Розділ 79. Фрагмент минулого: Прощавай, Монако!
- Квітень 2017, Франція, село Ла Турбі.
У Монако був сонячний день. Цвіли квіти, співали птахи, а Саймон котив у пеклі валун.
Скільки разів Раян дивився на Монако з цього мису? Він витратив цілий рік, намагаючись зрозуміти «правила» цього місця, і сьогодні була чергова спроба.
Це зайняло деякий час, але він знайшов старий, довоєнний безпілотник на покинутій військовій базі поблизу Істра; малопомітний, тактичний розвідувальний пристрій, який компанія Dassault створила для французьких ВПС. Раян модифікував його у квадрокоптер, пофарбований у фіолетовий колір, і оснастив його пістолетом-кулеметом.
Керуючи пристроєм за допомогою пульта дистанційного керування, кур'єр отримував безперервний відеопотік, спрямовуючи дрон у бік Монако. Його квадрокоптер пролітав порожніми вулицями, проламував вікна і проникав у безлюдні будинки. Зсередини всі будівлі виглядали однаково.
Все місто було бутафорією.
Принаймні тепер Раян підтвердив, що ефект телепортації не поширюється на машини, коли дрон перевищив двогодинний ліміт часу. Пропаганда казино про боротьбу з Мехроном була такою ж безпідставною, як і розповіді про вторгнення андоррців.
Коли сонце зайшло за обрій, Раян спрямував дрон до казино Монте-Карло. Підірвавши двері з кулемета, квадрокоптер рушив усередину, і жоден клоун не зупинив його.
Справжнє казино Монте-Карло було схоже на пекельний вимір, у якому Раян провів усе своє життя, але воно не було ані нескінченним, ані аномальним. Кімнати були на своїх місцях, і дрон не зміг знайти нікого в його стінах.
Коли дрон приготувався покинути казино, щоб поповнити запаси, двері самі полагодилися. Раян наказав апарату знову підірвати їх, пролетіти крізь них, а потім знову розвернутися. Двері відновилися в ту ж секунду, як тільки вони зникли з поля зору.
...
Що ж, тоді настав час витягти важку зброю.
Раян провів три місяці, складаючи за допомогою дрона карту казино та його околиць, аж до каналізації. Зрештою, йому довелося зіткнутися з очевидним.
Він не міг знайти жодного входу в кишеньковий вимір.
— Місце, куди можна потрапити лише за запрошенням, еге ж? — сказав Раян, надягаючи сонцезахисні окуляри. Образившись на ситуацію, він прив'язав до свого дрона невелику ядерну бомбу; дякувати французам за їхній довоєнний ядерний арсенал. — Ти не можеш мені відмовити.
Сидячи в шезлонгу на узбережжі Кап-Ферра, майже за п'ятнадцять кілометрів від Монако, Раян за допомогою пульта дистанційного керування спрямував дрон до Монте-Карло. Йому довелося переобладнати місцеву радіостанцію, щоб керувати іграшкою з такої далекої відстані, але його робота принесе свої дивіденди.
— Після креветок, — сказав кур'єр, натискаючи велику червону кнопку, — гриби!
Відеоканал перестав функціонувати, коли яскрава сфера світла поглинула Монако. Усе, що було в полі зору Раяна, загорілося — від лісів до руїн французьких портів на узбережжі Середземного моря. Колосальні хвилі піднялися навколо місця детонації й поширилися на багато миль. Земля здригалася аж до Кап-Ферра, масивний вогняний гриб здіймався в небо.
Раян з глибоким почуттям задоволення спостерігав, як проклята мікродержава охоплена полум'ям... принаймні, поки ударна хвиля не досягла його, і потужний порив не скинув з його обличчя сонцезахисні окуляри.
— Незалежність для Андорри! — вигукнув кур'єр у бік мікродержави, коли грибовидна хмара повільно згасала.
Кілька годин по тому Раян крокував палаючими руїнами Монако в посиленому захисному костюмі, долаючи вогняні бурі, попіл і опромінений пил, що падав з неба. Кожна будівля була зруйнована вибухом, а дороги заблоковані уламками. Кур'єр майже вважав цей досвід пішим походом.
