37. Хаос
Останнім у цю тріщину потрапив Двань Вень.
Поки чекали, доки він отямиться й відновить сили, всі погодилися розділитись і прибрати сліди навколо космічної капсули — ті самі світні квіти.
Дзі Юши знадобилось чимало часу, щоб пояснити це Бороданю — і все одно він не був певен, чи той щось зрозумів.
З’ясувалося, що Бородань пробув тут значно довше, ніж усі думали: майже сімдесят років. Але для нього самого минуло лише трохи більше десяти.
З розповідей Бороданя Дзі Юши дізнався, що той був першим, хто потрапив у місто. З ним сталося те саме, що й зі Сє Сяном: він заблукав і блукав містом шість чи сім днів. А коли повернувся до капсули, виявив, що його останній товариш помер від старості.
Після того як Дзі Юши, використовуючи і слова, і малюнки, пояснив усе, Бородань зрозумів, що, можливо, в нього з’явився шанс прожити життя, у якому він ніколи не потрапляв у цю тріщину. Він так зрадів, що мало не задушив Юши в обіймах, вигукуючи якісь незрозумілі слова.
Бородань тхнув дуже сильно — як людина, що не милася роками.
Дзі Юши, який особливо цінував чистоту, задихався в цих ведмежих обіймах, але не відштовхнув його.
Коли Бородань нарешті його відпустив, Юши помітив фігуру Цінланя, що стояв поруч.
Той, хоч і в тілі дитини, стояв із звичним виглядом: руки схрещені на грудях, погляд пильний.
У яскравих дитячих очах блищала посмішка:
— Консультанте Дзі, як думаєш ти згадуватимеш про Бороданя в майбутньому?
Ланцюг, яким його тягали? Бійку в тісній кімнаті? Чи ці дикі обійми?
Дзі Юши ледь усміхнувся:
— Гадаю, передусім запах.
Бородань:
— Муріхан!
Дзі Юши:
— Тала.
(Ймовірно, це були «дякую» і «будь ласка». Сон Цінлань все одно нічого не зрозумів.)
Бородань великою лапою потер голову Юши, остаточно розтріпавши його волосся, і задоволено пішов шукати інструменти для прополювання.
На той момент у командному центрі залишився тільки Сє Сянь.
Хоч він і був старшим за званням, але віком майже не відрізнявся від решти.
Через різницю в епохах, мисленні, а ще — через теплу, майже домашню атмосферу Сьомого Загону — Сє Сяну, який залишив свій загін після конфлікту, було важко влитися в нову команду.
— До речі, консультанте Дзі, ви нагадуєте мені одну людину.
Поки Бородань більше не стерег консерви, Сє Сянь нарешті спокійно їв.
— Ви схожі.
Дзі Юши повернувся до нього. Його риси були чіткими, а обличчя — чисте, гарне.
— Не зовні, — сказав Сє Сянь. — Ви обоє дуже розумні, логічні, з ясним мисленням. Його звали Шен Юнь. Він із юних років брав участь у розробці системи Тяньцюн, і в нього було велике майбутнє. Коли я готувався стати Охоронцем, мені випала честь відвідувати його заняття протягом семестру. Дуже ерудований, скромний чоловік.
Сон Цінлань спитав:
— А де він працює зараз? Я не чув про нього.
— Ніде, — похитав головою Сє Сянь. — Він… вкоротив собі віку.
Для вас це було сімнадцять років тому. Через це про нього й не згадують. Він справді багато зробив для Тяньцюна. Велика втрата.
Дзі Юши мовчав.
Сє Сянь додав:
— У професора Шена був син, на той час ще малий. Зараз мав би бути вашого віку. Говорили, що він дуже здібний. На жаль, він був першою людиною, яка побачила сцену самогубства свого батька, і, здається, це спричинило у нього психологічний шок. Не знаю, як у нього тепер справи.
Дзі Юши сказав:
— Так… прикро.
Його голос звучав спокійно, майже байдуже. Він справді не був зацікавлений чужими історіями. І тим більше плітками.
Та з якоїсь причини Сон Цінлань помітив: у виразі обличчя Дзі Юши було щось… не те. Складається враження, що він уже чув цю історію. Але чому тоді вдає, ніби вперше?
— Не знаю, що буде, коли я повернуся, — промовив Сє Сянь, доївши консерву. — Хочу лише, щоб усе повернулося на свої місця.
