16. Ні з чого, ні з сього
— Це справді моя коробочка для пігулок. Я завжди перевіряю її перед місією, щоб переконатися, що вона повна, — сказав Дзі Юши спокійно, наче носити з собою таблетки було для нього звичною річчю, не вартою зайвих коментарів.
— Двох пігулок бракує — одну я прийняв у парку, в офісі управління, а іншу — після прибуття до книжкової крамниці, в той момент, коли ти… збирався мене вдарити…
— Зачекай, я збирався тебе вдарити? — Сон Цінлань виглядав приголомшеним.
Дзі Юши на мить замовк:
— Точніше, коли ти мене неправильно зрозумів. Комірки порожні в тих самих місцях. Це моя коробочка. Де ти її знайшов?
Сон Цінлань пропустив це повз вуха і перейшов до головного:
— Тоді звідки взялися дві однакові коробочки?
Обидва одразу згадали про машину, яку розчавив їхній просторовий транспорт.
А що, як у тій машині були не вижилі?
— Капітане Сон, можна питання? — несподівано спокійно мовив Дзі Юши, закриваючи книгу «Золотий Ворон №1: Вічне поширення». — Удруге, біля крамниці, ви з Тань Ле прийшли останніми, щоб врятувати Тань Ці. Укус у нього був у тому самому місці, що й уперше?
Під час другої ітерації Дзі Юши не бачив його поранення.
Сон Цінлань, здивовано насупившись, відповів:
— Так, на тих самих пальцях правої руки.
Юши запитав:
— Були ще якісь поранення?
Сон Цінлань:
— Ні.
Дзі Юши продовжив:
— Тоді я розумію, чому ми бачили зомбіфікованого Тань Ці в цій книгарні, яка розташована більш ніж за 20 кілометрів від того магазину.
Цінлань мовчки чекав пояснення.
Кожного разу, коли Дзі Юши говорив про спогади, він здавався іншою людиною.
Він уже не був тим незацікавленим студентом, який грав у ігри під час занять, чи тим, хто нахвалявся, ніби хоче вигравати місії легкою рукою. Коли справа доходила до згадування й аналізу, в Дзі Юши проявлялася дивна, крихка стійкість.
— Це був не Тань Ці, — заявив Дзі Юши. — Я не бачив, чи в того “Тан Ці” під книгарнею була рана на пальцях, але я помітив рану на шиї. Ти ж пам’ятаєш її, правда? Навіть якби Тан Ці і міг дістатися сюди так швидко, місце поранення не збігається. Єдина людина з такою раною — Тань Ле, якого вкусили за шию до того, як нас поглинула Чорна Стіна.
Насправді Дзі Юши тоді все зрозумів, але через хаос ситуації не встиг це озвучити.
Сон Цінлань був приголомшений:
— Тань Ле?!
Але справжній, живий Тань Ле у той момент був усередині книгарні, тож навіть він сам подумав, що зомбі зовні — це Тань Ці. Та якщо навіть існують два Тан Лє, як існували дві однакові коробочки з пігулками, все одно це не вкладається в жодну логічну схему.
— Але ж Тань Ле вкусили, і його одразу поглинула Чорна Стіна, — озвучив сумнів Сон Цінлань. — Виходить, його тіла не мало б бути.
Як і швабри, яка зникла — раз зникла, то все.
Дзі Юши кивнув: — Так само, як і цю книгарню — її теж поглинула Чорна Стіна. Тож ця коробочка з минулого разу не мала б існувати.
Сон Цінлань замислився, мимоволі насупивши брови — так, що хотілося підійти й розгладити складку між ними.
— Капітане Сон!!
Голос Чжов Мінсюаня раптово пролунав з другого поверху.
У ту ж мить, щойно Сон Цінлань почув цей крик, його скроні запульсували.
Відтоді як вони прибули в PU-31 і були змушені прийняти цю місію, кожен вигук Чжов Мінсюаня означав лише одне: Чорна Стіна наближається.
Сон Цінлань підозрював, що після цієї місії на голос Чжов в нього виробиться стійкий нервовий тик.