— Я буду найкращим, — наспівував собі Раян, добираючись до епіцентру вибуху. Від казино Монте-Карло залишився лише кратер. Яка б сила не дозволила цьому місцю відбудуватися, вона не змогла виправити такого спустошення. — Ніби нікого й не було...
Жовто-фіолетовий спалах поглинув його цілком, а потім перед очима з'явився знайомий мармуровий коридор.
Прокляття!
...
Коли він знову прокинувся на мисі Те-де-Шен 1 квітня, Раян випустив крик розпачу.
Навіть ядерний вибух не зміг би розвіяти цей ефект!
Він мав би очікувати чогось подібного. У той час як справжній Монте-Карло слугував якорем феномену на Землі, справжній лабіринт існував в окремій реальності. Наскільки Раян міг судити, таємничий контролер, Жан-Стефані, жив у його кишеньковому вимірі.
Або, найімовірніше, він сам став лабіринтом.
Раян зітхнув, сів на край мису і подумав про те, що він дізнався під час своїх експериментів.
Ефект активувався щоразу, коли хтось перетинав міжнародно визнані кордони Монако. Це включало повітряний простір, але не територіальні води; Раян припустив, що це було пов'язано зі старими франко-монегаськими договорами, коли влада Жан-Стефані не могла визнати ці води «повністю» монакськими.
Жертва телепортувалася всередину лабіринту, якщо вона наближалася до Монте-Карло або залишалася в межах міста понад дві години. Якщо вони перетинали кордон і виїжджали, то потрапляли в пастку в той момент, коли засинали. І неважливо, чи пробули вони в Монако менш як хвилину, чи провели три дні, тікаючи через усю Европу, перш ніж заснули б від виснаження. Раян перевірив обидва варіанти, на свій жах.
Як тільки ви потрапляєте в Монако, воно вже ніколи вас не відпускає. Ніколи.
Ефект поширювався і на тварин, але, на відміну від людей, вони негайно телепортувалися до кухонь лабіринту, а не до відносно безпечного мармурового коридору. За час свого дослідження Раян відправив на смерть незліченну кількість цуценят, і не шкодував про це.
Зрештою, він був кошатником.
Одного разу він навіть прив'язав ту ж саму ядерну бомбу до ягняти, щоб вона здетонувала в кишеньковому вимірі. Оскільки жертовна тварина телепортувалася всередину кухні, вибух, що стався, пощадив Сьютстаун і підірвав значну частину лабіринту. Після цього Раян особисто увійшов у кишеньковий вимір, щоб спостерігати за результатами.
Пошкодження тривали протягом двадцяти чотирьох годин, поки на місці зруйнованих кімнат не з'явилися нові.
Оскільки телепортація завжди супроводжувалася спалахом фіолетового і жовтого світла, Раян запідозрив, що контролером був Псих, який асоціюється з цими кольорами. Це пояснювало б просторово-часову аномалію і всі дивні, концептуальні правила.
Це означало, що тільки потужний Жовтий або Фіолетовий міг назавжди знищити лабіринт, якщо взагалі міг. Поки що Раян не знайшов нікого, здатного на такий подвиг.
— Чи справді мені потрібно знищити це місце? — вголос розмірковував Раян, спостерігаючи за Монако здалеку. Місто знущалося з нього самим своїм існуванням. — Я маю на увазі, що воно статичне і не поширюється. Паркан міг би стримувати його, принаймні до того часу, поки я не знайду спосіб його знищити.
Його Ідеальний Забіг вимагав, щоб він передусім звільнив людей, які опинилися в пастці всередині Монако.
Згідно з його дослідженнями, він міг залишатися за межами Монако до 28 квітня, після чого Мартіна загине під час невдалої спроби постачання креветок. Світло згасне, і клоуни розірвуть її на шматки, перш ніж Саймон зможе її врятувати.
За цей час Раян мав знайти вихід, але де? Це місце не мало ні входу, ні виходу, і ніхто не міг взаємодіяти із зовнішнім світом, опинившись у пастці!
... ніхто, окрім самого Раяна.
— Я і є вихід, — зрозумів кур'єр.
