12.Консультант Дзі, сексуальна орієнтація: чоловіки
/Хвостате ядро та лобова частка
Ці структури мають ключове значення для того, як ми думаємо, рухаємось, відчуваємо та поводимось. Вони працюють разом і виконують різні, але пов’язані функції.
Хвостате ядро
Хвостате ядро має форму літери «С» і знаходиться глибоко всередині мозку. Воно входить до складу базальних гангліїв і виконує такі функції:
1. Керування рухами.
Воно допомагає тілу рухатися плавно і точно. Без нього наші рухи були б ривками або неузгодженими.
2. Навчання і памʼять.
Особливо важливе для того, щоб навчитися робити щось автоматично — наприклад, як кататися на велосипеді або друкувати на клавіатурі.
3. Контроль поведінки.
Допомагає зупиняти себе, коли це потрібно, і впливає на те, як ми приймаємо рішення.
Лобова частка
Лобова частка — це найбільша частина мозку. Вона знаходиться спереду, ближче до чола. Вона виконує багато важливих функцій:
1. Планування та мислення.
Відповідає за складні розумові процеси: планування, прийняття рішень, вирішення проблем, контроль уваги.
2. Керування рухами.
У ній розташована зона, яка керує рухами тіла — наприклад, коли ми щось беремо рукою або ходимо.
3. Контроль емоцій.
Допомагає керувати емоціями, поводитись відповідно до ситуації, взаємодіяти з іншими людьми.
«Диво-дитина квантового швидкочитання»
Цей вираз — образний.
«Квантова швидкість» означає надзвичайно високу, майже неймовірну швидкість читання. Така, яка значно перевищує можливості звичайної людини.
«Квантовий» тут означає щось сучасне, дуже складне або на межі можливого.
Так говорять про людей, які ніби проковтують інформацію надзвичайно швидко й легко./
Складна структура Небесного Зводу і численні чутки про неї були добре відомі. Ще два роки тому, коли Сон Цінлань був у спецназі й лише готувався стати Охоронцем, він чув про це у тренувальному таборі. Тоді якраз оголосили результати якогось іспиту, і викладач із глибокими знаннями несподівано посів друге місце. На уроці інструктор жартома сказав курсантам:
— Насправді я не програв. Перше місце зайняв Дзі Юши — у нього гіпертимезія. Хто б його переміг?
Це прозвучало як випадкова ремарка, швидше як перебільшення, щоб підкреслити надзвичайну пам’ять Юши.
Цінлань тоді сприйняв це як метафору.
Але… невже це справді хвороба?
Сон Цінлань стояв так близько, що чітко бачив вологу біля коренів вій Дзі Юши.
Його шкіра була дуже блідою. Навіть у гніві на ній не проступало жодного рум’янцю — ніби емоції не мали доступу до його кровообігу. Він здавався холодним, мов витесана з мармуру постать.
— У моєму хвостатому ядрі та лобовій частці мозку є відхилення, яке призводить до постійного й некерованого запам’ятовування, — сказав Дзі Юши. — Я досі пам’ятаю, які шкарпетки вдягнув у перший день початкової школи, чи падав дощ у ті вихідні, коли я вперше вирішив виспатися після початку роботи, і якою саме ногою — лівою чи правою — щойно переступив поріг цієї книгарні.
Його очі були ясними, погляд — позбавлений будь-яких емоцій, мов у оповідача.
— Усе, що я бачив, чув або відчував — важливе це чи ні, потрібно запам’ятати чи ні, я пам’ятаю. Жодної фільтрації. Іншими словами, я не вмію забувати.
Брови Сон Цінланя розслабились, у зіницях майнула ледь помітна розгубленість:
Не має здатності забувати?
— Те, що для тебе виглядає як аномалія, для мене — звична річ, — сказав Дзі Юши. — Тому якщо я щось уже пережив, то для мене немає різниці, було це один раз чи сотні. Іншими словами, я, як і ти, пройшов процес скидання місії тільки один раз.
— То ти здаєшся всезнаючим, бо просто все пам’ятаєш?
— Саме так.
— Усе?
— Усе. Можеш перевірити.
Дзі Юши, схоже, не брехав.
Звісно, Сон Цінлань не знав Дзі Юши настільки добре, щоби робити висновки, і не міг визначити, чи його поява якось пов’язана з цією місії. Тож він просто запитав:
— Тоді навіщо тобі було йти саме до книжкової крамниці?
