36. Хаос
Не лише образи — також і добро.
Інакше кажучи, хай це були образи чи щось світле, Дзі Юши пам’ятав усе.
— Тоді дякую, — пожартував Сон Цінлань і знову вклав свою маленьку долоню в руку Дзі Юши. — Ходімо.
Пальці Юши були довгі, тонкі, трохи прохолодні на дотик.
Таке ж і враження він справляв: ніби трохи відсторонений, мовби його складно зігріти.
Але якщо придивитися уважніше, то Дзі Юши був як гірське джерело — прозорий, чистий. І, насправді, дуже легкий у спілкуванні.
Вони пішли далі, рухаючись за слідами візка, яким нещодавно збирали рослини.
Цього разу Дзі Юши сповільнив хід ще більше, та через викривлене магнітне поле й змінену гравітацію кожен крок давався важко.
Зовсім скоро він відчув, як маленька долоня в його руці стала вологою від поту.
Дзі Юши також помітив, що Сон Цінланю йти дедалі важче — у дитини значно менше сил, ніж у дорослого, а він це не врахував.
Він нахилився:
— Капітане Сон, може, я тебе понесу?
Сон Цінлань з зусиллям зробив ще один крок. Великі черевики теліпалися, обличчя горіло від напруги:
— А воно треба? Я й сам дійду.
Дзі Юши глянув на нього підозріло:
— А коли ти так швидко повернувся — то Чвень тебе, часом, не ніс?
Сон Цінлань не знайшов, що відповісти:
— ………
Дзі Юши нахилився, щоб підняти його, але той одразу відскочив убік.
Вперше за довгий час він заговорив без звичного дорослого спокою:
— Сказав, не треба — значить, не треба! Ми вже майже прийшли! Консультанте Дзі, просто притримуй мене, й цього досить!
І справді. Вони швидко дісталися місця, де збирали рослини.
Візок ще стояв там, повний лозою, з якої росли сяючі квіти, що чекали на транспортування в тропічний ліс.
На землі також лежали сяйні квіти, які не встигли занести до візка — мабуть, Чвень тоді дуже поспішав.
Крім того, навколо не було нічого підозрілого.
— Капітане Сон, ти послизнувся на цьому схилі? — запитав Дзі Юши
— Так, — насуплено відповів той, коли Юши підійшов ближче, — але не підходь.
Зрозумівши, що Сон Цінлань непокоїться — а раптом і з ним станеться те саме — Дзі Юши вказав уперед:
— Там є дзеркальний світ, як тропічний ліс чи місто?
Попереду, перед візком, тягнувся невеликий схил, а ще далі — темна ділянка, що ставала дедалі густішою. Вона сягала приблизно тієї ж відстані, яку вони долали, коли заходили в тропічний ліс.
Сон Цінлань тут був не вперше. Та коли минулого разу оглядав місце навколо капсули, нічого подібного не бачив. Чому ж зараз усе інакше?
У маленькому тілі, але з незворушною інтонацією, він відповів:
— Ні. Я нічого не побачив. Просто спустився — і коли піднявся, уже був у такому вигляді.
Чому час вплинув саме на тіло Сон Цінланя?
Навіть Дзі Юши з його аналітичним мисленням відчував, що ця головоломка розростається.
У цьому просторі з режимом місії Хаос, у цій тріщині, звичні закони не діяли.
Пояснити все звичайною логікою було неможливо.
— Я зможу повернутись у звичний вигляд? — запитав Сон Цінлань.
Дзі Юши озирнувся — і зустрівся з маленьким обличчям, на якому не було страху. Лише легке роздратування.
Навіть у тривожному стані Сон Цінлань тримався дуже зріло.
Кожен у складній ситуації переживає.
Згадавши їхню останню місію, Дзі Юши добре пам’ятав, як важливу роль зіграв Сон Цінлань.
Навіть якщо він не міг так само миттєво аналізувати чи запам’ятовувати деталі, як сам Юши, його рішучість, лідерські якості й розуміння ситуації не раз ставали вирішальними.