Чжоу Мінсюань відлип від прицілу, поглянув униз і помітив, як обидва стоять, задерши голови, і виглядають трохи… надто близько.
У вузьких очах Чжов з’явився лукавий блиск. Мабуть, думка вже побігла кудись не туди.
Та, на щастя, він встиг отямитись до того, як капітан вистрелив у нього поглядом:
— Ззовні, перед книгарнею цивільні. Просять про допомогу.
Усі внизу здивовано поглянули одне на одного.
Цивільні?
Сон Цінлань теж здивувався.
Але вони прибули до книгарні значно раніше, ніж минулого разу, тож, можливо, так і мало бути. Він швидко піднявся сходами, узяв бінокль і глянув.
— Впустимо їх? — запитав Чжов Мінсюань.
Через бінокль Сон Цінлань побачив двох цивільних — за 20–30 метрів від книгарні, на розі вулиці. Закутані по саме обличчя, схожі на мандрівників з пустелі, стояли на електромобілі й махали їм, оточені кільцем зомбі.
— Впустити, — вирішив Сон Цінлань. — Допоможіть їм. Швидко.
— Є!
Охоронці ніколи не були холоднокровними, тож реакція капітана була саме такою, як і очікував Чжов Мінсюань. Він прицілився та почав відстрілювати зомбі здалеку.
Перші постріли, точні та швидкі, прорвали тишу вулиці, швидко знищивши кільце зомбі навколо електрокара.
Двоє цивільних, помітно схвильовані, зісковзнули з даху машини й кинулися бігти до книгарні.
Чжов Мінсюань вправно розстрілював тих зомбі, що погналися за ними, влучаючи кожному в голову.
Цивільні мали вже добре натреновані інстинкти виживання: не озирнулися жодного разу після пострілів, а тільки мчали вперед.
Тань Ці й Тань Ле вийшли зустріти їх — і незнайомці швидко забігли всередину.
“Бам!”
Лі Чвень гучно зачинив двері.
Команда миттєво витягла зброю, не знаючи, хто саме ці новоприбулі. Та незабаром побачили, що людина зліва зняла каптур. Це був чоловік із квадратним обличчям, темною шкірою й досить щирим виглядом.
Інша постать також зняла каптур — під ним виявилася жінка років тридцяти. Під плащем вона приховувала дитину — дівчинку трьох-чотирьох років, яка міцно трималася за її шию. Малеча була напрочуд чистенька й дивилася на всіх великими, наївними очима.
Це була сім’я з трьох осіб.
Команда сховала зброю.
Двоє дорослих одразу ж полегшено видихнули, задихано кажучи:
— Дякуємо! Дякуємо, що врятували нас!
Коли новоприбулі трохи перепочили, Сон Цінлань прямо спитав:
— Як ви дізналися, що в книгарні є люди?
Смаглявий чоловік щиро відповів:
— Ми ховалися в маленькій крамниці неподалік і побачили, як сюди під’їхав просторовий транспорт. Їжа в нас майже закінчилась, і ми зрозуміли: якщо залишимось — помремо з голоду, якщо вийдемо — нас можуть вкусити. Тож вирішили ризикнути. Може, пощастить, і вдасться знайти безпечніше місце.
Усі троє були в чорних накидках, зшитих, схоже, не з цілісної тканини, а з різних шматків темного одягу.
Відчувши уважні погляди на собі, жінка облизала потріскані губи й несміливо запитала:
— Чи могли б ми попросити трохи води? Там, де ми були, її взагалі не було, а дитина вже кілька днів хоче пити.
— Я принесу, — озвався Дзі Юши, який досі тихо стояв осторонь.
Дивно, але що більше було людей, то менш помітним він ставав. Уцілілі навіть не зауважили його присутності — аж поки він не заговорив.
Та щойно він це зробив, одразу привернув до себе увагу.
Серед групи високих, міцних молодиків Дзі Юши виглядав тендітнішим, більше схожим на вченого.
— А чому ви так вдягнені? — поцікавився Лі Чвень. — Хіба не занадто спекотно? Вам не душно?