Судячи з того, як він розумів свою силу, кур'єр існував одразу у двох місцях: у якомусь вимірі поза простором і часом і на Землі. Зв'язок зберігався навіть у межах Монако, хоча яка б сила не керувала лабіринтом, вона не давала його двом «Я» злитися воєдино.
Вона не скасувала зближення повністю, вона просто відсунула його назад.
Таким чином, хоча кишеньковий вимір міг слугувати бар'єром між його в'язнями та зовнішнім всесвітом, він не був непорушним кордоном. Якби Раян зміг довести принцип, що лежить в основі його сили, до межі, можливо, він зміг би його подолати...
Йому спала на думку ідея.
...
П'ять років.
П'ять років Раяну знадобилося, щоб опанувати фізику елементарних частинок, знайти Генія, здатного допомогти йому з його проблемою, і здійснити набіг на достатню кількість лабораторій, щоб зібрати необхідне йому обладнання. Йому довелося проїхати весь шлях до Швейцарії й назад, щоб розшукати частини недобудованого адронного колайдера ЦЕРНу.
І ось, цього сонячного дня 27 квітня, Раян стояв на вершині мису, одягнений по-військовому.
Він вирішив одягнути щось гарне для цього історичного дня. Фіолетову сорочку і сині штани, чорні рукавички та черевики, а головне — класичний тренч. На поясі у нього був MP3-плеєр, а також японська катана, яку він «позичив» у швейцарського рейдера.
Оскільки клоуни позбувалися більшості видів вогнепальної зброї, він зробить з них суші.
Але найголовніше — кур'єр привіз із собою два кубоподібні пристрої діаметром сорок сантиметрів. Ці сталеві машини мали з одного боку отвір завбільшки з долоню, «рот» колайдера частинок, а з іншого — невелику панель управління.
Резонатори.
Ці пристрої, що працюють на ядерній енергії, за допомогою науки, яку сам Раян ледве розумів, мали створювати «конвергенцію» подібну до власної сили кур'єра. Частинки переміщувалися б від одного куба до іншого, прокладаючи шлях крізь виміри.
Можливо, колись він зможе використати цю технологію для створення міжпросторового радіо. Це було б кумедно.
Залишивши один з них на мисі Те-де-Шен і під'єднавши його до проводів, щоб активувати протягом двох годин, Раян поклав інший у дорожню сумку і поїхав у напрямку Монако на своєму надійному мотоциклі. Він перетнув офіційний кордон мікродержави, проігнорувавши антиандорранські пропагандистські знаки на шляху до Монте-Карло.
Раян зупинився перед казино, відійшов від мотоцикла і впевнено попрямував до дверей.
...
Площа зникла у спалаху жовто-фіолетового світла.
Раян збився з рахунку, скільки разів він переживав цю мить, але сподівався, що востаннє. Він глибоко вдихнув кондиційоване повітря, що пронизувало цю жахливу в'язницю, і рушив, щоб розірвати її на шматки.
— Привіт, дорогий гостю! — одразу ж привітав незваного гостя золотолиций клоун, коли той вийшов з мармурового коридору до головного вестибюлю. — Ласкаво просимо до Монако! Найвеличніша кр...
Раян недбало відрубав йому голову своєю катаною, і тепла кров істоти забризкала килим. Кур'єр навіть не дочекався, поки голова впаде на підлогу, і рушив до ліфта.
З-за мармурових колон вестибюля з'явилося півдюжини клоунів, які несли срібні тарілки, прохолодні напої та закуски. — Шановний гостю, мусимо попередити вас, що насильство в години роботи заборонено! — догідливим тоном звернувся до Раяна один з них. — Якщо ви продовжуватимете погано поводитися, ми будемо змушені вказати вам на двері!
Кур'єр викликав ліфт і натиснув кнопку четвертого поверху. — Обирайте місце, — сказав Раян клоунам, коли двері за ним зачинилися. — Це місце, де ви помрете.
Монстри продовжували посміхатися, але за порожніми посмішками ховалася злоба.
Через кілька хвилин Раян дістався до Сьютстауна.
Вигляд довгого коридору, що вів до готельних номерів, майже викликав у Раяна ностальгію. Майже. Він підійшов до кімнати 44 і постукав у металеві двері. — Саймоне! — крикнув він, — Саймоне! У мене є гамбургер, і я не боюся ним скористатися!