— Я побачив її на записі з дрона, — Дзі Юши, здається, вважав це дурним запитанням. — Інтернету немає, отже, електроніка — марна. У незнайомому місці де ще швидко дізнатися про його історію чи поточний стан?
Сон Цінлань: …
Дзі Юши додав:
— Капітане Сон, не варто покладатися тільки на грубу силу.
Для Сон Цінланя це прозвучало так, ніби Юши казав: «Коли матимеш час, почитай більше книжок» або «Не розраховуй на те, що залякування й сила все вирішать».
Охоронці виконують завдання з чіткими цілями, покладаючись на швидкість, точність і ефективність. Якщо з’являються перепони — вони зносять їх силою, просуваючись уперед без вагань.
Відтоді як вони зустрілися, це була не перша їхня сутичка — але вперше Сон Цінлань змушений був визнати: Дзі Юши мав рацію. У цьому дивному світі, де швидкість і ефективність більше не гарантували успіху, саме уважність виявилася слабким місцем Охоронців, і Дзі Юши, здається, заповнював цю прогалину.
— Але в одному ти мав рацію: ці ліки й справді прочищають думки й тримають мене в тонусі, — сказав Дзі Юши й тицьнув пальцем йому в плече. — Капітане Сон, можна ви вже трохи посунетесь?
Лише тоді Сон Цінлань усвідомив, як неоднозначно виглядає їхня поза.
В іншому контексті, з кимось іншим, скажімо, з Лі Чвенем — це зазвичай означало б, що той от-от отримає прочуханку за лінь і провал на тренуванні. Але коли мова йшла про Дзі Юши — нижчого на пів голови, стрункого, з блідою шкірою й великими очима… ситуація сприймалась інакше.
Всі в Небесному Зводі знали про орієнтацію Консультанта Дзі: йому подобались чоловіки.
Зрештою капітан Сон, який зазвичай брав верх за рахунок фізичної переваги, неохоче відступив убік, дозволяючи тендітному на вигляд Консультанту Дзі відійти від книжкової полиці.
Дзі Юши при цьому не виглядав особливо вдоволеним.
Маленьку квадратну коробку з ліками раніше було відкинуто вбік.
Усі ці книжкові стелажі створювали хаос — знайти її було непросто. Дзі Юши обійшов простір кілька разів, але так нічого й не знайшов.
У цей момент повернулися інші члени команди.
Бах! Бах! Бах!
Знадвору раптом пролунали постріли.
— Капітане Сон!! — закричав Чжов Мінсюань. — Швидше зачиняйте двері!!
Троє, що вбігли всередину, були повністю забризкані кров’ю зомбі.
Два-три десятки зомбі набігли до входу. Побачивши людей через скляні вітрини книгарні, вони заревли й почали гатити по склу, лишаючи на ньому шматки гнилої плоті та криваві плями від зубів.
— Це триндець, всю їжу розібрано! — вилаявся Лі Чвень. — Знайшли супермаркет, а там тільки консерви, та й ті нікому не потрібні.
Чжов Мінсюань кинув на підлогу кілька банок:
— Напевно, на смак гидота.
— А що ти хочеш? — знизав плечима Сон Цінлань, піднімаючи одну з консерв. — В апокаліпсис ніхто не перебирає.
Щойно Тань Ле зайшов, як одразу помітив пляшку мінеральної води на книжковій полиці. Не вагаючись, відкрив її й залпом випив майже половину — видно було, як його мучила спрага.
— Яке ж це стрьомне місце!
Дзі Юши зиркнув на пляшку, але не зупинив його.
Він узяв у руки консерву, щоб роздивитися.
На етикетці були зображені зелені боби, названі “Cramond Beans”, на вигляд — звичайна квасоля. Але коли Дзі Юши перевернув банку, щоб прочитати текст на звороті, його увагу привернув дрібний шрифт унизу. У курсивному написі китайською та англійською мовами було написано: «Перша партія органічних овочів після запуску PU-31 Jinu №2, преміум-пропозиція».
Від самого ранку й майже до полудня, хоч команда була витривалою, запеклі бої виснажили всіх — і вони шалено зголодніли.
Лі Чвень, який давно вже виверг усе зі шлунка, не переймався смаком консерви. Він дістав ніж і заходився її відкривати, бурмочучи:
— Тут не просто стрьомно, тут усе якесь збочене.