— Може, мені справді доведеться провести в тропічному лісі десяток років, — промовив Сон Цінлань. — Тоді тобі доведеться почекати на мене. А якщо буде нудно — можеш сходити до міста на кілька годин. Побачимось, коли настане час.
Місто, де час повзе.
Капсула, в якій усе звичне.
І джунглі, де день — це як рік.
Дзі Юши одразу вловив суть.
Він зупинився:
— Капітане Сон, здається, ми не туди думали.
Сон Цінлань поправив комір куртки, що весь час зсувався:
— Не туди?
— Тобто, я думав не в тому напрямі, — відповів Дзі Юши — Чому нормальний плин часу лише біля капсули? Чи справді наша місія не пов’язана з плином часу?
Ти раніше дав мені хорошу підказку — просто я не з того боку зайшов. Це як парадокс Ворона.
Парадокс Ворона
Візьмімо твердження: «Усі ворони — чорні». Якщо ти побачиш тисячу воронів, і всі вони будуть чорними — твоя впевненість у цьому твердженні зросте. Але з точки зору логіки це ж саме, що й сказати: «Усі не чорні птахи — не ворони».
І от коли ти бачиш білого голуба чи жовтого канарейку, — логічно це теж підтверджує початкову тезу.
Логіка і людська інтуїція — різні речі.
Світло, що йшло від квітів на виноградоподібних ліанах у візку й відбивалася на їхніх обличчях.
— Ми думали, що причина викривленого часу в темряві довкола капсули, — вів далі Дзі Юши. — Що все змінюється, щойно ти проходиш крізь цю темряву, бо там бракує «особливого світла». Але саме в цьому ми й помилялись.
Сон Цінлань уточнив:
— Тобто, квіти — це і є причина?
— Так. Насправді проблема не в нестачі світла, а в самому джерелі світла, — очі Дзі Юши світилися впевненістю. — Ми не між паралельними світами. Ми в тріщині часу. І водночас у його проломі.
— Пролом часу?
— Час сам по собі безперервний, ідеальний. Його не можна торкнутись чи змінити. Але одного дня люди зрозуміли закони, за якими він працює — і тоді з’явилися мандрівники. Вони почали пересуватись із точки А в точку Б і залишили за собою слід.
Ці сліди пускали коріння, проростали… й давали ось такі квіти.
Дзі Юши обережно підняв одну квітку, її прозорі пелюстки світлились у його пальцях.
Сон Цінлань відчув: місія наближається до завершення.
— Можливо, ці квіти — просто форма сліду. Але з часом цих слідів ставало все більше. Врешті-решт утворилася тріщина, яка переросла в пролом. І тоді звична структура часу дала збій. Ці квіти, як матеріалізовані сліди, вступили в реакцію з «порожнечею» часу, породивши хаос і дзеркальні світи.
— Тобто наша мета — не садити квіти, а винищити їх? — здогадався Сон Цінлань, його маленьке обличчя враз наповнилося зневагою. — Система й справді говорить буквально.
Ремонтники Часу, еге ж?
Позбутися слідів — і пролом щезне. Тоді й час повернеться у звичне русло.
Дзі Юши кинув квітку додолу:
— Коли ти впав і покотився з того схилу, світло від квітів під певним кутом відбилося, утворивши рефракцію. І через це час повернувся назад — але лише для тебе. Лі Чвень не постраждав, бо стояв на кілька кроків далі.
— Але як тільки ми закриємо пролом, усе має повернутися до початкового стану. Ти повернешся до свого справжнього вигляду, ми — до капсули. І, ймовірно, повернемося в ту саму мить, коли ще були в переході.
Ця місія… насправді дуже проста.
Сон Цінлань звів брову:
— То я, виходить, у виграші?
— Ми так, — сказав Дзі Юши. — Але я не знаю, як для них.
Них?
— Ти маєш на увазі Великого Бороданя і того Сє Сяня?
— Мабуть, це стосується всіх, хто тут був, — відповів Дзі Юши. І цього разу в його голосі з’явився холод.
*
Скориставшись своїм зростом і довгими ногами, Дзі Юши мовчки підняв дитину й посадив у візок, який заздалегідь очистили. У процесі один з коротких черевиків злетів з ноги. Юши підняв його й передав назад:
— Малий, взуйся як слід.
