28. Хаос
Після того як Дзі Юши доїв консерву, в нього помітно побільшало сил.
Перше, що він зробив після їжі, — це прополоскав рота у ванній кімнаті, що була при цій маленькій кімнаті.
Якщо чесно, якби не повна відсутність вибору, він би навіть не торкався консервів. Він був вибагливим у їжі.
Але побачивши, що Сон Цінлань ще вибагливіший — і зважаючи на те, що в такій ситуації треба підтримувати себе в нормі, — змусив себе доїсти все.
Повернувшись після полоскання, Дзі Юши побачив, що Цінлань уже стоїть біля люка:
— Консультанте Дзі, ти колись бачив ці символи?
Ця кімната була дуже чистою.
На столах і тумбах — нічого.
Щоб не дати їм шансів на втечу, бородань не залишив нічого зайвого.
Люк можна було відчинити з обох боків — але лише після введення коду на сенсорній панелі.
За кілька днів Сон Цінлань перепробував безліч варіантів, але все марно.
Дзі Юши підійшов ближче.
Ні, таких символів він не бачив.
Панель виглядала знайомо: екран із клавіатурою. Але замість цифрових клавіш — дивні символи, кожен різний.
Ймовірно, кожен із них позначав певне число.
Якщо припустити, що вони відповідають арабським цифрам від 1 до 9, решта клавіш — це кнопки типу «відкрити», «закрити» тощо.
Сон Цінлань пояснив:
— Я був без діла ці дні, пробував усілякі комбінації, наче це арабські числа. Але, по-перше, я не знаю, скільки символів у коді. А по-друге, не знаю, який сенс у цих символах. Тож нічого не вийшло.
Вибирати навмання — марна трата часу.
Яким би розумним ти не був, зламати код без підказок практично неможливо.
У цю мить обидва раптом згадали про Двань Веня, який завжди носив із собою купу високотехнологічних гаджетів. Якби Двань Вень був тут, вони могли б просто зчитати код якимось приладом.
— Можливо, це мова Великого Бороданя, — припустив Дзі Юши.
— Великий Бородань? — Сон Цінлань підняв брову. — Маєш на увазі того здорованя? Він же дикун. Якщо так піде й далі — боюсь, сам стану на нього схожим.
Щетина Сон Цінланя вже добре впадала в очі. Росла вона й справді швидко — якщо так триватиме півтора року, то він цілком зможе позмагатись із Великим Бороданем.
Фізіологія чоловіків і рівень андрогенів визначали ріст волосся — Сон Цінлань раніше не надто зважав на це.
Але тепер, коли вони стояли поруч, обличчям до люка, й він випадково глянув на профіль Дзі Юши — чисте підборіддя, ніжна шкіра —
…він подумав, що Дзі Юши, мабуть, із тих, у кого борода взагалі не росте.
Цінлань змінив тему:
— Я ніколи раніше не чув мови Великого Бороданя. Консультанте Дзі, у тебе є якісь припущення?
— Ні, — похитав головою Дзі Юши.
Науково-технічний прогрес Зоряної ери дозволяв людям стикатися з інформацією з усього світу. Щось привертало увагу, щось — ні.
Але Дзі Юши ніколи не забував нічого з того, що бачив, чув чи відчував.
Бо він узагалі не міг забувати.
Саме тому Сон Цінлань і спитав його.
— Згідно з Енциклопедією мов Землі 1420 року Зоряної ери, у світі існує близько 7000 мов, і більшість із них — під загрозою зникнення, — мовив Дзі Юши, згадавши нерозбірливе бурмотіння Бороданя. — Тож нічого дивного, що я її не впізнав.
Втім, він замислився:
— Та щоб створити космічну капсулу, рівень технологій має бути досить високим. Не може ж таке розвинутись ізольовано. Арабські цифри існують вже багато століть. Чому ж тут використовують таку рідкісну систему?
Цього Сон Цінлань теж не розумів.