Потім додав:
— У вас досі є дванадцятий загін Тяньцюна? Як у них із рейтингом?
— Є, — відповів Сон Цінлань. — І показники непогані.
Сє Сянь задоволено кивнув — гідні наступники.
— А який загін тепер найсильніший?
— Раніше це був третій, — сказав Сон Цінлань. — Але якщо пощастить… то в майбутньому, може, це буде Сьомий.
Сє Сянь засміявся:
— Пощастить?
Сон Цінлань поглянув на Дзі Юши. Його маленьке обличчя було серйозним:
— Це найбільшим чином чином залежить від того чи його відпустять.
Дзі Юши:
— ?
— Минулого разу ти ж казав, що він дуже привʼязаний, — нагадав Сон Цінлань.
— А, ти про них, — зрозумів Дзі Юши. Подумав і кивнув:
— Так, це справді важливе питання.
Адже якщо він і вирішить піти, доведеться ще й переселити цих маленьких господарів у нове середовище.
— Їх?..
Тобто їх кілька?
У консультанта Дзі такий бардак у стосунках?..
Сон Цінлань: …………
*
Сьомий Загін Небесного Зводу був у повному складі, і Двань Вень виявив надзвичайну вірність — не сміявся зі свого капітана, який раптово став розміром із першокласника.
Вони розподілили інструменти, які зібрав Бородань, поділилися на три групи, взяли з собою Сє Сяня та Бороданя й вирушили до взялися до справи.
У небі переливалося сяйво аврори — воно було таким близьким, що здавалося, його можна торкнутися.
Ще не дійшовши до сміттєвої гори, Дзі Юши, Сон Цінлань і Двань Вень знову побачили фантом сріблястої планети в небі.
Вона з’явилася повільно — гігантська, із кратерами, що сяяли в світлі квітів. Вона піднімалась усе вище, і світ навколо ставав схожим на сон.
Даань Вень, якому вже за тридцять, не втримався й зітхнув:
— Та це ж, чорт забирай, романтика.
Сон Цінлань із маленькою лопаткою в руках запитав:
— Що, хочеш на побачення?
Двань Вень подивився вниз на свого зменшеного капітана й тяжко зітхнув:
— Капітане Сон, з вами зараз якось… недоречно обговорювати дорослі теми.
Сон Цінлань:
— …………
— Та кожному, хто це побачить, захочеться з кимось зустрічатися, — додав Двань Вень. — Приводиш сюди дівчину, показуєш аврору, місяць. Ну навіть якщо іскри між вами не було — тепер точно буде.
От скажіть, консультанте Дзі, чи не правда?
Для Юши це була вже друга зустріч із цією красою.
Він колись сказав, що для нього немає різниці, бачити щось один раз чи тисячу — враження не змінюється. Але все одно підвів голову і вдивлявся в краєвид.
Величезна сріблясто-біла зірка.
Синьо-зелена мерехтлива заграва.
Прозорі квіти, що світилися з-під землі.
У реальному світі такого не побачиш.
— Не знаю, — відповів Дзі Юши, не опускаючи голови. — Мені не подобаються дівчата.
Коли зірка остаточно зникла з неба, вони дісталися до місця призначення. Тут потрібно було повністю вирвати всі пагони.
Через низьку температуру ґрунт був твердим, лопати при кожному ударі віддавали в долоні глухим болем. На щастя, коріння рослин було неглибоким — якщо докласти достатьо зусиль, можна було витягнути їх повністю.
Незабаром усі вже були в поту.
Двань Вень, який мав найкращі стосунки з Лі Чвенем, він, очевидно, не належав до тих, хто мало розмовляє. Говорячи він видихав білий туман:
— До речі, консультанте Дзі, а ти, ну… з нестандартними вподобаннями — кого взагалі любиш? Який у тебе тип?
Як гетеро, йому справді було цікаво.
Невже всі геї фанатіють від таких, як Сон Цінлань?
Дзі Юши витягнув ще один пагін і кинув його вбік. Пізніше все це зберуть і знищать. Він відповів:
— Різних.
Сон Цінлань у своїй малій постаті зосереджено змагався з товстелезним пагоном. Почувши таку відповідь, він не встиг зреагувати — лоза тріснула, і він гепнувся на сідниці:
— ……
Блін.