Темношкірий чоловік на мить завагався, вираз обличчя став дещо дивним.
— Ми вже звикли. Так зомбі складніше вкусити.
— А зомбі тут давно? — наполягав Лі Чвень. — Скільки ще людей вижило в місті? Хтось узагалі приходив вас рятувати?
Потік запитань Лі Чвеня відображав загальні думки всіх присутніх.
Темношкірий чоловік відповів:
— Минув майже місяць. Про інших вижилих не знаю — ми весь цей час ховалися й не могли зв’язатися з кимось ззовні. Чи хтось прийде нас рятувати — теж не знаємо… А ви хто? Поліція? У вас спорядження таке круте.
Поки він говорив, Дзі Юши повернувся з водою.
У книгарні залишилася лише одна повна пляшка води та ще півпляшки, яку раніше знайшов Сон Цінлань і передав Юши.
Жінка взяла повну пляшку й дала її дівчинці, а Дзі передав решту води темношкірому чоловікові.
Але щойно він це зробив, чоловік різко змінився в обличчі й смикнув Дзі Юши на себе.
У ту ж мить усі підняли зброю, але темношкірий чоловік уже встиг приставити мініатюрний пістолет до потилиці беззахисного Юши.
— Ключі від просторового транспорту! Швидко! Інакше я його вб’ю!
— Курва!
— Відпусти його!!
Сон Цінлань навів на нього Шеньмянь:
— Серйозно? Думаєш, у тебе хоч якісь шанси?
Жінка тим часом уже взяла дівчинку і сховалася за чоловіком.
Троє проти всієї групи — та звідки в нього така зухвалість?
Чоловік скривився в глузливій посмішці:
— Все одно жити нема заради чого. Я щойно познайомився з цією жінкою, а дитина взагалі не моя. Але якщо здохну — він піде разом зі мною.
— Консультанте Дзі!
Дзі Юши мовчав, потихеньку ковзаючи рукою до Діамантового Птаха.
Обличчя Сон Цінланя було напружене. Він хотів попередити Дзі Юши, аби той не робив різких рухів, але стримався — міг тільки погіршити ситуацію.
Пістолет ще сильніше вперся у потилицю Дзі Юши, і нападник загарчав:
— Швидко! Ключі від транспорту, інакше він здохне разом зі мною!
Під прицілом цілої черги стволів жінка затремтіла від страху.
Маленька дівчинка, все ще не усвідомлюючи, що відбувається, зісковзнула з рук матері та зупинилась посеред кімнати — розгублена. Вона не розуміла ситуації й дістала ляльку, щоб погратися.
Лялька була в червоній сукенці, з кучерявим волоссям — дуже гарна.
Дзі Юши відпустив Діамантового Птаха і раптово мовив:
— Капітане, віддайте їм ключі.
Темношкірий чоловік вигукнув:
— Чули, так?!
Сон Цінлань не мав жодного наміру іти на поступки. Його вираз обличчя чітко свідчив: він прораховує способи атаки, шукає момент для пострілу або маневру.
Але Дзі Юши знову заговорив:
— Пам’ятаєш фільм «Світанок мерців»?
Його шию стискала рука, тож він змушений був закинути голову назад. Його світла шкіра була бездоганною, вираз обличчя — незмінний. І якщо придивитись, то в очах не було ані страху, ані паніки.
Можливо, він стикався зі смертю не вперше — просто вже звик.
Члени команди були приголомшені: чому консультант Дзі заговорив про фільм у такий момент?
Голос Дзі Юши залишався рівним:
— Повір мені.
Сон Цінлань повільно опустив зброю, а тоді звернувся до Двань Веня:
— Віддай йому ключі.
— Капітане?!— Тань Ле вигукнув із недовірою.
Та Двань Вень усе ж виконав наказ і передав ключі від просторового транспорту.
