичну й дезорієнтуючу картину.
Перед очима спалахнуло біле світло.
У вухах задзвеніло. Запаморочення, нудота й різке відчуття невагомості накотили одночасно!
[Виявлено несанкціонований стрибок!]
[Виявлено несанкціонований стрибок!]
/Прим.: несанкціонований стрибок — це переміщення в просторі або часі, яке не було дозволене офіційно. Тобто хтось зробив “стрибок” без дозволу системи або порушив правила пересування./
Щось пішло не так!!
Дзі Юши зціпив зуби й кілька разів намагався натиснути тривожну кнопку, але капсула шалено оберталась і тряслась, не даючи йому жодного шансу.
Серед сигналів тривоги він з усіх сил вчепився в ручки крісла безпеки. Фіксатори щільно тримали його в сидінні, не даючи вилетіти та вдаритися об стінки капсули, що врятувало його від важких травм.
Минуло ще кілька виснажливих секунд, перш ніж капсула нарешті стабілізувалась.
Щойно вона повністю зупинилась, Дзі Юши швидко схопив живильний розчин, поданий механічною рукою, і випив його. Минуло добрих десять секунд, перш ніж він зміг трохи отямитися.
На панелі світилися нерозбірливі знаки:
[??p0754%$#37]
[:“lrr”/l’89”]
Система ніби остаточно зламалась.
Без координат часу Дзі Юши не мав жодної змоги дізнатися, в якому році опинився — і що на нього чекає.
Але крізь скляне віконце капсули Дзі Юши бачив: вони приземлилися в лісі. За щільним шатром дерев ледь пробивалося похмуре небо.
Він відстебнув ремені крісла безпеки й вийшов з капсули.
— Угх…
Хтось поблизу блював просто на вітрі.
Той, хто не втримався, щойно ступивши назовні, був наймолодшим у команді — Лі Чвень. Його прийняли до Охоронців менш ніж рік тому. У чудовій фізичній формі, проте з однією вродженою вадою — не переносив тряску.
Почувши знайомий звук, інші члени команди — наче за сигналом — дружно розбіглися в різні боки.
Навіть Сон Цінлань відійшов на кілька кроків, щоб не вдихати цей аромат.
— Я ж казав: перед наступною місією маєш покататися на велетенських гойдалках десять разів. Скільки разів ти реально це зробив?
Лі Чвень ледве вимовив крізь напади нудоти:
— Двічі… уґх…
Товариші по команді аж здригнулись.
— Та ти серйозно?
— Стільки вільного часу — і ти все витратив на флірт з дівчатами?
— Симулятор тобі тепер не допоможе, а ти все одно наважився розслабитися на гойдалці?
Лі Чвень нарешті закінчив блювати і слабким голосом сказав:
— …Та ви що, не чуєте? Тут повітря смердить.
Двань Вень, затискаючи ніс, подав йому відкорковану пляшку води:
— Чвеню, не вигадуй. Прополощи краще рота.
— Дякую, брате Вень... А? А де консультант Цзі? — запитав Лі Чунь.
Капсула Цзі Юши була найближчою до Лі Чвеня, дверцята були навстіж відчинені, але самого консультанта ніде не було видно.
Усі вже почали хвилюватися, чи не викинуло його в іншу часову лінію, як раптом пролунало спокійне:
— Я тут.
Цзі Юші вже встиг відійти на чотири–п’ять метрів. У слабкому світлі капсули було видно, що його обличчя залишалося блідим виказувало легкий дискомфорт.
Усі: «…»
Чи справді потрібно було так відступати?
Вчені типи дійсно мають підвищену потребу в чистоті.
Сон Цінлань зиркнув на нього, але не став нічого казати — зараз було не час перейматися витонченістю новенького.
У кожного з них у капсулі сталося щось подібне: на прозорих панелях з’являлося нерозбірливе текстове сміття. Коли Сон Цінлань увімкнув свій комунікатор, то побачив, що час оновився до поточного: [04:41:31].
Це явно не відповідало жодній із координат часу для їхньої A-рівня місії — і точно не було їхньою вихідною часовою лінією.
Зважаючи на сильну тряску та попередження про «несанкціонований стрибок», Сон Цінлань дійшов висновку: швидше за все, сталася якась серйозна помилка — вперше за два роки місій.
— Двань Вень, — чітко скомандував він, — перевір головну панель керування на наявність помилок або зламів. І негайно зв’яжись із командним центром.
— Так, — швидко відповів Двань Вень і, стрімко клацаючи по панелі, доповів:
— Капітане Сон, схоже, наше обладнання заблоковано.
Сон Цінлань насупився:
— Заблоковано як?
— Центральна панель не працює, — пояснив Двань Вень. — Ми не можемо зв’язатися з командним центром, капсули теж відключені. Схоже, тут щось заважає — можливо, електромагнітне випромінювання або магнітне поле. Точно не скажу, але це може бути пов’язано зі стрибком. Працюють лише комунікатори. Ми застрягли.