Через віконце в люку Дзі Юши бачив довгий коридор.
Як і їхня кімната, він був яскраво освітлений, зі світлими стінами та підлогою.
Коридор був тихий. На кінці — поворот, що вів у невідомому напрямку.
Його увагу привернули сліди на підлозі.
По землі тяглися потерті, нерівні смуги. Вони починались у кутку й тягнулися аж до їхньої кімнати. Виглядало це як сліди волочіння.
— Він тягнув мене на ланцюгу? — спокійно запитав Дзі Юши.
Тон був цілком рівний, але знаючи його дивовижну здатність затаювати образу, можна було припустити, що у свідомості він уже намалював Бороданю червоний хрест.
Сон Цінлань ствердно кивнув. Теж глянув назовні і сказав утішливо:
— Думаю, він робив це не вперше. Сліди надто виразні, не схожі на одне-дві волочіння. Цікаво, хто були ті нещасні до нас.
Виходить… хтось тут уже був?
Але якщо був — то куди зник?
Дзі Юши замислився.
Обидва повернулись до столу. І раптом —
Гучний гуркіт.
Наче грім розкатався просто над головами, або щось важке впало з неба.
Уся капсула здригнулась.
У кругле віконце знову рвонуло світло — яскравий спалах освітив небо…
…і тут же зник.
Сон Цінлань поглянув назовні:
— Знову.
— Знову що? — спитав Дзі Юши.
— Такий звук виникає часто, але без певного ритму, — Сон Цінлань уже звик до нього. Він поділився з Дзі Юши своєю здогадкою:
— Хоч я й досі не знаю, що це за місце, але кожного разу після цього звуку Великий Бородань вивозить візок і повертається з купою речей. Дивись.
Дзі Юши нахилився. Обидва подивились у кругле віконце.
Минуло трохи часу — і з’явився Бородань, котрий котив перед собою візок.
Земля була твердою, промерзлою, в температура дуже низькою.
З рота Бороданя виривалася біла пара. Він був закутаний у вицвілу ватяну куртку й важко крокував уперед.
Зріст Бороданя сягав двох метрів, а статура була вкрай кремезною.
Небо нависало низько — здавалося, він може дістатися до нього рукою.
Він штовхав свій візок крізь цей невимовний світ, і з якоїсь причини з цього кута огляду його постать випромінювала глибоку самотньімть.
Вони мовчки спостерігали, як той пройшов кілька кроків і зупинився обабіч дороги.
Там розцвіла одна з прозорих світних квіток. Вона була значно більшою, ніж ті, що росли серед гір сміття.
Бородань зірвав її, причепив до ручки візка — і пішов далі.
Його постать невдовзі розчинилась у темряві.
— Гора сміття… — прошепотів Дзі Юши, а тоді обернувся:
— Він іде туди з візком?
За вікном небо знову спалахнуло. Аурора переливалась усіма барвами.
Синя, зелена, фіолетова — сяйво відбивалося в очах Дзі Юши, осявало його обличчя.
Навіть окремі вії можна було розгледіти.
Сон Цінлань відвів погляд:
— Так. Схоже, він знову збирається щось підбирати. І тебе, і мене він знайшов саме там.
Настала коротка пауза.
Дзі Юши, чий розум не припиняв працювати ані на мить, нарешті заговорив:
— Капітане Сон, можливо, це магнітне поле.
Він мислив блискавично, з надзвичайною точністю:
— Ті купи металевого обладнання і навіть консерви — ймовірно, їх притягнуло сюди через якесь особливе магнітне поле. Із нашими капсулами сталося те саме. Кожного разу, коли з’являється той звук — тоді сюди затягує зовнішні об’єкти.
— Точно, — погодився Сон Цінлань і додав власне припущення:
— Думаю, і ця капсула, і сам Бородань теж могли потрапити сюди через те саме поле.