Тань Ле допив воду.
— Я пса бачив. А може, й не бачив… фіг його знає.
Сон Цінлань:
— То він був зомбі?
— Та ні, — Тань Ле скривився. — У нього два хвости було. Або я вже поїхав. Забийте. Забудьте, що я сказав.
Усі:
— …
— Уф! — Лі Чвень надкусив квасолю і сплюнув. — Гидота яка!
Чжов Мінсюань грюкнув його по голові:
— Радій, що взагалі щось є. Якось ми із капітаном Соном проходили виживання в джунглях — їли комах і кору дерев, уже майже на багнюку зважувались.
Лі Чвень відкрив ще кілька консерв і роздав їх.
Дзі Юши спробував. Смак був одразу терпкий і гіркий, із незрозумілою текстурою. Навряд чи ця їжа росла в землі. Та він не сказав ні слова і проковтнув.
Побачивши, що навіть «найвибагливіший» у команді — Дзі Юши — може це їсти, Лі Чвеню стало ніяково ще на щось скаржитися, і всі мовчки заходилися їсти.
Сон Цінлань:
— Усі ситі? Якщо ні — доїдайте. Ми не знаємо, що буде далі. Можливо, це наш останній прийом їжі.
Двох із семи вже не стало.
Ніхто не сприйняв ці слова жорстко. Це просто була правда.
Як опора команди, Сон Цінлань холодно відкрив комунікатор і спроєктував карту, перелічуючи проблеми по ходу мови:
— Зараз ми маємо дві загрози: зомбі й чорну стіну. Кожна з них — смертельна. Зомбі ми можемо вбивати, а от рухи чорної стіни передбачити не можемо. Ми навіть не знаємо, чому вона існує.
Вона була ще за десять кілометрів, тож навіть якби рушила в їхній бік, їй знадобився ще б деякий час, щоб наздогнати. Принаймні поки що в книгарні було безпечно.
— У правилах місії згадується «ліквідація через смерть», — припустив Чжов Мінсюань. — Гадаю, чорна стіна існує, щоби знищити зомбі, а не нас. Ми маємо виконати місію, тож навіщо б керівництву вводити таке правило? Якщо ми загинемо, їм це не вигідно. Цілком ймовірно, це попередження: чорна стіна не розрізняє людей і зомбі. Якщо вона торкнеться нас — ми загинемо. І будемо ліквідовані.
Згадка про «ліквідацію через смерть» змусила всіх пригадати Тань Ці та Двань Веня.
Поки був Тань Ці, Тань Ле завжди залишався безтурботним. Але тепер він помітно подорослішав і підхопив розмову так, ніби нічого не сталося:
— Може, Ляо Чжов й має рацію. Але як взагалі утворилася ця чорна стіна? Невже технології цього світу настільки випереджають наші?
— Не думаю, — заперечив Сон Цінлань. — Якби в них була можливість створити чорну стіну для знищення зомбі, то чому б просто не бомбити їх? Результат той самий, навіщо стільки мороки?
Дзі Юши, в якого був найменший апетит, першим закінчив їсти, попри гіркоту у роті. Він уже встиг обшукати книжкові полиці.
Коли побачив, що всі поїли, підійшов із книжкою в руках:
— А якщо ті, хто відправив нас у цю місію, не з нашої часової лінії Небесного Зводу?
Усі підвели голови.
— Я знаю, що означає PU-31, — сказав Дзі Юши.
Він кинув у центр книжку з яскравою помаранчевою обкладинкою. На ній красувалася зелена планета, а назва повідомляла: Міні-світ: PU-31.
— PU — це паралельний всесвіт, — пояснив Дзі Юши. — Планета 31, діаметром 3696 км, менша за Меркурій, є штучною колонією, розташованою в розломі паралельного всесвіту.
Із моменту винайдення подорожей у часі, часовий альянс, створений різними країнами, суворо контролює ці технології.
Але оскільки цю технологію вже було створено, це означає, що з дня її появи система «Небесного Сховища» існувала в кожному можливому майбутньому. І були випадки, коли Охоронці з майбутнього, працюючи на тому самому частотному діапазоні, зазнавали перешкод у зв’язку та чули інформацію про місію зі своїх поточних координат.