Сон Цінлань: ……
Менший був надзвичайно сердитий.
Дзі Юши раптом згадав Сон Цінланя з команди 6.
На базі Золотий Ворон №2 той з’явився, тримаючи Шеньмянь, як справжній бог, що зійшов із небес. Стоячи на даху просторового транспорту, він виглядав дуже хоробро з червоним магазином, що світився, і без вагань випустив три кулі в зомбі й велетенських павуків. Навіть знаючи, чим усе закінчиться, він усе одно вів команду вперед — без страху.
А тепер — сидів у візку, безпорадно тримаючи черевик.
Дзі Юши почав штовхати візок назад:
— Як тобі бути меншим?
Спина Сон Цінланя буквально випромінювала впертість:
— Якщо обирати між тим, щоб стати меншим, і тим, щоб знову битися з зомбі — я б уже краще вибрав зомбі. Навіть ті гігантські павуки прийнятні.
— Із такими дітьми, як Капітан Сон, вчителям, мабуть, було важкувато.
— Це правда, я дійсно не був дуже слухняним у дитинстві, — миттєво погодився Цінлань, а тоді зиркнув на Юши: — Так помітно?
Звідки консультант Дзі знає?
Їхню розмову раптом урвав гучний звук — щось знову засмоктало у сміттєву гору.
Обидва одразу обернулися — і цього разу підняли своїх запізнілих товаришів: Тан Ці та Тан Ле.
Поки вони ламали голову, як їх доправити назад, з’явився Лі Чвень разом із Чжов Мінсюанем:
— Капітане Сон! Консультанте Дзі!
Чжов Мінсюань щойно прокинувся, але виглядав бадьоро. Побачивши Сон Цінланя у візку, він витріщив очі:
— Він реально зменшився?!
Сон Цінлань і слова не встиг вимовити, як Чжов Мінсюань уже щипнув його за щоку:
— Курва! Він навіть трохи милий!
Сон Цінлань: ………
Чи не пізно ще вистрибнути й дати Чжов Мінсюаню копняка?
Той миттєво увімкнув увімкнув свою пустотливу сторону: тримаючи Тан Ле на одній руці, другою витяг комунікатор і почав фоткати:
— Збережено! Якщо Кап Сон раптом не повернеться до нормального стану — треба починати фіксувати його ріст!
Дзі Юши навіть не став пояснювати, що всі ці знімки марні — все одно нічого не залишиться.
Голова Тан Ле звисала, живіт упирався у плече Чжов Мінсюаня, від чого йому хотілося блювати. Коли він розплющив очі — він був майже шокований:
— ?
Лише Тан Ці залишався без тями. Можна було тільки здогадуватись, як би він зреагував, побачивши нинішній вигляд капітана.
Це була справжня сцена масової страти для Сон Цінланя. Судячи з його виразу обличчя, він уже встиг подумки вилаяти всіх — щонайменше сто разів.
Члени сьомої групи нарешті зібралися в повному складі, не вистачало лише Двань Веня.
Коли Бородань побачив, що в капсулі вже стільки людей, миттю згріб усі консерви в оберемок — нікому не залишив. Особливо Сє Сяню — той міг навіть не мріяти про хоч одну банку.
Кожен осмислював почуте від Дзі Юши
Сє Сянь запитав:
— Консультанте Дзі, згідно з вашими висновками, якщо розлом буде відновлено, й усі повернуться в момент до втягування, чи повернуться і мої товариші по команді?
Це питання Сон Цінлань і Дзі Юши вже обговорювали раніше.
Він кивнув:
— Теоретично так.
Сє Сянь був розвідником у дванадцятому загоні.
І в таких питаннях він мав неабияке чуття:
— То ж вийде купа парадоксів, чи не так?
Лі Чвень щоразу хапався за голову, щойно чув слово «парадокс». Він хотів знати тільки фінальний результат і геть не прагнув брати участь у філософських дебатах.
На щастя, за нього спитав Чжов Мінсюань:
— Який ще парадокс?