Як сильною має бути сила тяжіння, аби затягти капсулу просто під час переходу?
Що це взагалі за місце?..
Відповіді в них не було.
— Ми повинні вирушати, — сказав Сон Цінлань. — Наступного разу, коли він повернеться — маємо скористатися шансом.
*
Великий Бородань був у чудовому настрої.
Цього разу йому добряче пощастило: він знайшов новенький казанок, цілу коробку фотоальбомів — і навіть кілька ящиків пива в банках.
Повертаючись до капсули, він вів візок, наповнений здобиччю, й наспівував собі під ніс.
Потім він випив цілу коробку пива, переглядаючи новенькі альбоми.
Коли він знову прокинувся, в голові гупало. Знадобилось чимало часу, аби згадати: в тій маленькій кімнаті досі сидять двоє мандрівників.
Він ж не хотів, щоб вони там здохли з голоду.
Порився трохи, вибрав серед запасів тушонку, яку знайшов того разу разом із гарненьким мандрівником — і взяв банку, щоб жбурнути їм у кімнату.
Але тільки-но він відкрив невеликий прямокутний віконце, як побачив: високий мандрівник сидів прямо біля дверей і холодно на нього дивився.
Той мандрівник між світами перебував тут уже доволі давно.
Коли Великий Бородань вперше його спіймав, він одразу відчув, що від нього віє небезпекою. Ці міцні м’язи, сильне тіло та рішучий погляд — усе вказувало на те, що перед ним не проста жертва. Тож навіть якщо йому вдалося замкнути його в ослабленому стані, Біг-Борода все одно вважав його небезпечним левом, який тільки й чекає слушної нагоди, аби вдарити у відповідь
Саме тому Бородань годував мандрівника лише раз на день — жалюгідною порцією несмачної вегетаріанської їжі.
Він хотів, щоб той залишався слабким.
Минуло вже стільки днів, а цей мандрівник досі не став дружелюбним.
Навпаки — й далі мав нахабство зиркати отак, крижаним поглядом.
Бородань вибухнув цілою серією лайок, а потім усе ж таки кинув банку всередину.
Та мандрівник раптом підвівся.
Бородань напружився, але той лише вказав пальцем убік.
На підлозі, повністю накритий ковдрою з голови до п’ят, нерухомо лежав другий мандрівник.
Так накривають лише… мертвих.
Очі Бороданя розширилися.
Високий мандрівник сидів із кам’яним обличчям, підняв банку — і з дзвоном відкрив її. Почав спокійно їсти.
Виглядало так, ніби задля їжі він убив напарника, одягненого в таку саму форму.
Бороданя охопила лють.
Він гримнув кулаком по люку й важкими кроками пішов геть. Його масивне тіло тряслося від обурення, кожен крок лунав, як удар.
Повернувшись до свого сховку, він нервово пройшовся туди-сюди.
Він повернувся до своєї звичної кімнати й почав ходити туди-сюди. Його погляд упав на зброю, яку він підібрав — чорний пістолет холодно поблискував, магазин із енергетичними кулями був повний. Дуже цінна річ.
Великий Бородань схопив пістолет і швидко рушив назад до кімнати з мандрівниками.
Він ввів код і відчинив люк.
Високий мандрівник досі сидів, із бляшанкою в руці, й дивився на нього байдуже.
У руці в Бороданя була зброя, але він страшенно не любив мати справу з трупами й витирати криваві плями.
Пробурмотів кілька проклять — і зібрався витягти мандрівника назовні, щоб уже там його прикінчити.
Та ковдра, під якою лежав мертвий, страшенно дратувала.
Зі злістю він нахилився — і смикнув її.
Очі Дзі Юши розплющились.
Темні, абсолютно спокійні.
Він подивився на Бороданя не моргнувши — так, ніби саме цього й чекав.
Обличчя Бороданя змінилось. Він зрозумів, що його переграли —
але не встиг нічого зробити
Дзі Юши вже схопив його за зап’ястя, і в наступну мить перекинув Бороданя собі за спину, притиснувши до підлоги.