Але раз така технологія існує, значить, із моменту її створення система Небесного Зводу була присутня в кожному можливому майбутньому. Охоронці з майбутнього, працюючи на тих самих частотах, іноді ловили перешкоди й отримували сигнали про місії, прив’язані до поточних координат.
У всьому є причина й наслідок. Щойно людство винайшло технологію, яка випередила свій час, вона стала некерованою.
Саме тому присяги перед кожною місією вимовлялися з такою щирістю й урочистістю.
—
«Я — свідок часу. І я присягаю.»
«Ніколи не змінювати минулого!»
«Ніколи не обговорювати теперішнє!»
«Ніколи не стану одержимим майбутнім»
Усі задумалися над цим.
Сон Цінлань запитав: — Ти хочеш сказати, що під час стрибка нас перехопила система Небесного Зводу цього таймлайну й відправила до їхньої колонії?
— Ймовірність дуже висока, — сказав Дзі Юши. — Це пояснює мітку про незаконний стрибок, відсутність зв’язку з командним центром і те, чому ми отримали інструкції через чужий комунікатор.
Гуп!
За вікном кілька зомбі, які ще бачили живих у книжковій крамниці, знову почали гатити по склу. Їхні сірі, каламутні зіниці налилися кров’ю, але ніхто всередині на це не зважав.
Ця інформація була страшнішою, ніж тисяча зомбі під вікнами.
— Бляха. — Серце Лі Чуня стиснулося, в очах промайнув страх. — Як ми звідси виберемось? Типу, виконаємо місію? Якщо це справді їхній Небесний Звід нас сюди закинув, то чому вони не можуть просто нормально пояснити? Що це за чортів брифінг? Їм що, важко було дати більше інформації?!
Цей гнівний монолог влучно відобразив думки всіх.
Чжов Мінсюань поплескав Лі Чвеня по плечу: — Брате, от якби вони хоч трохи більше пояснили…
Сон Цінлань стиснув губи. Попри складну ситуацію, його холодна, рішуча аура все ще відчувалася, наче лезо.
— Якщо вони колонізують планету PU-31, то цілком імовірно, що командного центру в цьому таймлайні взагалі не існує. Система… може бути лише механічним кодом. Не варто чекати, що вона говоритиме, як людина.
— А міністр Ван і всі інші нас шукатимуть? — запитав Лі Чвень. — Командний центр ж помітив, що ми зникли?
— Не обов’язково, — Тань Ле говорив тихо, очі в нього були трохи затуманені. — У паралельному всесвіті, можливо, там пройшла лише секунда. Хто знає? Мій брат і Старий Двань... вони залишилися в такому місці…
У книгарні запала тиша.
Сон Цінлань:
— Отже, ці Темні Преслідувачі із завдання — це що взагалі?
Він глянув на Дзі Юши:
— Консультанте Дзі, поки є час, почитаєш ще трохи?
— Я спробую, — відповів той байдуже. — Але я ж не якась Диво-дитина квантового швидкочитання
Усі:
— …
Та блін.
Фраза, яку колись вимовив сам Сон Цінлань перед виходом у місію, тепер повернулась до нього з вуст Дзі Юши — слово в слово!
І він ще ображається?!
— І ще дещо
Дзі Юши стояв на місці, неквапливо закочуючи рукав — на світ показались сліди на зап’ясті.
На блідій шкірі чітко виднілися синці, схожі на сліди від пальців — наче його хтось грубо схопив.
Юши говорив повільно, спокійно, ніби мимохідь:
— Хтось може допомогти знайти книгу? Мене болить рука.
Сон Цінлань:
— …
Сон Цінлань:
— Я сам знайду.
*******
Боже…
Ці ремарки. Ці відсилки. Ці фрази з минулих розділів, які раптом треба згадати — ВІДКИЛИ Я МАЮ ПАМ’ЯТАТИ, ДЕ ЦЕ БУЛО?!
Я не з тих людей, які тримають блокнотик з усіма назвами будівель, речей і цитат у зручному індексі з маркуванням кольоровими наліпками. Я взагалі ледь пам’ятаю, що їла вчора, а ви хочете, щоб я згадала, в якому розділі я писала «диво-дитина» замість чогось іще?
І найгірше — я там, здається, взагалі неправильно передала одне слово. А знайти ту сцену — це як шукати чайну ложку в Чорному морі.
Аааай. Бля.
Ненавиджу з усією душею ці «перехресні посилання».
