11. Боляче
— Хе…
БАХ! БАХ!! БАХ!!!
Задні двері старенького позашляховика різко розчахнулися, і з темряви заднього сидіння спалахнули постріли.
Голови зомбі розлітались на шматки, а яскраво-червона кров збиралась у калюжу й повільно стікала в дренаж.
Підземний прохід був у хаосі: зламані лампи блимали, відкидаючи примарне світло.
Автівка мчала до виходу на поверхню, прорізаючи темряву, задуху й натовп зомбі, що вешталися тунелем.
Між закам’янілим тремтінням рук, що тяглися з повітря, вони рвалися вперед — до сліпучого світла.
Палюче сонце 9:30 ранку розпечувало метал, але кожен у салоні відчував крижаний холод у грудях.
Темний підземний тунель стрімко зникав позаду.
Гуп! Позашляховик врізався в зомбі, відкинув його на узбіччя, а по лобовому склу повільно поповзли криваві смуги.
Навички водіння Чжов Мінсюаня були виняткові.
Головна дорога кишіла зомбі та покинутими автівками. Інколи вони наїжджали на уламки, і машина кренилась убік, але Чжов вправно вирівнював її, зберігаючи курс.
Сон Цінлань сидів попереду, прокладаючи шлях вогнем — кожен постріл розносив голову черговому мерцю.
У дзеркалі заднього виду Дзі Юши бачив лише напружену лінію щелепи Сон Цінланя та його тонкі пальці, що знову і знову натискали на гачок.
Ніхто в машині не говорив.
Вони пробились крізь шалений натовп зомбі, залишивши за собою кривавий слід. Автівка мчала далі, віддаляючись від погоні.
Будівля Жвеньдзінь все меншала в дзеркалі заднього виду.
Зрештою її поглинула величезна чорна стіна, вона зникла в темряві назавжди.
Коли вони виїхали з найбільш населеного району міста, зомбі стало помітно менше. Іноді траплялися сліди відчайдушної втечі вижилих або залишки знищених поліцейських бар'єрів.
Сон Цінлань прибрав зброю, витяг напівпорожню пачку сигарет зі старого позашляховика, запалив одну і тримав її за вікном, не затягуючись.
На задньому сидінні Лі Чвень не міг стримати сліз:
— Перед місію Вень-ґе казав, що хоче спробувати, як смакують сигарети в Сідзінь через кілька десятиліть…
— Хто ж знав, що навіть у Сідзінь в 1498 не доберемось, і цигарок із майбутнього нам не бачити…
— Минуло всього кілька годин, а вже двоє загинули. Яка ж це клята місія! Кого б сюди не заслали — прямий квиток на той світ. Яке невезіння втрапити до цього проклятого місця!
Завдання А-класу перетворилося на чистісіньке пекло!
Попри те, що Двань Вень пожертвував собою, відкриваючи шлях, на північно-східних сходах їх усе одно чекала жорстока бійня. Тяжко навіть уявити, що творилося там, де був сам Двань. Лі Чвень, наймолодший у групі, пережив чергову різанину та втрату товаришів й здався емоціям.
Дзі Юши помітив, що очі Тань Ле червоні. Він ніколи не мав команди, завжди діяв один, тому хотів бодай якось підтримати, але слів не знайшов.
Він не вмів висловлювати емоції.
— Протримаймося, — сказав Сон Цінлань. — Доки не виконаємо місію. Їхні жертви не можуть бути марними. Повернемося — і я знайду тих сволот, які влаштували це. Хоч це баг, хоч чиясь помилка, якщо не дадуть пояснень, я особисто відправлю все командування кататись у капсулі.
— І запам’ятайте: ніхто не має діяти самостійно. Самопожертва — це не приклад, а дурість. Найважливіше зараз — вижити. У команді ще багато чого можна зробити, немає потреби гинути.
Але ніхто не відповів.
Сон Цінлань загасив сигарету й викинув її у вікно:
— Ви мене чули?!
— Так!
— Зрозуміло!
Бах! Бах!
Чжов Мінсюань вистрілив у ще двох зомбі. Автівка мчала далі, а з магазину на вулиці позаду вибігла нова група, що кинулась у погоню.
— До біса… — пробурмотів він. — Дитина.
Серед зомбі була маленька постать із хвостиками, що тримала в руках ляльку в червоній сукні.
— …Зовсім дитина.