Бородань хоч і не мав блискавичної реакції, зате був неймовірно сильним.
Він різко вигнувся назад — і Дзі Юши злетів у повітря, гепнувшись об стіну.
— Угх!!
— Анфалаґенхе!! — заволав Бородань.
Він схопив Шеньмянь — і збирався одним пострілом знищити цього хитрого мандрівника.
Спина пекла від болю. Від удару Дзі Юши закрутилася голова, в очах защипало — аж сльози виступили.
Але навіть коли ствол був спрямований просто на нього, він не відвів погляду — тільки холодно нагадав:
— Ти вибрав не ту зброю.
Бородань нічого не зрозумів. Вилаявся, натиснув на гачок —
…і застиг із розгубленим обличчям.
Пістолет не зреагував.
І тут — порив вітру ззаду.
Це був Сон Цінлань!
Бородань різко замахнувся назад зі Шеньмянем у руці —
але Сон Цінлань встиг пригнутися й вже в наступну мить опинився перед ним.
Це розлютило Бороданя остаточно.
Він заревів і почав несамовито розмахувати пістолетом, та Цінлань відповів потужним ударом у лице.
Удар був настільки сильним, що в Бороданя перед очима замиготіли зірочки.
Шеньмянь випав з руки, а сам він відступив, затиснувши носа, з якого вже текла кров.
За секунду Сон Цінлань міцно схопив його за горло.
Стис настільки, що очі Бороданя почали закочуватись.
Той шалено пручався, відступаючи назад, і з розгону врізав Сон Цінланя у стіну.
— Капітан Сон!! — закричав Дзі Юши, зриваючись на ноги.
Бородань був на добрий десяток сантиметрів вищим за Цінланя,а тілом — справжній ведмідь.
Усе бойове мистецтво світу втрачає сенс, коли тебе трамбує тритонний бронтозавр.
Сон Цінлань зціпив зуби. Він і не думав відступати, навіть не видихнув жодного звуку.
Кожен удар об стіну лунав гучно — настільки сильно він його втиснув. Беликий Бородань був суцільною грудою грубої сили, але Сон Цінлань повністю його стримував. І зрештою той, задихаючись, упав на коліна від задухи.
Під тиском такої неймовірної сили будь-хто інший уже давно задихнувся б на смерть. Але Бородань вперто тримався, міцно вчепившись у руку Цінланя, не збираючись здаватися.
Це була справжня дуель витривалості — двох диких звірів.
Бух!
Бородань раптово відпустив і м’яко звалився на підлогу.
Це був Дзі Юши, який Шеньмянем вліпив Бороданю по потилиці, довівши до непритомності.
— Чорт… Ще трохи — і з мене зробили б стінове пюре, — Сон Цінлань різко розтиснув руки й кинув тіло вбік. По лобі скочувалась тонка плівка поту. — Цьому громилі в сумо треба, перемагав би з розгону.
Хіба це точно не перевтілений ведмідь?
Дзі Юши кинув Шеньмянь капітану. Його груди швидко здіймались.
— Ходімо.
Зараз не час для жартів.
Він подав руку, і Сон Цінлань підвівся, спираючись на неї.
Обидва поспішили вийти з кімнати, і дорогою щільно зачинили люк — замкнувши Бороданя всередині.
Вони пройшли крізь обшарпаний коридор, звернули за ріг —
і перед ними відкрилася простора контрольна кімната.
Їхні здогади підтвердились: це справді була космічна капсула.
Але обладнання та планування — зовсім не з тих, які вони знали.
Неможливо було сказати, з якого саме це часу.
Усередині було повно мотлоху: металеві деталі, їжа, алкоголь — усе впереміш.
Вони заполонили майже весь простір.
А ще диван, телевізор (який уже давно був анахронізмом у їхньому світі), пошарпані книги й навіть тенісний стіл.