Темношкірий чоловік вихопив ключі, але не опустив зброю — дуло й далі було спрямоване в голову Дзі Юши. Він прошепотів йому на вухо:
— Розумний хід. Але ти йдеш з нами. Ваша група надто небезпечна. Коли ми від’їдемо на десять кілометрів і я переконаюся, що нас не переслідують — я висаджу тебе в безпечному місці.
Промовляючи це, він почав повільно відступати до дверей, тягнучи Юши за собою.
Він був обережним:
— Відчиняйте двері й забезпечте нам безпечний прохід до транспорту, або я рознесу йому мозок!
Зомбі біля входу вже були частково знищені, тож залишилося лише кілька. Проте, почувши, як відчиняються двері, вони миттєво кинулись до звуку.
— Угггх…
Зомбі падали один за одним.
Жінка з дитиною на руках крокувала за темношкірим. На мить зупинилась, озирнулась і тихо мовила:
— Пробачте.
Було зрозуміло, що вона діяла не з власної волі. Проте вона не попередила їх, не сказала нічого раніше — ще одна болісна ознака втрати людяності в цьому постапокаліптичному світі.
Темношкірий чоловік не відводив пістолету від голови Дзі Юши ні на мить.
Коли вони дісталися просторового транспорту й відчинили двері, побачивши, що більшість зомбі ліквідовано, чоловік тихо свиснув.
Несподівано з'явилися ще п’ятеро чи шестеро людей у поношених плащах. Усі вони були добре озброєні, що підтвердило: щойно темношкірий чоловік увійшов до книгарні, ці люди поступово оточили район. Їхньою метою від самого початку було викрадення транспортного засобу, а жінка з дитиною були лише приманкою, щоб знизити пильність групи.
Коли обидві сторони стали один навпроти одного, Сон Цінлань раптом промовив:
— Зачекайте.
Усі погляди звернулися до нього.
Темношкірий чоловік стиснув щелепу:
— Вирішив дати задню, чи що?!
Дзі Юши помітив, що погляд Сон Цінланя був глибоким, емоції — важко вловимі.
І раптом Цінлань усміхнувся.
— Я не відмовляюся. Просто мені не до душі думка, що його викинуть десь на узбіччі самого. Що скажеш: візьмеш із собою ще когось із нас, і висадиш обох разом? Якщо погодишся — віддам тобі ось цю зброю.
Зброя Шеньмянь була повністю чорна, холодна на дотик і явно високої якості.
Хіба таке може бути правдою — така вигідна угода?
Темношкірий чоловік вагався.
— Візьміть і його, — сказав Дзі Юши. — Це мій хлопець.
Сон Цінлань:
— …
Усі інші:
— …
Юши опустив вії, зітхнув і безпорадно додав:
— Хіба не видно, що він гей?
— Та зрозуміло! — вигукнув той, плюнув і гаркнув до своїх. — Відберіть у нього пушку! Цього гея — зв’язати!
*******
Я сиджу на підлозі.
На мені — кофта, яку я ношу вже три дні.
Поруч — чашка з чаєм, яка давно охолола.
На екрані — останній абзац.
Я перечитую.
Дивлюсь у порожнечу.
Повільно закриваю ноут.
Піднімаю очі вгору.
— Це було…
— …геніально, — кажу я в голос.
— Я заслужила це. П’ятнадцять розділів. Я СЛУЖИЛА.
Встаю. Іду на кухню. Відкриваю холодильник. Дивлюсь туди, як на новий сенс життя.
— Я довольна, — шепочу. — Можна спати.
Кінець сцени.
*******
Розділ подано баром перекладацької кав’ярні
Бариста: Nathaniel
Замовлення №16
Страва дня: один (1) переклад, збитий на ручному блендері стресу
Рецепт: 70% зміст, 20% крик у подушку, 10% “а чи так це звучить українською?”
Текст подається гарячим, з можливими слідами повторних правок і самознецінення.
Забрати інші замовлення: telegram-канал
Підвищити баристі настрій: monobank | ko-fi
У разі затримок замовлення: перекладачка зависла між “звучить норм” і “переписати все з нуля”. Просимо не штовхати бариста — вона й так тримається на чесному слові й чорному чаї.
