10. На вугілля
Крихітні дрони, завбільшки з бджолу, знялися з підвіконня й розлетілися над містом. Вони передавали відео в реальному часі на комунікатор Дзі Юши, який транслював зображення у вигляді голограми.
— У місті ще є вижилі, — зауважив Чжов Мінсюань, вказуючи на ділянку на екрані. — Ось, тут дим!
На голограмі міський пейзаж поступово ставав яснішим.
Занедбані вулиці, розбиті дороги — кожна деталь свідчила про одне: цивілізація покинула це місто. Так само, як і район, де вони зараз стояли, інші вулиці зберігали лише сліди зомбі.
— Та ясно, що вижилі є. Ми ж самі ледь не влетіли в те летюче авто, — буркнув Лі Чвень, не приховуючи роздратування й провини.
— Чорт, якби не те авто, Вень-ґе не був би так поранений… Я й справді не міг зробити нічого більше тоді!
/Прим.: Суфікс ґе (哥) буквально означає «старший брат», але в розмовній китайській часто використовується як шанобливе або дружнє звертання до старшого за віком чи статусом чоловіка. У цьому випадку Лі Чень називає його «Вень-ґе», тобто щось на кшталт «старший Вень» або «брате Веню»/
— Це я запізно попередив, — відповів Дзі Юши.
Лі Чвень відкрив рота, але зрештою сказав:
— Консультанте Дзі, я не це мав на увазі.
— Добре, він не це мав на увазі, — втрутився Сон Цінлань, дивлячись у бінокль на точку, яку показував Чжов Мінсюань.
На даху троє чи четверо людей складали паливо у велику синю бочку. На землі поруч було намальовано білі літери “SOS” — чіткий сигнал про допомогу.
— Вижити — це не означає жити. Це значить чекати, коли тебе наздожене смерть.
Недалеко височіла зловісна чорна стіна, мовчки поглинаючи все на своєму шляху.
Зомбі —попереду, стіна — позаду. Ці люди, як і вони, лише виживали в тріщинах цього світу, не знаючи, коли настане кінець.
Куди не глянь — зомбі. Вони вилазили з будинків, багатоповерхівок, зі станцій метро. Без здобичі чи бодай якоїсь мети ці створіння рухались майже по-людськи: ні повільно, ні квапливо — просто бродили безцільно.
Але їх ставало все більше. Вони лізли звідусіль, заповнюючи вулиці, мов паводок, якому ніщо не може завадити.
Сон Цінлань кілька хвилин мовчки спостерігав, нахмурившись:
— У цих зомбі… залишилися соціальні звички?
Чжов Мінсюань звів бінокль, прицілився, мов на полюванні, і хмикнув:
— Що це, вони спати по домівках розходяться, а зранку на шопінг? Чесне слово, живуть на повну!
На цьому боці чорної стіни сонячне світло заливало все місто.
Суворий профіль Сон Цінланя напружився, поки він дивився на зображення з дронів Дзі Юши, заглибившись у роздуми.
Він згадав, як у парку уважно оглядав тіло менеджера: каламутні, сіро-білі очі мерця раптом спалахнули в його пам’яті.
І тоді він зрозумів:
— Уся справа у світлі.
Усі погляди звернулись до нього.
Сон Цінлань пояснив:
— Ми прибули сюди о 4:30 ранку. Окрім того бродяги, ми майже не бачили зомбі на вулицях, аж поки не зійшло сонце…
Договорювати було не потрібно.
Перша хвиля зомбі, з якою вони зіткнулися, з’явилася щойно перші промені сонця торкнулися міста.
— Подивіться, — Сон Цінлань показав на кадри з дронів. — Зомбі мають тенденцію збиратися групами. Більшість із них виходить із підземних переходів, станцій метро, будівель, тобто з тих місць, де зазвичай всю ніч горить світло.
— Я припускаю, що вірус уразив їхні зорові нерви, пошкодивши зір. Вони погано бачать і дуже чутливі до світла. Крім звуків і запахів, вони інстинктивно слідують за іншими до джерел світла, особливо яскравих.
Після слів капітана всі завмерли, ніби щось нарешті стало на своє місце.
Лі Чвень перевів погляд на кришталеву люстру в холі, підійшов і вимкнув її.
Решта мовчки погодились із цим кроком.
Та одразу постало ще одне питання.
— Якщо цих зомбі, що тягнуться до світла, можна назвати шукачами світла… то кого ж тоді має на увазі ціль місії, кажучи про «шукачів темряви»? — пролунало з вуст з Дзі Юши.
На це запитання ніхто не мав відповіді.