Ця кімната виглядала як вітальня, в якій хтось жив усе своє життя.
Оминувши контрольну, пройшовши ще кілька коридорів і люків, вони нарешті вийшли до — виходу.
Щойно двері відчинились, іззовні вдарив крижаний вітер — наче леза шмагнули по обличчях.
Сон Цінлань з гуркотом зачинив люк і одразу відкрив розташовану поруч скриньку.
Усередині лежали захисні костюми.
Виглядали вони жахливо: брудні, потерті — зовсім не схожі на щось, що могло б зігріти.
Але Цінлань усе одно витягнув два комплекти.
Побачивши сумнів у погляді Дзі Юши, він всміхнувся:
— Не вередуй. Тут усе одно нові не купиш. Обіцяю від імені організації — коли повернемося, куплю тобі скільки захочеш!
Дзі Юши:
— ………
Сон Цінлань мовчки накинув на нього той костюм, що був менш огидним,а сам заліз у другий.
— Ходімо!
Вони знову відчинили люк і вийшли назовні.
З першого кроку — ноги стали ніби налиті свинцем.
Кожен рух давався важко.
Дзі Юши здогадувався: це через магнітне поле.
Схоже, гравітація тут відрізнялась від тієї, до якої вони звикли.
Температура виявилась ще нижчою, ніж очікувалось.
Йшли вони довго, а просунулись лише на сто чи двісті метрів.
Видимість — жахлива.
Якщо озирнутись, їхня біла капсула вже майже розчинилась у сірій млі.
А небо над головою —
раз за разом спалахувало полярним сяйвом.
Блакитне, зелене, фіолетове —
воно виглядало так, ніби ніколи не зникне.
Окрім їхніх кроків і дихання, тут не було нічого.
Жодного звуку, жодної душі, жодної істоти.
Коли капсула остаточно зникла за спиною, здавалося, що вони заблукали.
Усе навколо виглядало однаково. Не було жодного орієнтиру.
На щастя, на землі ще залишились сліди — від коліс візка, яким користувався Бородань.
Це принаймні означало, що вони рухались у правильному напрямку — до того самого сміттєвого пагорба. Місця, з якого все почалось.
Пройшло ще пів години.
Дзі Юши вже майже не міг підняти ногу — і тоді нарешті перед ними виросла громіздка гора мотлоху, , оповита ліанами та світними квітами. Вони розцвітали просто посеред руїн, мерехтіли, мов ліхтарики в темряві. Стежки не було.
— Продовжуємо, — сказав Сон Цінлань. — Хочеш відпочити?
Холодне повітря перетворювало подих Дзі Юши на туман.
Обличчя його ховалось у парі. Він важко дихав і похитав головою:
— Не треба.
Дзі Юши був упертий, але ніколи не соромився показати, що йому важко. Якби більше не міг — сказав би.
Сон Цінлань це вже знав, тому нічого не додав і просто зменшив темп, щоби не відриватись.
Він і подумати не міг, що саме з Дзі Юши опиниться в такій ситуації.
Ще до старту здавалося, що між ними — прірва.
А тепер…
Саме ця людина стала тією, на кого він міг покластися між життям і смертю.
Мабуть, це й називається дивна гра долі.
— Дивись! — раптом вигукнув Дзі Юши.
Обидва підвели голови.
У небі з’явилась… сцена з фантастичного сну.
Величезна сріблясто-біла сфера —
покрита кратерами, мов Місяць —
раптом виникла вгорі, настільки близько, ніби нависла просто над ними.
Вона була така велика, що здавалося закрила собою весь світ.
І за якихось десять секунд —
зникла.
Так само, як і сяйво.
Ніхто не сказав ані слова.
Занадто вражені. Цей світ не підкорявся жодній логіці.
— Ходімо, — озвався Дзі Юши, повертаючись до звичного спокою.