Сє Сянь пояснив:
— Уявімо, що А був втягнутий сюди. Його епоха продовжувала існувати, події йшли своїм ходом — уже без нього. А тепер, коли часову тріщину закриють, усе повернеться у вихідну точку, і А повернеться назад. Події, які вже відбулися без нього, будуть переписані. То куди дінеться те, що вже сталося? Оце і є парадокс.
/Примітка перекладача: Уяви, що людина на ім’я А була в 2020 році, але її раптом втягнуло в часову дірку, і вона зникла. Життя у 2020 продовжилося без неї: інші люди щось робили, приймали рішення, щось сталося — наприклад, хтось інший зайняв її місце, хтось пережив втрату, щось змінилось у світі.
Час “відмотується назад”, як плівка, і повертається до моменту, коли А ще не зникла. А з’являється знову — як ніби нічого не сталося. Але ж ті події, які вже відбулися без неї, вже були.
І от тут і виникає питання:
Куди поділися всі ті події?
Їх що просто стерло?
А як щодо людей, які щось зробили через її зникнення?
Це і є парадокс: події були, але тепер їх наче не було.
Але ж вони були, чи не так? То де вони тепер?/
Тан Ці та Тан Ле вже отямилися.
Тан Ле схилився на плече брата, а оскільки близнюки були точнісінько однакові, Бородань не переставав витріщатися, намагаючись їх розрізнити.
Тан Ле мовив:
— Я знаю відповідь. Нескінченне нашарування.
Це було схоже на те, як під час минулої місії їхній загін розтягнув одну точку кола, щоб вона накрила всі інші.
З таким явищем вони були вже добре знайомі.
Сє Сянь прибув із п’ятнадцятирічного минулого. У ті часи знання про систему Тяньцюн та Управління часом були ще дуже обмеженими. Це була ера, коли все це лише відкривалося, тож він трохи не второпав, про що саме йдеться.
— Усе, що стосувалося А, буде «накрите» його поверненням. А все, що трапилося за його відсутності, — переписано, — пояснив Тан Ле.
І тут пролунав дитячий голос:
— Простий приклад: після зникнення А його родину визнали потерпілою. Вони отримали компенсацію й змогли оплатити лікування важкохворого родича. Але з поверненням А вони втрачають ці кошти, і доля змінюється: хворий помирає.
Усі повернулися до голосу — Сон Цінлань сидів із консервованими фруктами в руці.
Бородань:
— ???
Але ж він усе сховав!
Сон Цінлань хоч і був малим, зате спритним. Продовжуючи свою лекцію, він відкрив банку з тушонкою і передав її Дзі Юши.
Дзі Юши
— …………
Сон Цінлань сидів на дивані: одна нога була підігнута, інша теліпалась у повітрі — не діставала до підлоги.
Він говорив далі:
— Є ще один варіант. Через повернення виникає нова часова лінія, тоді як стара продовжує своє існування. Ці дві лінії йтимуть паралельно.
Паралельні світи.
Сє Сянь одразу зрозумів.
У такому разі — чи справді це можна вважати поверненням у власний світ?
Він замислився.
Дзі Юши опустив голову й подивився на консерву. Потім повернув її Сон Цінланю:
— Капітане Сон, кажуть, що діти ростуть швидше, якщо їдять більше м’яса.
Сон Цінлань:
— Я вже майже ситий.
Бородань дивився, як ті двоє пересували банку туди-сюди:
— Суовула-лаву.
Усі подумали, що він знову лаявся — мабуть, незадоволений, що вони їдять його запаси.
Але на диво, Бородань дістав ще одну банку й простягнув її Дзі Юши, щось промовивши.
Виявилося — він просто хотів пригостити кожного окремо.
Сон Цінлань, підперши підборіддя рукою, ліниво спитав:
— Консультанте Дзі, що він щойно сказав?
— Насправді, я теж не зовсім зрозумів. Ймовірно, це якась мертва мова, — Дзі Юши відклав тушкованку, навіть не збирався їсти. І одразу перевів розмову:
— У нас було замало часу, а мова в нього складна, тому багато слів я досі не розшифрував. І от думаю, як пояснити Бороданю, що його чекає далі.
Дзі Юши й справді вражав.