Чжов Мінсюань замислився: — То виходить, уночі пересуватись безпечніше? Уночі вони ховаються до своїх гнізд?
— Не факт, — відповів Сон Цінлань. — Не всі зомбі йдуть під землю. Деякі залишаються надворі. Вони чутливі не лише до світла, а й до звуків і запахів. Ти хіба забув, ту бійню в сходовій клітці?
— Ага, — погодився Лі Чвень. — Вони, може, й сліпі, зате швидкі!
— Найголовніше, — додав Сон Цінлань, — що, як не крути, ми не можемо чекати так довго.
У залі Двань Вень усе ще був без свідомості.
Найпершим завданням було знайти аптеку та дістати для нього ліки й антибіотики. Без цього його життя під загрозою, вже не кажучи вже про ногу.
Сон Цінлань був людиною дії, і за короткий час уже склав план. Він наблизив зображення зверху, на якому було видно будівлю.
— Крім того, ситуація зараз насправді грає нам на руку.
— Тан Ле та Чжов Мінсюань щойно провели розвідку. Попри непрацюючі ліфти, у будівлі Жвеньдзінь є чотири евакуаційні сходи.
— Лівий коридор заблокований, а той, яким ми користувалися раніше, більше не варіант, — сказав Сон Цінлань. — Лишається тільки два виходи. Але ми не можемо бути певні, в якому стані вони зараз.
— Якщо спустимось аварійними сходами, то зможемо потрапити прямо до підземного переходу. Зараз більшість зомбі на вулицях, тож під землею відносно безпечніше. Підземка веде до головної дороги, а звідти вже до виходу.
Сон Цінлань провів зелену лінію на голографічній мапі, швидко проаналізувавши ситуацію.
— Коли ми виберемось на поверхню, потрібно обрати шлях із найменшою кількістю зомбі й якнайшвидше знайти аптеку або лікарню. Це найкращий план прориву. Проблема в тому який вихід слід обрати?
— Шанс 50 на 50, — прокоментував Лі Чвень. — Половина на половину.
— А чому не сказати одразу, — штовхнув його ліктем Чжов Мінсюань, — що є 50% ймовірності зробити неправильний вибір і здохнути?
Лі Чвень зауважив:
— П’ятдесят на п’ятдесят. Шанс на успіх — п’ятдесят відсотків.
Чжов Мінсюань штовхнув його ліктем:
— А чого вже не сказав, що ймовірність помилитися й здохнути — теж п’ятдесят?
— Старий Чжов, та в тебе поганий вайб, — сказав Лі Чвень, підморгнувши Тань Ле. — Ми тут не здихати зібралися. Позитивне мислення, давай!
У цю мить зображення з дронів раптово замиготіло — і згасло.
На голограмі з’явилося попередження:
[Увага: Дрон відключено]
— Срака! — вилаявся Чжов Мінсюань, глянувши у вікно. — Чорна стіна рухається! Треба тікати негайно!
Усі здригнулися.
І справді чорна стіна вже безшумно повзла вперед і досягла вулиці, де стояла крамниця. Вона не лише «поглинула» дрони, а й стрімко наближалася до них!
Кілька хвилинсаме стільки відставало відео з дронів від оновлення карти. Варто було лише окреслити план, як на них обрушилось нове лихо.
Сон Цінлань розчаровано вдарив рукою по столу.
Дзі Юши спокійно перевірив збережені дані:
— Все гаразд. Я запам’ятав план вулиць. Можу відтворити точки аптек і лікарень.
— Ти запам’ятав маршрут після одного погляду на купу вулиць? Думаєш, настільки впевнений у собі? — стримуючи роздратування, підняв брову Сон Цінлань.
Дзі Юши кинув погляд на чорну стіну, потім на годинник у комунікаторі.
— А, як так?
Сон Цінлань: …
Знаючи, що часу обмаль, Дзі Юши додав:
— Мені не потрібно багато малювати. Лише найоптимальніший маршрут. Дайте мені п’ять хвилин.
Невже Консультант Дзі з глузду з’їхав?!
Менше ніж за п’ять хвилин Дзі Юши завершив креслення.
Спочатку всі подумали, що він просто вихваляється, адже як одна людина могла запам’ятати весь незнайомий маршрут і стан кожної вулиці? Але що далі просувалося креслення, то точніше збігалися напрямки, і його впевнені лінії змушували команду потай визнавати: вони недооцінили Дзі Юши.