Почувши це, інші тихо вилаялися.
— А що з місією?
— Я ж хотів запросити ту дівчину, з якою щойно познайомився, на вечерю…
— Знову? Та ти можеш хоч іноді зупинитись?
У цей момент лісом раптом пролунали кроки.
Хто б ще міг опинитися в глухому лісі о четвертій ранку?
Усі миттєво завмерли.
Дотримуючись принципу, що мандрівники в часі не повинні потрапляти на очі місцевим, Двань Вень одразу ж відключив голографічну карту на браслеті, а сім капсул, що стояли на галявині, вкрилися маскувальним покриттям і стали повністю невидимими.
Разом із останнім джерелом світла ліс поринув у тривожну темряву й тишу.
Напевно, це просто хтось випадково забрів.
Небезпека, здавалося, минула. Група, мов привиди, завмерла в тіні дерев, мовчки сподіваючись, що незнайомець піде геть.
Але той подорожній їх побачив.
Лі Чвень, який стояв на краю групи, ще не встиг оговтатись після блювання.
На жаль, першим на шляху стояв Лі Чвень — іще з блідими губами після капсульного кошмару.
Смердюче повітря вдарило в обличчя, а наступної миті бродяга вже був поруч. Лі Чвень інстинктивно скрутив його й кинув додолу.
Та той знову зашипів:
— Хаа! Хаа!
— Та що за...?! — Лі Чвень не очікував такої агресії. До носа знову долетів нестерпний сморід, а в плече раптово вдарив гострий біль. — Сука!
Бродяга вчепився зубами в плече Лі Чвеня!
За мить роздався важкий глухий удар — Сон Цінлань ударом ноги швиргонув істоту на кілька метрів.
Двань Вень миттєво підхопив Лі Чвеня:
— Чвень, ти як?!
Лі Чвень стискав зуби від болю. Захисна броня врятувала — шкіру не пробито, лише глибокі втиснуті сліди.
Звичайна людина після такого удару валялась би без тями, та бродяга, хриплячи й видаючи дивні звуки, хитнувся й підвівся знову.
Цього разу його погляд був спрямований на Сон Цінланя.
Сон Цінлань залишався спокійним. У темряві він рухався з хижою грацією пантери: миттєво опинився за спиною бродяги й точним ударом ліктя повалив його на землю.
Можливо, з цивільними це було надто просто — капітан навіть не спітнів. Злегка кивнувши у бік Лі Чвеня, він кинув:
— Чвень, це твоя колишня? Дивись, яка настирна — й сюди приповзла.
— Ахах... — хтось з команди не стримався.
Дзі Юши, що стояв поруч:
— …
Ця команда виявилась геть не такою, як він уявляв.
Ні капітан, ні решта не виглядали особливо серйозними.
Лі Чвень, після такого жарту, не став огризатися — слухняно зв’язав «колишню», добре знаючи, що заслужив на це хоча б за те, що задушив їх запахом власної блювоти. Принаймні тепер його не кусатимуть.
Навіть зв’язаний, бродяга продовжував скиглити й смикатися, немов шалений. Його хрипкі, моторошні звуки лунали в темному лісі, більше схожі на рик з дешевого фільму жахів, ніж на людський голос.
Сон Цінлань нахмурився й коротко скомандував: — Ліхтар.
Але раніше, ніж хтось устиг зреагувати, Дзі Юши вже стояв поруч із ліхтарем у руці.
Йдучи ближче, Сон Цінлань пригадав: цей спеціальний консультант — їхній офіційним хрономентрист.
Щоправда, психічна стійкість цього спостерігача залишала бажати кращого.
Вистачило одного погляду на бродягу — і Дзі Юши одразу відвернувся.
Здавалося, чистенький і стриманий консультант ледь тримався.
Сон Цінлань глянув на нього: — Впораєшся? Якщо ні — передай це комусь іншому.
У темряві бліда шия Дзі Юши напружено вигнулась. — Впораюся.
Сон Цінлань не виглядав переконаним, але неохоче відповів: — Дивись, щоб справді так було.
У чорній гущі лісу світло ліхтарика впало на обличчя бродяги.
Це було мертвотно-бліде обличчя, під шкірою якого проступали темно-сині, немов павутиння, жили.
У западинах очей — пара сірого, каламутного погляду, без фокусу, без найменшого натяку на людяність.
А ще — рот і одяг, забризкані темною червоною кров’ю. До тканини прилипли шматки плоті.
Не тільки Дзі Юши відчував нудоту — інші члени команди також реагували на запах, кожен по-своєму.
Шматки плоті були явно людськими.
Лі Чвень, відчуваючи, як серце починає битися швидше, прошепотів: — Я ж казав, що повітря тут смердить.
Цей огидний сморід дійсно йшов від бродяги, покритого кров’ю.
*******
Початкова точка — пройдена. Тепер — арка “уроборос”.