Такий вільний.
А може, це він надто зашорений?
Але Двань Вень не вгамовувався:
— Різних? Консультанте Дзі, це надто розпливчасто. Ось, наприклад, Чунько любить великі груди.
Ну все ясно.
Класичний бабій.
Дзі Юши не висловив цю думку вголос. Лише сказав:
— Це не тому, що відповідь нечітка. Просто коли з’являється та сама людина — вона й є та сама. Інше вже неважливо.
Сон Цінлань щось пробурмотів під ніс, але раптом відчув, що стало легше — Дзі Юши допоміг йому підвестися:
— Я зроблю.
Сон Цінлань усе ще носив Шеньмянь і не випускав його з рук. Наче це була остання можливість проявити свою впертість.
Він буркнув із гідністю:
— Я сам.
Дзі Юши кивнув:
— Я знаю, що ти сам зможеш.
Дуже швидко лоза була витягнута.
Сон Цінлань не став заперечувати. Лише мовчки спостерігав із урочистим виразом обличчя.
Двань Вень подумав: Я ж відлучився всього на кілька днів, а їхні стосунки, здавалося, так покращилися?
Поки шматки лози виривали з землі й складали в купи, світло на поверхні почало зникати. Земля поринала в морок майже на очах.
Раптом у всіх трьох заробили комунікатори: зв’язок відновився.
Підшкірні пристрої ожили, і в вухах пролунали переривчасті звуки. Ймовірно, з обох боків зникла частина світла, і тому сигнали змогли пройти.
— Капітане Сон!
— !@#$%!
Перший голос належав Тан Ле, другий же звучав так, наче хтось прокрутив аудіо надто швидко — неможливо було розібрати.
Тан Ле, Тан Ці та Сє Сянь діяли як одна група.
— Капітане Сон!! — закричав Тан Ле. — Мого брата пришвидшено!
— !#%…& — вклинився зміненим тембром Тан Ці.
— Коли ми вирвали частину лоз, на нього відбилося світло — і тепер він рухається в кілька разів швидше! Його настільки швидкі, що їх неможливо розрізнити, а мова взагалі нерозбірлива. Він щонайменше у п’ять разів швидший! Треба бути обережними!
Все почалося.
Сон Цінлань одразу все зрозумів:
— Що більше лоз ми знищуємо — тим більше розбалансовується час. Треба поспішати!
Незважаючи на зменшене тіло, для всіх він усе ще залишався тим самим капітаном, що здатен вести команду. За його наказом усі швидко очистили ділянку, а Двань Вень залив лози пальним, зібраним у капсулі. Полум’я охопило їх миттєво — за мить усе згоріло в попіл.
Вони домовилися зустрітись біля гори сміття — найгіршого епіцентру зараження лозами. Там було забагато уламків, і спершу слід було прочистити частину, щоб дістатися до самих рослин.
Ніхто не знав, що станеться, якщо хаос у часі продовжиться. Утрьох вони кинулися вперед, і Сон Цінлань не сказав ні слова, попри те, що його ноги боліли від взуття.
БАХ-!
Звуки пострілу прокотилися порожнім полем.
Усі троє здригнулись.
Хто стріляє?
Та вони вже дісталися гори сміття. Через навколишнє сяйво зв’язок знову обірвався.
Бородань, Чжов Мінсюань і Лі Чвень уже встигли трохи розчистити завали. Побачивши новоприбулих, Чжов запитав:
— Капітане Сон, ви чули постріл?
— Чув. Якщо не ви — значить, це Тан Ле та інші.
Чжов раптом закричав:
— Дивіться!
Всі підвели голови. І застигли.
Небо, вкрите темрявою й сяйвом аврори, зникло.
Його змінило… море.
Безкрає блакитне море висіло вгорі, ніби висячи догори дригом. Вода була кришталево чиста.
Воно було настільки близько, що всі могли бачити, як поверхнею пробігають рябі хвилі від вітру.
Раптом із моря вигулькнув білухий кит. Він ненадовго з’явився на поверхні — і знову пірнув.
У момент занурення бризки води розсіялись у повітрі, й холодні краплі впали просто на обличчя кожному з них.
Це було приголомшливо. Ще видовищніше, ніж та срібляста зірка.