Коли мапу було завершено, Сон Цінлань швидко переглянув її, перекинув до комунікаторів усіх учасників і поспішно наказав:
— Розбиваємось. Якщо ми розлучимося, зустрінемося в узгодженому місці. По дорозі, якщо зможете, знайдіть бинти, антибіотики, шини тощо. Забагато не буває. Якщо побачите чорну стіну — кидайте усе й тікайте. Зомбі — це ще не найстрашніше.
Усі відповіли:
— Зрозуміло!
За вікном небо було темним, чорна стіна насувалась і була готова поглинути їх.
Усередині будівлі збирались зомбі, а на вулицях було ще гірше. Сьомий загін працювали разом уже два роки, але ще ніколи не опинялися у такій критичній ситуації — їх буквально притиснули до краю.
Лі Чвень вигукнув:
— Я йду на південний схід разом із Тань Ле!
— А я беру Дзі та Дваня на північний схід, — сказав Чжов Мінсюань, стискаючи зброю.
— До біса все це. Якщо мене сьогодні з’їдять, то киньте пару монет на вугілля і напишіть, куди надсилати жертвоприношення!— Лі Чвень витер очі.
— І не забудьте про кур’єрку з бюстом третього розміру!
— Тихо вже. Не боїшся, що Дзі з тебе ржати буде?
Лі Чвень буркнув:
— Пф, може, Консультант Дзі попросить парочку красунчиків із пресом, як шість таблеток для щастя.
Усі навколо легенько штовхнули його ліктями.
Навіть сам Дзі Юши в цю мить не відчував дратівливості через поведінку цієї компанії.
Він глянув на Сон Цінланя, мимоволі замислившись, як тому вдається керувати цією групою. Все виявилось не таким уже й жахливим, як він уявляв.
— Гаразд, оформлю тобі комплект з восьми, — пролунало несподівано в загальному каналі.
Голос Двань Вена.
Почувши, що він отямився, усі кинулися до напівтемного холу — і завмерли. Диван був залитий темно-червоною кров’ю... а Дваня не було!
Усвідомивши, що сталося, Сон Цінлань закричав:
— Двань Вень!!
Той, уже не боячись гніву капітана, продовжив говорити через загальний канал:
— У мене гарячка. Вийти назовні — значить піти на смерть.Хай хоч якась користь буде.
Що це взагалі за довбана місія, чорт забирай? Тьфу.
— Вен-ґе! Ти де?!
— Старий Двань, ти здурів?!
Двань Вень спокійно відповів:
— Не скигліть, я вам час економлю.
— Можете не розбиватися на групи.
— Капітане, той маршрут заблокований. Ідіть через північно-східні сходи, швидко — чорна стіна вже суне.
У комунікаторі пролунав гул кроків, різкий і шалений.
— Хххх…
«БАХ!» — пролунав постріл.
*******
У перекладі не завжди все звучить так само, як в оригіналі. І слава Богу.
Бо, наприклад, у цій сцені в оригіналі фігурувала абсолютно невинна фраза — "спалити йому дівчат".
Такий собі середньовічний Tinder з бонусним вогнищем. В англійському перекладі це ще звучало якось м'якше, але все одно викликало бажання викликати психолога для автора.
Тому я — з почуттям гумору і турботою про психіку читачів — адаптувала цю репліку під кур'єрку третього розміру та мужиками з пресом.
І що я вам скажу? Це один із тих моментів, яким я справді пишаюсь, бо це вже майже авторський жарт
Завжди пам’ятайте: у перекладі майже все адаптується(у якісному якщо що)
Те, що в оригіналі могло звучати нейтрально чи буденно, в українській мові потребує іншого підходу.
Іноді просто немає сенсу буквально "нести" фразу з англійської — вона або звучить неприродно, або взагалі змінює тон.
Тому головне завдання перекладача не передати слова, а передати відчуття. І зробити це приємно, смішно, змістовно — саме для вас.
***
Знаєте, що цікаво? Я ж була тим самозабутнім лицарем приміток — несла їх, мов прапор, у кожен бій за зрозумілість.
«Примітки треба ставити!» — кричала я, захищаючи їх як свою честь у коментарях. «Ніхто не забороняє! Це важливо! Це для розуміння! Це культура перекладу!»
…А потім я така: «а та фіг з ним, пояснювати "шини" — ну його».
Так, я досі впевнена, що примітки корисні. Але, чесно, іноді просто… не хочеться.
Може, лінь. Може, душа просить просто перекласти і не розводити аналітичні бали у дужках.