Хоча Лі Чвень провів із Бороданем найбільше часу, він засвоїв лише одне слово: Анфалахаґенхе — груба лайка на кшталт «покидьок», «виблядок, «лайно собаче».
Дзі Юши продовжив:
— Їхній PU-18 було знищено ще до PU-31. Десять років тому їхня команда запустила капсулу, щоб дістатися нової колонії. Якщо все відновиться, вони повернуться в той час — і поки що невідомо, чи та колонія досі існує.
Дзі Юши сидів на килимі перед диваном. Говорив про чужу долю, але кінчики його вух, заховані під чорним волоссям, були червоні.
Маленький Сун Цінлань, що сидів позаду, дивився знизу вгору — і якраз це помітив.
Несвідомо простяг руку й торкнувся вушка пальцем.
Гаряче.
Дзі Юши обернувся:
— ?
Можливо, через те що він перебував у тілі дитини, йому було важко розпізнати вираз обличчя Сон Цінланя.
І в цей момент пролунали слова Сє Сяня:
— Можливо, не так важливо, куди ти прямуєш. Головне — що в тебе ще є шанс побачити своїх товаришів.
Побачивши, що всі дивляться на нього, Сє Сянь заговорив упевненіше:
— Добре це чи погано, та їм хоча б дали можливість жити.
Час був єдиним доказом того, що щось узагалі існувало.
Якби можна було повернути той час, вони могли б знову існувати в цьому світі.
Бум-
Пролунав гучний звук.
За віконцем майнуло біле світло, і капсулу трохи хитнуло.
Коли тряска припинилася, Сон Цінлань злегка усміхнувся. Його тонкий голос набув уже знайомих ноток дорослого капітана:
— Судячи з того гуркоту — схоже, це Лао Двань. Усі, їжте й відпочивайте. Наша місія офіційно змінилась: тепер ми не садимо квіти, а виполюємо. Незабаром ми почнемо виконувати це особливе завдання від Тяньцюна.
*******
Люди, я вас наїбала.
Ну тобто… не те щоб спеціально. Але все ж.
Колись давно я тут, здається, сказала, що у нас тут типу арка “childhood enemies to lovers”.
НЕПРАВДА.
Я передивилась.
Ні.
Це просто enemies to lovers.
(Ну з нюансом: “starts as childhood friends”)
Ваша покірна перекладачка, як виявилось, навигадувала сюжетів більше, ніж автор.
(хоча якби я написала цю історію — там би ще й час назад прокрутили, і знову були б дітьми, і ще раз enemies, а потім lovers, і в паралельній лінії теж.)
А я така:
— «Ой, це арка така…»
— Плюс сто до карми за ляп.
Взагалі, мені здається, що це навіть був спойлер, бо ви мали самі дійти до цього, логікою чи шостим чуттям.
А ненавиджу давати людям спойлери.
Реально ненавиджу.
Мені потім всередині якось… блін, ну нащо я це сказала?
Я ж просто хотіла поділитися емоцією, а не зіпсувати кайф.
Коротше, вибачте ще раз.
Не зі зла.
Просто тупняк трапився.
***
Чого це в Юши вуха почервоніли?
Я ніколи не розуміла, чому від брехні вуха червоніють.
Може, просто переживав. Бо люди переживають, коли брешуть.
Кароче, мені здається, він Бороданя зрозумів.
***
Бляха.
Я ж реально багато перекладала цього літа, але от уже 2/3 пройшли,
і я все одно відчуваю себе розчарованою.
Типу… ну перекладала, ну працювала, ну щось робила.
А враження де? Літо де?
***
Чесно кажучи, сьогодні було дуже важко з концентрацією.
Я перекладаю — і в якийсь момент просто ловлю себе на тому, що втикаю в екран і нічого не розумію.
Особливо коли розділ якийсь монотонний або без стосункових моментів — він починає тягнутися, як жувальна гумка, і хочеться просто вимкнути все й піти слухати TikTokи.
і я з тих людей, які в такі моменти тупо відкладають усе на потім.
У навчанні так було, і в перекладі теж.
Я, звісно, люблю перекладати — але коли сцена емоційна, насичена,
то вона йде сама.