Очі його ще світилися.
Вони знову опустили голови й рушили вперед.
Пройшли ще довго.
Спотикались, ковзали — доки нарешті не опинились перед самісінькою горою сміття.
Попереду панувала густа мла.
Було навіть темніше, ніж на шляху сюди.
Сон Цінлань простягнув один кінець Шеньмянь:
— Тримай. Головне: не розділятись.
Дзі Юши взявся за інший кінець, але раптом зупинився:
— Зачекай.
Нахилився — і, копіюючи Бороданя, обережно зірвав дві квітки, що світились.
Вони були напрочуд гарними: прозорі пелюстки з видимими прожилками, немов створені світлом.
Якщо тримати одну в руці,вона могла освітити обличчя напарника.
Сон Цінлань одразу зрозумів задум. Це буде нашим ліхтарем. Він узяв одну й недбало засунув у кишеню костюма.
Обидва знову взялись за Шень Мянь, наче за мотузку.
Кожен за свій кінець.
І разом
зробили перший крок у темряву.
******
Темрява. Бліде сяйво екрана. За столом сидить перекладачка — волосся скуйовджене, очі втомлені, чашка з чаєм давно спорожніла. Вона гортає текст і… зависає.
Я (здивовано, потім з наростаючим обуренням):
Почекайте…
Почекайте, що це у вас за дурна метафора єднання через ШЕНЬМЯНЬ, а не через РУКУ?!
(хапаюсь за голову, дихаю через ніс, але не допомагає)
Я (вибухаю):
Я ВАМ ЩО КАЗАЛА?! ЗА. РУКИ. БЛЯТЬ. ТРИМАЙТЕСЯ.
НЕ ЗА ШЕНЬМЯНЬ, ЯК ДВОЄ СТУРБОВАНИХ ТРІМІЧІВ ІЗ ПОХОДУ, А ЗА. РУКИ!!!
(пауза. Вмикається внутрішній монолог, трагічна музика)
Я:
Я вам світло в квітку вплела, я вам пройшла шлях у сльозах і криках. Я вас годувала сенсами, емоціями й драмою з ложки.
А ви...
За пістол.
Я (спокійно, але з тією ноткою, після якої персонажі самі в’януть):
Добре. Хочете через мотузку — буде вам мотузка. Але знайте: в моєму серці ви вже тримаєтеся за руки. І навіть переплітаєте пальці. І навіть палець великий зверху, бо так ніжніше.
Фінальна фраза, зітхання, клацання по клавіатурі:
"Бо так сказала я. І я тут перекладачка."
***
Ніч. У кімнаті тихо. У вікно дме легенький вітер — такий, що хочеться сказати «все, я в артхаусному кіно». А на екрані — ті двоє, в сірих костюмах, серед мотлоху, зі світними квітами, під ауророю, в магнітному полі якогось чорта.
Я (із захватом, ковтаючи чай):
Ой…
ЯКИЙ ЖЕ ЦЕ ВІТЕР.
Я (відкинувшись на спинку крісла):
Цей вітер… він не дме, він малює.
Він такий… ніби знає, як мені болить і як красиво я це перекладаю.
Клацає по клавіатурі. Зачіска вже трохи розпатлана, але очі блищать.
Я:
Ну от серйозно. Я, звісно, не хочу себе хвалити (хоча хочу) —
але так красиво, як я зараз це перекладаю — навіть аурора в шоці.
Пауза. Перевірка речення.
Я (шепочучи, наче зізнається комусь дорогому):
Оце "Обличчя його ховалось у парі"…
Та це ж поезія в прозі, перекладена з відчаю й любові.
Далі йде тихе, величне "плюх" — перекладачка осідає назад у плед.
Я (урочисто, до себе):
Ніхто не зупинить мене, коли я на емоційному підйомі.
Я перекладаю красиво. Вітер — гарний.
І головне — ЦІ ДВА ІДІОТИ ЙДУТЬ РАЗОМ.