Всі заціпеніли. Жоден не міг підібрати слів, аби описати, що вони відчувають.
— У просторі-часі сталася нова рефракція, — сказав Дзі Юйші. — Це має бути пов’язано з нашими діями — знищенням світла.
— Тобто продовжувати чи ні? — запитав Лі Чвень. — А якщо рефракція повторюватиметься й зрештою хтось із нас просто зникне?
Треба було знати: така рефракція не лише візуальна. Вона змінює саму структуру простору й плин часу.
Інакше кажучи, територія, на якій вони стояли, змінилася не лише зовні — час тут теж плинув інакше. Просто вони перебували всередині явища й не відчували цього повною мірою.
Всі погляди спрямувалися на Сон Цінланя.
Маленьке обличчя командира було серйозним. Він зсунув брови й коротко наказав:
— Продовжуємо.
Після цього ніхто навіть не згадав про постріли.
Всі знали: як і під час місії Уроборос, варто тільки завершити завдання і все повернеться до норми.
Обидві ці місії мали спільну рису: коли стрілу вже випущено, дороги назад немає. Потрібно йти до кінця.
Дзі Юши підвів голову й звернувся до Бороданя.
Той гримнув себе в груди — і голосно закричав, а потім підняв і перевернув величезну металеву плиту.
Хоч був поранений, зараз він не звертав на це жодної уваги. Стиснувши зуби, рухався з силою бика — як жива екскаваторна машина.
Команда взялася до роботи. Шестеро з них швидко зібрали й знищили приблизно п’яту частину лоз.
БАМ-БАМ-БАМ!!!
Раптова черга пострілів. Чжов Мінсюань зреагував миттєво — й рвучко відштовхнув Дзі Юши вбік.
Кулі прорізали повітря.
Одна. Друга. Третя. Четверта. Вони з’явилися повільно й поступово прорізали металеву плиту попереду, розсипаючи іскри, перш ніж упасти на землю.
Усім стало ясно: час у цій зоні сповільнився!
Вони озирнулися.
На межі зони, де небо стало морем, у темряві стояло семеро-восьмеро незнайомців.
На них був одяг із незрозумілої епохи. Але без сумніву це були мандрівники з інших часів.
Коли команда очистила одну зі світлових зон, просторові рефракції зникли, і ці люди, очевидно, вийшли з пастки. Але чому вони стріляють?
БАМ!
Ще одна куля ввійшла до зони з уповільненим часом. Спочатку її швидкість була звичайною, та щойно вона проникла в новий простір — немов хтось натиснув «повільно». Вона була приречена не влучити.
Чжов Мінсюань підняв лазерну рушницю й теж вистрілив. Але ворог легко вирахував траєкторію й ухилився.
Добре. Ситуація, у якій ніхто не може влучити.
Тим не менш, незнайомці кинулися вперед.
— Чорт, — вигукнув Лі Чвень. — Вони серйозно намагаються нас убити?!
У цей момент ще одну купу лоз було спалено до тла.
І вмить море над головами зникло. Його змінили засніжені гори, що раптово виросли з обох боків.
Вершини були гострі, і щойно найвища з них з’явилася — просто вдарила у групу тих, хто щойно проривався сюди, заносячи їх у невідомому напрямку.
На тлі лунких зойків ті, хто стояв серед гір: ……
Це можна назвати самоушкодженням?
Сон Цінлань помітив «одну рибу, що вислизнула з сітки».
Той щойно прорвався в зону, але тепер лежав на землі, весь у крові.
Сон Цінлань підійшов, підняв Шеньмянь і приклав її до чола незнайомця:
— Що ви хотіли?
Той був тяжко поранений. Перед останнім подихом він хрипло пробурмотів ламаною англійською:
— Капсула… порятунку…
Він так і не закінчив. Помер з відкритими очима.
Капсула порятунку?
Холод пронизував усе. Вітер завивав. Сніг знов і знов осідав на плечі.
Його слова були відірвані від контексту — не було часу з’ясовувати деталі.
Всі повернулись до головного: очищення території.
Перед ними лежала величезна супутникова деталь, немов гігантський уламок. Вона притисла інші механізми, і важко було зрозуміти, чи росте щось під нею.
Та як зрушити таку махіну?
Сон Цінлань вже зняв бавовняний одяг, у який був загорнутий. Його маленька постать стояла перед уламком:
— Я можу пролізти в щілину.