/Прим.: “Уроборос” — це стародавній символ змія, який кусає себе за хвіст. У літературі й філософії — знак вічного циклу, самопоїдання, нескінченних повторів або замкнених систем, що знищують самі себе. Тобто, ідеально підходить для ситуації, коли твоя капсула викидає тебе в ліс у четвертій ранку, а тебе одразу кусає зомбі./
Ми вже:
Пережили блювоту Лі Чвеня
Побачили зомбі з кривавими зубами
Отримали жарт про колишню
І ледь не втратили консультанта через запах
Що ж. Арка обіцяє бути… кхм… живою.
***
Свідка зафіксували. Паніка була.
Цей розділ… я починала перекладати з телефона.
Так, з оцього маленького екранчика, де текст здається вдвічі довшим, а діалоги розтікаються, наче паніка по нервах.
І перше, що я подумала, було:
“Боже, це ж ціла глава біблії… зомбі-біблії.”
Почалась паніка.
Десь між “ви вирушаєте на свою першу місію” і “несанкціонований стрибок” я вже була готова зробити несанкціонований перекладацький вихід з тіла.
Але.
Але якось добила.
Але. Але. Але.
Насправді — все не так погано.
Так, розділ довший, ніж зазвичай. Але не катастрофа. Не біблія.
***
Цей розділ…
Це марафон у броні, з трупами, блювотою і діалогами, які треба було адаптувати, а не копіювати.
Жарт про “колишню”?
Якби я взяла його просто з оригіналу — він би не спрацював.
Я змучена.
Від адаптації. Від дихання в ритмі діалогів. Від того, що на третій хвилині перекладу я вже дивилась у стелю й питала: “Чому ти так говориш, Сон Цінлань? Для кого ця поза?”
Я доєбашила.
І тепер це той жарт, який мав бути.
І той розділ, який мусив статися.
***
Перекладацький звіт №4 із 25
або:«Марафон продовжується, капсула трясеться, перекладач тримається»
Дата:
17 червня
Загальний час перекладу:
4 год 50 хв + час на емоційне відновлення не враховано
Базова характеристика розділу:
Тип стрибка — несанкціонований хаос
Кількість персонажів у стані “угх” — мінімум 3
Перший діалог зомбі — "Хаа! Хаа!"
Частота реанімації гумору — 7, включно з жартом про “колишню”
Оцінка запаху в розділі — 11/10 (проникає через текстовий шар)
Кількість разів “Дзі Юши виглядає блідим” — 2.5, але з глибоким підтекстом
Психоаналітичний стан перекладача під час роботи:
П’ятка: тривожно сіпалася після відкриття файлу
Спина: в режимі "не відволікай, я адаптую зомбі"
Очі: сприймали текст, але відмовлялись дивитись на “плоть”
Легені: короткий період гіпервентиляції на сцені з тряскою
Мозок: “це удар капсулою по життю”
Спеціальні виміри:
Індекс Зомбі-Дискомфорту — 91%
Ефективність жарту про колишню — 200% (навіть Дзі. Юши завис)
Локальна метафора смерті — “переклад з телефону”
Середня довжина діалогу —“на один сарказм більше, ніж треба”
Кількість внутрішніх “ухх” — ~12
Спожито під час перекладу:
Чаю — 3 чашки
Самоповаги — зменшилось на 14%, але відновлено після жарту
Шоколаду — 0 (відчуття, що я вже зомбі, не потребує солодкого)
Повітря — дуже багато, бо я задихалась
Цитата, яку я ніколи не забуду:
— Чвень, це твоя колишня?
Дивись, яка настирна — й сюди приповзла.
Іноді одна фраза лікує розділ краще за літредакторське втручання.
Перекладацька техніка:
Складні діалоги: адаптовано з уточненням тональності
Жартові частини: створено з нуля на основі авторської інтонації
Технічні терміни (стрибок, фіксатори, капсули): локалізовано та почищено від надмірного кібершуму
Звук "угх": передано з клінічною точністю
Особливі умови перекладу:
Рівень блювотності сцени: 5/10
Кількість мертвих, що рухаються: мінімум 1
(але хто рахує?)
Рівень адаптації діалогів: “якби я цього не зробила — текст би на мене образився” (і мав би рацію)
Марафонний статус:
Розділів перекладено: 4 / 25
Жива? Питання залишається відкритим
Емоційна температура: 38.6°, ближче до паніки, ніж до гарячки
План на наступний розділ: вижити й не втратити іронію
*******
Капсула приземлилася. Я вилізла.
Текст кусався, трясся, тікав — але я таки впіймала його за комір і змусила звучати українською.
Це був 4-й розділ. Це була битва. І я (поки що) перемогла.
Переклад виконала — Nathaniel.
Якщо тобі тут сподобалось — у Telegram усе ще трохи ближче. Якщо зайдеш — буду мовчки усміхатися з-за екрана.
Пожертвувати на антисептик для сюжету та бинти для синтаксису можна сюди:
Monobank
Ko-fi