— Зомбі кусають людей незалежно від того, дорослі вони чи діти,— промовив Тань Ле.
Як і чорна стіна, що пожирає все без розбору.
— Є старий фільм, — раптом згадав він. — Там чоловік головної героїні став зомбі й вкусив свою доньку. Після мутації зникає всяке розуміння, людяність. Їх теж загнали в будівлю, тільки це був торговельний центр, де принаймні було багато їжі. Їм не потрібно було поспішати виконувати якесь завдання. Вони сиділи там місяцями.
— Світанок мерців, — сказав Дзі Юши. — Але донька вкусила батька.
— Справді? — Тань Ле на мить замовк.— Насправді його дивився Тан Ці, а я краєм ока бачив. А ви, консультанте, теж дивилися?
Дзі Юши пожалкував, що взагалі відкрив рота:
— Випадково побачив, коли однокласник дивився.
Сон Цінлань підняв бінокль і поглянув вперед:
— Консультанте Дзі, чому ми не їдемо головною дорогою?
Дзі Юши пояснив:
— За чотириста метрів звідси вона заблокована — аварійний спейс-кар перекрив проїзд.
Машину трохи труснуло, і вона вискочила з провулка. На перехресті справді було видно барикаду.
Дрон знімав усе з великої висоти та на високій швидкості, щоб помітити таке, треба мати соколине око.
Вони проїхали ще один провулок і перетнули великий міст.
Вони ще раз звернули, переїхали міст — і знову: зомбі, зомбі, зомбі.
Машина дихала на ладан. Клапті гнилої плоті налипли на вікна й двері, час від часу вітер зривав їх. Ззовні до корпусу прилипло пасмо волосся зомбі — тріпотіло на вітрі.
— Куди ми прямуємо?
Чжов Мінсюань першим порушив тишу.
Його запитання звучало гірко.
У цьому чортовому PU-31, крім як тікати від чорної стіни й натовпу зомбі, нічого не лишалось.
Дзі Юши відповів: — Ліворуч. Потім ще два кілометри. Там буде сервісна дорога. Біля неї стоїть книжкова крамниця. На пагорбі. Зручно тримати оборону. І видно все далеко.
Книгарня?
У наш час паперові книжки давно стали пережитком. Людям достатньо було натиснути кнопку на комунікаторі, щоб побачити всю потрібну інформацію. Відкрити книжкову крамницю — божевільна ідея. Туди майже ніхто не заходив.
Сон Цінлань глянув на нього в дзеркало заднього огляду: — Тоді рушаймо до крамниці.
10:20
Як і сказав Дзі Юши, там справді була книжкова крамниця. Навіть у розпал апокаліпсису вона виглядала зовсім не як місце, куди люди подались би за порятунком. Високі полиці — від першого поверху аж до стелі другого, натерта підлога — усе це здавалося кроком у минуле, в інше століття.
За касою лежало мертве тіло літнього продавця з помутнілими очима й вставною щелепою. Попри зараження, було видно: це був добрий старий.
Цінлань перевернув його і посадив на стілець.
Дзі Юши спостерігав за цим і швидко відвів погляд.
Крамниця виявилася просторою. Команда розділилася, щоб обшукати приміщення. Окрім тіла старого продавця, нікого більше не було. Їм дісталося це місце надто просто. Навіть на вулиці зомбі було мало. Після нещодавніх подій така легкість насторожувала.
— Чорна стіна не добереться сюди ще якийсь час, — сказав Сон Цінлань. — Залишимось тут на кілька годин. На другому поверсі добрий огляд — зробимо його нашою базою. Якщо сліпі зомбі сунуть, помітимо одразу. Зараз ідімо пошукаємо їжу.
— Я піду, — Чжов Мінсюань закинув за плече лазерну гвинтівку. — Огляну периметр. Ви тримайтеся тут
— Я з тобою, — сказав Тань Ле.
Зрештою пішов і Лі Чвень, тож із п’яти людей залишилося лише двоє — Дзі Юши та Сон Цінлань.
Така розстановка була рідкістю. Дзі Юши не звик залишатися з кимось наодинці, але Сон Цінлань сказав:
— Погляну, чи є тут щось корисне.
Вони розійшлися.
Сон Цінлань знайшов кілька електронних пристроїв, але без підключення до мережі вони були марні. Повернувшись, він не побачив Дзі Юши.
Книжкові ряди здавалися безмежними.