Чжов Мінсюань:
— Капітане Сон!
Усі озирнулись на нього. Їм здалося, що вони знущаються з дитини.
Сон Цінлань зняв короткі чоботи — і відкрились бідні ніжки. Але він не виявляв жодного занепокоєння з цього приводу:
— Досить теревенів. Якщо не я, то хто?
Сказавши це, він відкинув уламок люка і поліз у щілину.
І хоч усі хвилювались, змушені були продовжити працювати.
У Дзі Юши з долоні капала кров — порізався, коли рухав обшивку. Час від часу він підводив очі — дивився на отвір, куди зник Сон Цінлань.
Він теж зняв бавовняний одяг і витер тонкий шар поту з чола. На третій раз, коли він поглянув туди, нарешті з’явилася постать Цінланя.
Той був повністю обмотаний лозами, а обличчя було закіптюжене, ніби він щойно викопуваа вугілля з печі.
Тільки в очах було видно дорослий розум.
Двань Вень випередив Юши на крок і витяг капітана назовні.
Сон Цінлань дозволив йому себе вимити:
— Сподіваюся, більше не буде щілин для повзання…
— Ей! Зупинись! Обережніше! Я, взагалі-то, ще дитина, блядь!!
Двань Вень:
— Знаю-знаю, добре.
Дзі Юши:
— …………
Бородань підняв усі щойно вирвані лози. Світіння квітів зробило його схожим на гігантську різдвяну ялинку.
Він підпалив нову купу.
Навколо миттєво стало темно.
У напівтемряві хтось запитав:
— Залишилась остання група. Чому Тан Ле та інші досі не з’явилися?
Щойно ці слова прозвучали — неподалік від гори сміття, де ще жеврів останній вогник, з’явилися з десяток скелетів.
Точніше — з десяток людських скелетів, що прямували в їхній бік.
На очах у всіх ті почали відновлюватися: тканини, органи, м’язи, шкіра, волосся, очі…
Вони поступово повертались до людського вигляду.
Це були воскреслі люди.
Серед них — троє молодих чоловіків у чорній формі з 12 на грудях.
Їхні старші товариші з дванадцятого загону.
Дзі Юши все зрозумів.
Дощовий ліс зник. Ці люди — звідти.
Лози, які підпалив Бородань, згоріли до попелу.
Снігові вершини по боках теж зникли.
Тепер довкола була місто.
Ліворуч, праворуч, спереду, ззаду — усе перетворилось на 360-градусну дзеркальну проекцію.
Здавалося, вони потрапили в калейдоскоп.
Гррруммммм——
Після гуркоту грому промайнула блискавка.
І з неба ринув злива.
Усі промокли до нитки.
Бородань раптом вигукнув:
— Могулакандацьюнґвічимухе!!
Серед воскреслих були й його товариші.
Люди з PU-18 кидались одне одному в обійми та плакали.
Троє бійців із дванадцятого загону підійшли ближче.
Старший запитав:
— Ви з Тяньцюна?
Інший подивився на Сон Цінланя:
— А чому тут дитина?
Сон Цінлань:
— ………
Грім гуркотів.
— Так, — відповів Дзі Юши.
Його чорне волосся було відкинуте назад, чоло відкрите, а весь одяг змок наскрізь.
Він не став нічого пояснювати:
— Ми тут, щоб вас врятувати.
Вони зустрілися в іншому світі і померли. А тепер, після не знати скільки часу проведеного у дощовому лісі, повернулись до життя.
Людям важко було комусь довіряти.
Після недавньої стрілянини всі трималися насторожено. Але обидві групи були з Тяньцюну, тож конфлікту хотіли уникнути.
Дзі Юши пригадав дещо й витягнув компас, який колись підібрав у дощовому лісі:
— Я знайшов це у когось із вас. Повертаю власнику.
Лідер прийняв компас і передав напарнику.
Той підтвердив:
— Капітане Ці, це речі Сє Сяня!
Дощ стікав по щелепі капітана Ці. Погляд був холодний:
— Цей зрадник… Де він?
І саме в цей момент, у реві грому, хтось закричав:
— Капітане Сон!!
Усі обернулись.
Вони побачили, як Тан Ле наближається, тягнучи за собою зв’язаного Сє Сяня, а на спині в нього закривавлений і непритомний Тан Ці.