От і виходить, що я сама з собою посперечалася: теоретично я за примітки, а практично — забула, що таке «топограма», хоча, здається, мала б пояснити
***
Сценка до розділу — у перекладацькій лабораторії:
— Отже, — каже перекладачка, вкручуючи чай у IV-крапельницю поряд із ліжком совісті, — тут у нас фраза "спалити дівчат".
— Це метафора? — перепитує сумління, насторожено кліпаючи.
— Це вирок, — бурмоче вона. — Але не для наших читачів. Не сьогодні.
За вікном палає середньовіччя. Десь там уже хтось стукає в двері з вилами.
— Отже, — перекладачка знімає окуляри й бере в руки перо гумору. — Буде вам кур’єрка з третім розміром і мужики з пресом. Сучасно, грайливо, без криміналу.
Вона зітхає, згортає переклад і каже самій собі:
— Ще один жарт врятовано. Середньовіччя — прогнано.
Залишилось лише пояснити це в коментарі, примітці, сценці, донаті, Telegram-пості, думках і повторному редагуванні.
Читач: натискає на наступний розділ
Перекладачка: стоне в темряві
— Боже, я це все знову перекладатиму…
[Примітка від перекладача]
Може здатися, ніби я ненавиджу часом —це перекладати(так і є). Особливо коли в коментарях бурчу, скиглячу, пишу щось на межі: «я втомилася», «я не можу», «усе дістало». Але ні — я справді люблю цей твір. Я люблю перекладати. Я люблю адаптувати фрази, жонглювати словами, шукати ту саму інтонацію, яка змусить український текст зазвучати правильно.
Просто… переклад — це важка штука. Це не просто "переклав і пішов". Це уважність до мови, і ще до однієї мови. Це звіряння з правилами, відчуттями, ритмом. Це постійне рішення: пояснити чи лишити загадку, прямота чи стилізація, гумор чи точність. Це купа часу, сил, концентрації, і ще треба пам’ятати, що означає оте слово, яке було п’ять абзаців тому.
Навіть улюблена справа часом виснажує. І це — не парадокс, а просто життя. Коли щось справді важливе, ти віддаєш себе повністю. А це втомлює. Але саме тому воно й варте того.
Звіт перекладача №… не знаю вже який, чесно
Сьогоднішній переклад — це була битва. Не з текстом (не вірте. я завжди б’юся з текстом), а з собою. Хотілося спати. Хотілося вити. Хотілося стати куркою, що відкладає ідеальні переклади замість яєць, але довелось залишитись людиною.
Обсяг розділу: 1 см психіки на кожен абзац.
Когнітивне навантаження: 8/10, де 10 — це момент, коли ти перекладаєш діалог і не розумієш, хто говорить.
ЧСС (частота серцевих сцен): стабільно висока. Доведеться знову видаляти сльози з клавіатури.
Рівень адаптації: 75%, бо оригінал — це одне, а адаптація — це святе.
Кількість згорілих нервових клітин: десь між "підпалили дівчат" і "кур'єрка з третім розміром".
Стадія курки, що відкладає переклади: рівень «перестигле яйце».
Кількість самозвинувачень під час редагування: 27, включно з одним за зайву кому.
Глибина прочитання одного речення: 3 кола пекла + інтуїтивна гойдалка перекладацького сумніву.
Рівень самовпевненості до/після: з «я геній» до «може, це було зайве?»
Вартість цього перекладу для нервової системи: безцінно. Але донат допоможе, чесно.
Кількість внутрішніх діалогів із собою: 11. Один з них — про те, чи не пора в монастир.
Темп роботи: як черепаха, що читає міжрядковий підтекст.
Рівень потреби в емоційній підтримці: як у рослини, яку забули поливати весь серпень.
Рівень мовного перенавантаження: на позначці “мовний катарсис з пост-травматичним підтекстом”.
"Перекладач-яйце"
Міцність шкаралупи: тріщить на кожному жарті, що не лізе в українську.
Стадія варіння: від сирого ентузіазму до круто звареної втоми.
Вивідок адаптацій: 5 курчат, одне з яких — чистий абсурд, але красивий.
Текстуальні білки: збиті до стану fluff.
Контекстний тост: підгорів. Але смачно.
Самооцінка після перекладу: ґелґоче, але тримається.
*******
Переклала: Nathaniel
Розділ, як завжди, з любов’ю, втомою і легким шаром кави на душі.
Мій телеграм-канал — це місце, де все оживає трохи раніше: переклади, думки, бонуси й коментарі. Якщо цікаво — приєднуйтесь!
Донати — це завжди приємно.
Вони допомагають мені продовжувати переклад, підтримувати авторів і купувати нові розділи.
Дякую всім, хто знаходить у собі бажання й можливість підтримати