Дзі Юши стояв у кутку, тримаючи пляшку мінеральної води, яку десь знайшов. Його кадик рухався — він щось ковтав.
І в ту ж мить чиясь рука схопила його за зап’ястя.
— Консультанте Дзі, — запитав Сон Цінлань, — що це?
У руках Дзі Юши тримав тонку квадратну аптечку.
Почувши запитання, він насупився й різко висмикнув руку. Зненацька Сон Цінлань відпустив його, Дзі Юши одразу кинувся тікати. Але Цінлань зреагував блискавично, немов залізний затискач, схопив його за плече.
Дзі Юши вдарив ліктем, від якого Сон Цінлань ухилився. Але коли черговий порив вітру налетів на нього, Цінлань перехопив його запеклий удар кулаком
Використовуючи перевагу у зрості, капітан рвучко притягнув Дзі Юши до себе, простягнув руку й схопив аптечку з його лівої руки.
Але завдяки блискавичній реакції Юши коробка з ліками злетіла в повітря.
Але Сон Цінлань проігнорував аптечку — натомість заломив Дзі Юши руки за спину й притис його до книжкової полиці!
Холодний, незнайомий голос пролунав прямо біля його вуха:
— Дзі Юши, повторне перебування в одній і тій самій часовій точці може спричинити плутанину між реальністю й галюцинацією. Щоб зберігати ясність розуму, потрібні ліки… принаймні, так було написано в одній статті.
Дзі Юши не міг звільнитися. Хоч між ними був одяг, тісний контакт з тілом іншого був прикро відчутним:
— Що ти хочеш цим сказати?!
Сон Цінлань відповів:
— Думаю, ти був не зовсім відвертий зі мною.
Від крамниці до салону краси в хмарочосі Жвеньдзінь, а тепер — і до цієї книгарні: те, як Дзі Юши рухався, здавалося підозріло гладким і впевненим.
За всі дванадцять попередніх місій у часі ще ніколи не бувало, щоб точка стрибка змістилася в якусь викривлену часово-просторову аномалію — допоки не з’явився Дзі Юши.
І після цього Сон Цінлань просто не міг не підозрювати щось неладне.
— Ти можеш пояснити, чому так наполягав іти саме до книгарні? — сказав він. — Або ж розкажи, скільки разів ти вже переживав усе це?
Дзі Юши нарешті зрозумів:
— Ти думаєш, я якось пов’язаний із цим Уроборосом?
Сон Цінлань:
— Саме так.
— Відпусти мене — і я все розкажу!
— Розкажи — і я тебе відпущу!
Сон Цінлань ніколи не грав за правилами. Його команда теж.
Він не відпустить, поки не отримає те, що хоче. Навіть попри погрози.
Обличчя Дзі Юши було притиснуте до холодної книжкової полиці.
— Боляче.
Сон Цінлань здригнувся — це що, хитрість?
— Мені боляче, — повторив Дзі Юшт майже благально. — Відпусти… будь ласка.
У ту мить Сон Цінлань раптово відчув, ніби знущається з беззахисного.
Це було не в його стилі. А коли побачив, що обличчя Дзі Юш поступово блідне, зрозумів, що той не втече — і відпустив.
І щойно він це зробив, одразу отримав сильний удар в обличчя.
Скула запекла від болю.
Сон Цінлань скипів, але потім побачив, що в кутиках очей Дзі Юши виступила справжня, не награна червоність.
Після удару обличчя Юши залишилось холодним:
— Капітане Сон, ви чули про такий стан, як гіпертимезія?
*******
«Ложечка духу»
— Це був мій єдиний план на день. Один розділ.
— 11-й. Здавалося б, що там, просто цифра.
— Але, друзі, я вичерпала всі ложечки енергії, які в мене були. І ті, яких не було, позичила в майбутнього себе.
— Висновок? Перекладати — це теж вид спорту.
(Тільки без медалей. І з внутрішніми кровотечами по інтонаціях.)
Звіт перекладача №11
Рівень задовбаності: як після миття підлоги в замку на 18 кімнат. Однією ганчіркою.
*******
Переклала: Nathaniel
Мій телеграм-канал — це місце, де все оживає трохи раніше: переклади, думки, бонуси й коментарі. Якщо цікаво — приєднуйтесь!
Донати — це завжди приємно.
Вони допомагають мені продовжувати переклад, підтримувати авторів і купувати нові розділи.
Дякую всім, хто знаходить у собі бажання й можливість підтримати