Просто дозвольте мені бути куркою. Відкладати переклади.
***
Ось знай, читачу, поки я перекладаю — у мене в голові ціла радіостанція!
Коментарі сипляться один за одним: «О Боже, яка репліка!», «Та ну, це що, метафора?!», «ЯК це перекласти так, щоб не збожеволіти?»
І от я сиджу, тішуся, страждаю, вигадую, пристосовую, — і мені щоразу хочеться вставити між репліками свої ремарки. Але ні. Тримайся, каже мені внутрішній редактор. Не можна зламати атмосферу.
*
Усі ті коментарі, які я хотіла сказати, — забуті. Всі думки, які здавались геніальними — десь у хмарах. А я просто сиджу й думаю: «Добре. Хай буде просто “розділ доступний”.»
Але знай: якщо я колись щось і забула — це не тому, що не хотіла поділитися. Просто коли доходить до цього моменту… мій мозок уже спить на клавіатурі.
***
Інтер'єр: кімната перекладача. Стіл завалений чернетками, чашками, телефоном, де горить Telegram, і ледь живим ноутбуком. У повітрі — дух какао, тривоги та втоми. Перекладачка сидить, схилившись до екрану.
Натаніель (до уявного глядача, з виразом безмежної драми):
Як же я… ЗАДОВБАНА.
Цей марафон — не марафон, а біг по колу, де коло — це клавіатура, а я — білка з мозком шиншили, що не спала з четверга.
Я перекладаю, редагую, стираю, адаптую, читаю коментарі у голові… і щоразу обіцяю собі: «Ось цей розділ — останній. Далі просто впаду в кому».
А потім — бах. Наступний.
(пауза, драматичне розмахування блокнотом)
А ти, марафоне, що? Стоїш, дивишся на мене, посміхаєшся цинічно і шепочеш:
“А розділ 12 уже чекає…”
(вмикає музику, лягає на підлогу, замість подушки — перекладена сьогодні сцена)
Ну що ж. До побачення, я. До побачення, сонце. Я йду перекладати. Бо марафон — марафоном.
***
Я в халаті, сиджу посеред ночі з ноутом на колінах. Навколо чашки, плед і невидимий біль.
Я (шепочучи, глянувши на годинник):
— Ну от, розділ є. Я молодець. Все… Можна ж трохи поспати?..
У цей момент двері скриплять. У кімнату заходить Завдання з рюкзаком на спині, повним інших завдань.
Завдання (холодно):
— Ти забула про мене.
— Ми домовлялися на сьогодні.
План, реферат і таблиці — пам’ятаєш?
Я (дрібно сміюся, як збитий жорсткий диск):
— Завтра ? Не чуоа, перепрошую, переклад шумить…
Переклад (самовдоволено шарудить сторінками):
— Шш-шш… Не заважай нашому тріумфу.
Завдання (розгортає список пунктів, немов сувій проклять):
— Три графіки, п’ять висновків, дедлайн о 8:00. Хотіла поспати? Ха-ха-ха.
Я (витираю сльозу, жестом «серця» показую на Переклад):
— Ну бачиш, я зробила геройську жертву: віддала тобі цілий день, а тепер — ніч. Ходи, монстре, потанцюємо.
Глибокий вдих. У віконці годинника миготить 00:48. Я вдягаю «капелюх відваги» (старі навушники), штовхаю Переклад у «готові» й повертаюсь до Завдання.
Я (натискаю Ctrl+N):
— Базова структура документа, ти і я, 6 годин до світанку. Подужаємо?
Завдання (робить пальцями знак «ок»):
— Якщо виживеш — став собі медаль. Якщо ні — на зустріч у пеклі дедлайнів.
***
— Перекладачка, впавши на ліжко з ноутом на грудях, драматично:
"Я принесла в жертву день, завдання, нервову систему — все заради тебе, розділе дванадцятий. Тож, якщо завтра мене викличуть до директора — передайте, що я померла за переклад."
— Читачі (після прочитання): "А кол
и буде наступний?"
*******
Переклала: Nathaniel
Мій телеграм-канал — це місце, де все оживає трохи раніше: переклади, думки, бонуси й коментарі. Якщо цікаво — приєднуйтесь!
Донати — це завжди приємно.
Вони допомагають мені продовжувати переклад, підтримувати авторів і купувати нові розділи.
Дякую всім, хто знаходить у собі бажання й можливість підтримати