А от коли текст прісний або складний —
тут уже реально починається битва з мозком.
Редагування — взагалі окрема мука.
Це момент, коли ти маєш бути максимально зібраною,
а ти — максимально розмазана.
Метод “помідора”?
Нє.
Мені треба вліпити шмат одним махом, а потім уже “відпочивати”.
Інакше я просто не включаюсь.
*
Чесно, відколи я зайнялася перекладами,
моя концентрація… збільшилася.
У сенсі, я навчилась тримати фокус довше, працювати глибше.
Але водночас — вона стала ламкою.
Бо буває такий прикол:
робиш величезний шмат, прям нормально попрацювала —
а потім, блін, ніби хтось ізсередини викрутив тобі мозок.
І ти такий сидиш: “Що це було? Чому я така вимотана?”
І ще… як взагалі ефективно відпочивати?
Бо в мене або робота, або повний розвал.
Ніякого балансу.
Я ж ще хотіла послухати подкасти про ефективний відпочинок.
Ми з кимось тоді навіть подивились перші частини —
і там реально були годні лайфхаки, прям дуже.
Тепер знаю чим зайнятися
Може, варто послухати якісь подкастики.
А ще — блін, я така рада, що зараз
зʼявилося так багато класних українських блогерів.
Наприклад, “Смішно, не дуже”, Пан Витвицький —
це шик.
Так класно бачити, що український контент живий і розумний, і рідний.
Згадала ще:
раніше я обожнювала слухати довгі відео,
особливо з цікавими розмовами чи подкастами.
В дитинстві я реально кайфувала з того, щоб просто
слухати, як хтось розповідає, особливо на фоні чогось —
типу, малюєш, перекладаєш, а там хтось говорить.
Може, пора до цього повернутись.
***
У мене тут, поки я перекладала, поселилася, бляха, муха.
Вона ЗАЛЕТІЛА через вікно,
я їй культурно: “будь ласка, вихід праворуч”,
вікно відкрите, провітрюється, умови чудові,
а вона така:
“ні, я краще тут попизджу над твоєю клавіатурою, порозганяю хаос і ще два рази в монітор в’їбусь.”
Я її виганяла, як могла.
Рукою, книжкою, поглядом повної безнадії —
а вона ТІЛЬКИ СИЛЬНІША.
Літає по кімнаті з виразом: “це тепер мій дім.”
***
Мені здається, сьогоднішній розділ якось храмає.
В літературному сенсі, типу… ну щось воно нижче середнього.
Чи то півень не так кукурікнув,
чи то в мені справа —
не знаю.
Сподіваюся, далі буде краще, бо трохи вже хочеться зірвати турне і піти лежати лицем в ковдру.
Мені здається, що і англ. перекладачка, і сам автор — всі тут трохи втомлені.
***
Ледь не забула зізнатися: я колись писала Тань, а правильно буде Тан. Без м’якенького. Я тоді ще така: «Гм, щось підозріло, але, може, так і треба?» — і, звісно, не перевірила.
А сьогодні глянула ще раз і така: «Ага. Тан. Ну добре».
До речі, якщо раптом хтось побачить десь ще якусь помилочку — кажіть. Я, чесно, люблю таке. Не з тих, хто ображається. Навпаки — я потім як прочитаю сама, то мене передьоргне й я ще тиждень думкою повертатимусь: «Та чому ж ніхто не сказав!»
Якби мені тоді хтось сказав — мені б не довелося потім вичитувати свої переклади, стискати щелепу й думати: «Ну от, знову! Натворила, а тепер редагуй, як дурепа». Бо я ж знаю, яка я. Уважність — це не мій скіл, це якийсь міф.
Так що, якщо ви бачите десь помилку, щось звучить дивно, слово не в тому відмінку або переклад викликає оце знамените «хм?» — кажіть. Я не кусаюсь. Навпаки — мені тільки радість. Інакше потім я все одно знайду ту помилку в найнесподіваніший момент (наприклад, коли вирішу знову перечитати свій переклад, щоб потішитися, а не поплакати — наївна).
Отож, усі виправлення — це не критика, це благословення. Дякую за службу
*******
Переклала Nathaniel