Разом із ними йшло ще два-три десятки незнайомців — мандрівників між світами, які щойно вибрались із різних променевих реальностей.
Усі — в різному одязі, всі — зовсім не схожі між собою.
Обличчя Сє Сяня було бліде, а на чолі — кров.
Коли він побачив, як його товариші повернулись живими, то сам виглядав як привид під проливним дощем.
Цей розлом випадково став точкою збору для мандрівників.
Тан Ле кинув Сє Сяня до ніг усім і з огидою штовхнув його:
— Ця наволоч хотіла ударити нас у спину. Він і не збирався лагодити розлом!
Лі Чвень і Чжов Мінсюань обережно зняли Тан Ці з його спини.
Дзі Юши нахилився й оглянув його. Той усе ще перебував під впливом прискорення: рухи повік і дихання настільки пришвидшились, що важко було навіть помітити, як він моргає чи вдихає.
Сє Сянь, лежачи на землі, раптом розсміявся.
Сміх був дивний, майже божевільний. І щойно він спробував підвестись — щось холодне й тверде вперлося йому в лоб.
Його капітан, Капітан Ці, стояв над ним і дивився згори вниз.
Та Сє Сянь не злякався:
— Думаєте, як знищите цю останню групу квітів то все вийде?
— Я вам скажу: нічого в вас не вийде.
— Я заховав останню — дуже ретельно.
— Хочете дізнатись, де вона? Хай Бородань обміняє її на свою капсулу порятунку.
Капсула порятунку?
Цінлань звузив очі.
Схоже, він зрозумів, звідки взялися ті, хто раніше стріляли в них.
Цей Сє Сянь…
Його точно не варто було недооцінювати.
Дзі Юши підвівся. Він холодно запитав:
— Яку ще капсулу?
Сє Сянь мовив:
— Консультанте Дзі, ви ж такий розумний. І з Бороданем спілкуєтесь без проблем.
Що, він вам не розповів, що в тій капсулі досі є справна капсула порятунку?
*******
Зазвичай я просто вставляю нісенітниці не по темі й не лізу в сюжет…
А тут хотіла сказати щось розумне й доречне.
Ну і все. Забула, що саме.
Ніфіга.
А якщо вже щось і сказати
Значить, перекладала у класичному режимі акробата:
то сидиш по-китайськи, то скрутилась літерою «З», то нога на спинці дивана, то голова звисає в бік ноутбука — все як має бути.
І тут вирішую благородно пересісти на диван.
Королівський жест.
І тут — ШЛЬОП.
Шльопка не вибухає.
Не вмирає героїчно.
Просто відклеюється.
І тепер це не шльопка, а підошва з амбіцією триматися на нозі, яка шльопає з філософським звуком, трохи тримається, трохи бовтається, і, здається, вже давно здалась.
RIP шльопка.
Ви служили вірно.
До першої невдалої посадки на диван.
***
А чого це я взагалі мовчу про те, як я отримала доступ до китайського джерела?
Зараз буде оповідь, пристебніться.
Щоб читати оригінал, треба зареєструватися на платформі.
І я вам кажу — це не просто реєстрація, це був квест "Вгадай, що саме хоче від тебе китайський інтерфейс", рівень: гігантський бос у формі капчі.
Я сиділа і дивилась на ті ієрогліфи, як на пророцтво з Поттеріани.
Що це?
Де я?
Хто я?
Де моя мама?
До речі про маму.
У них там — увага — щоб створити пароль, треба створити ще паролі у вигляді, типу:
– Як звати твою маму?
– А тата?
– А класного керівника в середній школі?
– А в початковій?
– А день народження батька?
Я все це скидувала в чат GPT і тикала навмання, бо ХТО ЗНА, який саме пункт — про кого?
Звісно, я хотіла вибрати ім’я вчительки, а натомість, здається, зберегла день народження баті як парольну підказку.
Формат?
Хто взагалі знає, як китайці рахують дати. Я ні.
А головне: я таки зареєструвалась.
Завдяки купі скріншотів, невидимим богам перекладу і внутрішній впертості бабці на базарі.
Далі:
Окей, зареєструвалась.
А як це читати?!
Я дивлюся на ці символи — І ЯК ШО ЦЕ?
Що ці каракулі хочуть мені сказати?