ПЛЮХ.
Прим.: “ІДІОТИ”
Насправді…
Я вам так скажу.
Я люблю цих дітей.
Але яким тоном я це кажу — це вже інше питання.
Бо це любов… виховна.
З легким акцентом на «ви мені зараз отут за руку, бляха, не візьметеся — я вас особисто перекладу в пекло».
Ну тобто я люблю.
Але з ремінцем.
Вони ж мої. Якщо я їх не назву ідіотами — хто тоді?
Дзі Юши: мовчить і думає, що я перебільшую.
Сон Цінлань: мовчить і думає, що я не перебільшую, а справедливо луплю.
І так…
Тепер про мене.
(а ви знаєте, що мене часто називали єбанутою? чесно. і спочатку я така: А ви знаєте, що мене часто називали єбанутою? Чесно. І спочатку я така: мовчу, не знаю, що з цим робити. А потім — а чого це я, власне? Бо мені почало подобатись. це як народне визнання: ти дивна, божевільна, на своїй хвилі — і водночас якась… жива. от я і звикла. тепер навіть коли хтось каже мені: "ти єбанута", — я така: «спасибі, це дуже зворушливо». це як талісман. тепер це звучить як характеристика стилю.
типу — хто це там перекладає сцени з мотузками так, що хочеться ридати й кричати водночас?
а, та це ж вона. єбанута. наша.
Це — епітет, яким я опишу себе.
Ніяке інше слово не описує мене так точно, як це.
І, до речі…
Про цих двох я обов’язково зроблю окрему рубрику.
Ми там обиратимемо героям "їхнє слово" — оте єдине, що влучає в саме серце.
Любі читачі, а у вас є таке слово?
***
Пам’ятаєте, на самому початку був марафон — 25 розділів, які я перекладала, не дихаючи, під музику з ножем у серці й пледом на плечах?
Так ось.
Це мало відношення до конкурсу.
І знаєте що? Я виграла.
Мамо. Я виграла з цим твором.
Так, офіційно повідомили результати.
Конкурс Баки. Перше місце. Я.
"Імла". Та сама. Та сама, що ви зараз читаєте.
Перекладачка єбанута — офіційно з дипломом.
Знаєте, це як… по життю мати чим похвастатися.
Бо я от, наприклад, один раз у четвертому класі зайняла друге місце на міському конкурсі, і згадую про це кожні три роки як велику віху життя.
А тепер…
У мене є ще один факт у біографію, який я можу вставляти в будь-яку сцену:
(весілля подруги. я — просто гість. але не зовсім.)
— Дорогі гості, якщо хтось має щось проти цього шлюбу…
— Піднімаю руку.
— Так, будь ласка?
— Я нічого не маю проти. Просто хотіла нагадати:
я вигравала літературний конкурс.
Можете продовжувати, я вже все сказала.
(Оплески. Молодята в сльозах. Ведучий просить автограф. Батьки нареченого пропонують перевидання. Хтось з гостей шепоче: “Оце та єбанута, яка красиво перекладає.”)
А тепер уявіть.
Просто уявіть: люди сидять, спілкуються, говорять про дощ, про ціни, про якісь буденні речі.
А я така:
— А я виграла конкурс.
Раптова тиша. Хтось поперхнувся чаєм. Хтось перехрестився. Хтось записав у блокнотик: "ніколи не сперечатися з цією істотою".
Сценки, які тепер стали МОЇМ ЧАСОМ:
— На співбесіді:
— Чому хочете працювати з нами?
— Ну, чесно — не дуже хочу. Просто хотіла, щоб ви знали:
я вигравала літературний конкурс.
(кава зупиняється в польоті, HR ставить мені "обрано" ще до співбесіди)
У банку:
— У вас недостатньо коштів.
— Але я вигравала конкурс.
—А-а-а, тоді тримайте. І ще плюшевий ведмідь.