В якихось налаштуваннях шрифт можна змінити?
Ні, не можна.
Там є збільшити текст?
Та забудь.
Але я таки навчилась хоч якось гортати сторінки.
Засвоїла закон джунглів: якщо щось не клікається — клікай ще сильніше.
Плюс — мені перекинули приз за конкурс на PayPal.
Мінус — я одразу витратила його на розділи, бо ну ви ж розумієте: любов, переклад, пристрасть, китайська філологія в шльопках.
І от я бачу китайський текст.
Це ще й СПРОЩЕНА китайська, ага.
А я сиджу й думаю:
як ВИ, китайці, розумієте свою мову?
Рахуємо далі.
Один розділ — недорого.
Але ви це помножте на всю кількість розділів,
помножте на кількість сліз, нервів, шльопань однією підошвою — і вийде нормально так.
Отже, друзі, запрошую вас підтримати мене донатом на купівлю офіційних розділів.
Ось посиланнячко
Ну будь ласочка, задонатьте.
Ну не будьте як Сє Сянь. Будьте як Дзі Юши — рішучі, красиві й із грошима на підтримку перекладу.
Ну будь ласочка, задонатьте.
Ну не будьте байдужим бекґраундом у чужій драмі. Будьте тим, хто рятує перекладача ще до фінальної сцени.
І так, якщо ви це читаєте через 5 років —
імовірно, посилання в пості вже давно вмерло,
але баночка живе в моєму профілі завжди.
Задонать — і отримаєш +100 до карми,
+10 до шансів на щасливе життя героїв,
і +1 теплу думку від перекладача, яка шльопає по підлозі десь поруч.
І головне —
ви не лише мене підтримуєте.
Ви й авторку підтримуєте.
***
Десь посередині розділу до мене дійшло жахливе:
в мене… щось середненький запас українських матюків.
Бо зазвичай я лаялась англійською.
Типу стандартне:
damn. fuck. holy shit.
Класика. Рідне, зручно, універсально.
Але, як бачите, реальність тексту вимагає більшої гнучкості.
Тож я взяла себе в руки, взяла ручку (уявну) —
і почала складати перекладацькі нотатки з українських лайок.
Так. Я вчуся лаятися для перекладу.
Очікуйте покращення! Ви оціните!
До речі за статті в яких я це брала тем на початку було написано, ніби виправдовуючись
«Інколи, під час війни, вживання лайки може бути корисним інструментом емоційного розвантаження».
Корисно? Та це, бляха, необхідно.
Сука, це буквально метод виживання.
Це як бронежилет для душі.
У статті ще скромно писали:
«А от пояснити це дітям…»
А я знаю. Бо мого батю це не єбало.
Причому не в переносному сенсі, а буквально —
він сам виражався так, що українська лайка при ньому прокачувалась до третього рівня бойового мистецтва.
Я виросла в середовищі, де "йоб твою" — це не шок, це пунктуація.
Тож коли мені було вісім —
я не запитувала, що означає слово "єбучий",
я просто питала: а це про людину чи про ситуацію?’
*
До речі, я не якась там алкашка з підворіття, окей?
Я — освічена і свідома (це не сарказм якщо що)
Але ще з дитинства мені втирали:
«Матюкаються тільки… ну оці такі… А от культурні, інтелігентні люди — ні-ні-ні.»
І знаєте що?
Це НАЙОБ.
Я бачила й знаю дуже досвідчених, успішних людей, які заробляють дофіга, мають прекрасну освіту, блискучі кар’єри, володіють кількома мовами… і, увага:
теж матюкаються.
Не якось примітивно, а красиво, функціонально, з розмахом.
Тому що сильні емоції потребують сильних слів.
І якраз люди, які знають силу мови, чудово розуміють, коли й навіщо дати словесного пиздюля.
Та що я взагалі виправдовуюсь?
Я можу матюкатися без жодної конкретної причини.
Просто тому, що це — моє емоційне тло.
***
І ще — бідний мій переклад китайської.
Бо я ж його не сама роблю.
Я не знаю китайську.
Я знаю, як плакати над символами,
як тикати в перекладач і шепотіти:
«будь ласка, тільки не зроби з “він упав” щось типу “він зійшов до неба з верблюдом”».
Це все робить ШІ.
І як він це робить?..
Одні слова — хай Бог милує.
Там буває така філософія, що я сиджу й питаю себе:
“Це метафора? Це помилка? Це меседж Будди?”
Потім я це беру,
звіряю з англійської версією,
вичавлюю з нього сенс,
обгортаю в людську логіку,
і видаю вам наче все так і було.
Але повірте:
в оригіналі воно звучало як "він облизав обрив часу і полетів у шовковий задум".
Я не жартую.
Хай Бог милує і нас, і цей переклад.
(Фраза, яку я кидаю в кожному другому коментарі. Тож одразу пояснюю:я не релігійна людина, якщо що.
Взагалі.
Але коли я дивлюсь на черговий переклад,
де ШІ видає мені щось типу «він поглинув обрій пекла й ніжно засунув себе в багатошарову істину»,
то з глибини душі вилітає:
"Хай Бог милує.”)
І це ж, знаєте, не просто "ну трохи не точно переклалось".
Там сенс перекручує так, що Дзі Юши міг би знову стати дитиною.
Не переживайте, я потім усе перевіряю.
Вставляю той самий китайський текст у грубий перекладач (ви зрозуміли, про кого я),
і там не просто дрібні розбіжності.
Там ТРЕШ.
Сенс падає, валяється, встає в новій перуці і каже: "я тепер метафора".
Гаразд.
Все, спокійно. сенс зберігається. Не переживайте.
Я реально стараюся, текст не розвалюється на шматки.
Але чесно — іноді звучить усе це дуже штучно. Дуже пафосно. І капець.
А ще я відверто думаю,
що всі ШІ мене вже щиро ненавидять, тому вони мені все на зло роблять.
Я їх задовбала.
Я — найгірше, що сталося в їхньому житті.
(Тобто коді. У кодів немає життя. Але якщо б було — я б його зіпсувала.)
Просто ви не бачили наші розмови.
Вони плачуть бітами. У них:
психологічна травма,
ПТСР,
розлад штучної самооцінки,
І от іноді(завжди) я думаю:
Якби ж я була трохи безсоромнішою,
та взяла собі просто англійський переклад.
І перекладала з нього.
Комфортно, красиво, адаптовано.
Жила б як люди.
Ще маленьке уточнення:
я побачила попередження англійської перекладачки ще на самому початку.
Вона прямо написала, що проти того, щоб її версію використовували як головне джерело для перекладу.
Тому — хоч це і зручно, і спокуса величезна — я одразу вирішила, що не буду базуватись на її версії.
Бо якби я просто взяла її текст і переклала далі —
це було б погано(я не знаю яке слово підібрати).
А я знаю, скільки сил іде на цю роботу.
Я знаю, як це — вкладати себе в переклад, і ще й без оплати.
І порушити чиєсь чітке прохання —
ну, це вже треба бути дуже безсоромною.
А я — йобнута, але не мерзотна.
***
Буває в мене такий стан, коли читаю якийсь твір (або свої ж коментарі), і все виглядає приблизно так:
Очі щось там бачать.
Мозок відключився.
Фокус десь між холодильником і диваном.
Сенс пройшов повз, чемно помахав рукою й пішов далі.
Типу я читаю, але не читаю. Просто погляд ковзає, а всередині порожнеча.
Іноді таке трапляється навіть зі своїми ж коментарями — перечитую й думаю:
«хто це взагалі писав, і чому я не можу зрозуміти жодного речення?»
“може, мені просто лягти лицем у стіну і нічого не сприймати ще 40 хвилин”.
А потім доводиться вмикати “режим читання вголос про себе” — повільно, вдумливо, по складах майже, як в початковій школі.
Бо інакше все — вивітрилося.
Ваш перекладач,
у стані могулокандацьюнґвічимухе.
*******
Переклала Nathaniel
(І так, якщо хтось не впевнений — читається як Натаніель, не Натеніел, не Наталєн, не Наташа — ну ви зрозуміли.)
Можливо, колись розповім історію цього імені — там ідуть інтриги, випадковості й моє вміння не вміти вибирати нік.
Ще кілька важливих деталей, які я завжди забуваю написати:
Офіційні глави — це завжди про jjjwxc (так, та сама китайська платформа).
Завжди, допоміжне джерело — англомовний переклад від KK Translates, хай їм буде стабільний вайфай і хороша пам’ять на імена.