Двері негайно відчинилися, і перед обличчям Раяна з'явився дробовик. Саймон був екіпірований для бою, його шкіряні обладунки все ще біліли від чужої крові вбитих клоунів. — Хто ти, в біса, такий?
— Français par le sang versé(Француз по крові), — відповів Раян французькою. — Le schleu est dans le garage(Шлях у гаражі).
Саймон застиг на долю секунди, перш ніж скептично запитати, — Il n'a pas couru assez vite?(Він біг недостатньо швидко?)
— Je l'ai laissé en Alsace(Я залишив його в Ельзасі), — відповів Раян.
#хтось знає французьку?
Шериф здивовано опустив зброю. — Звідки ти знаєш цей пароль, rital [1]?
[1] - (ненадійне джерело) Образливе італійське слово. https://www.urbandictionary.com/define.php?term=Rital
Ти мені сказав, майже вигукнув кур'єр. — Колишній твій друг з Французького іноземного легіону, — збрехав Раян для простоти, — я прийшов, щоб врятувати тебе. Згідно з моїм відчуттям часу, усі зараз мають бути у своїх кімнатах.
— Звідки ти це знаєш? Це що, операція командос? Я думав, що французький уряд розвалився?
— Це ми змушуємо їх так думати, — зловісно прошепотів Раян, перш ніж зайти в номер. Саймон був надто розгублений, щоб протестувати, коли кур'єр швидко рушив до його тунелю.
Раян відкрив сумку, дістав резонатор і поклав його перед ямою, яку Саймон копав усе своє життя. Технічно пристрій міг би працювати будь-де в межах кишенькового виміру, але кур'єр вирішив, що саме це місце є поетично доречним.
— У тебе є вихід? — запитав Саймон таким тоном, який Раян ніколи не чув від нього раніше. Емоція в голосі старого була такою, від якої він давно відмовився.
Надія.
І коли Раян набирав код на панелі управління Резонатора й активував пристрій, він молився, щоб не розчарувати його.
Світло накопичувалося всередині отвору куба, проєктуючи потік світла в тунель. Простір викривлявся навколо цього енергетичного потоку, перетворюючи діру Саймона на сяючий коридор. Напруга зросла в повітрі, наче нечиста сила раптом звернула увагу на ці події.
Раян сприйняв це як добрий знак.
Після півхвилини пульсації та скручування світловий коридор, здавалося, стабілізувався навколо потоку частинок. Хоча він не бачив нічого за порогом, кур'єр відчув слабкий, приємний порив вітру, що торкнувся його обличчя.
Вітер.
— Це що..., — Саймон зняв шолом, не довіряючи власним відчуттям. Його очі розширилися, а на краєчку з'явилися сльози полегшення. — Свіже повітря?
Раян активував свою силу, протилежна сила відштовхнула його...
І все ж Монако стало фіолетовим.
Резонатори порушили кишеньковий вимір.
— Хто ти? — запитав Саймон, коли час відновився, не у змозі відвести очей від порталу. — Хто ти?
Швидше, Раяне, придумай собі розумне супергеройське ім'я!
— Я Квіксейв, — впевнено заявив Раян. — Той хто котить Камінь.
Чорт, в його уяві це звучало набагато краще.
— Шановні гості.
Жахливо знайомий голос відлунював через гучномовці на поверсі, обіцяючи смертельну відплату.
— Ми з жалем повідомляємо вам, що через вторгнення Андорри, яке загрожує нашому кордону, готель Монте-Карло назавжди зачиняється до подальших розпоряджень, — далекий від професійності голос цього разу звучав відверто пасивно-агресивно. — Будь ласка, вийдіть з номерів, щоб наш люблячий персонал допоміг вам виселитися.
Клац~
Звук незліченних дверей, що відчинилися, змусив серце Раяна вискочити з грудей, коли він вибіг з будинку Саймона.
Двері всіх кімнат були відчинені, люди розгублено зазирали через пороги. Раян впізнав так багато облич, від Мартіни до Жана, Джеффа і Саллі. Ілюзія безпеки зникла, і світло почало гаснути.
Монако не дозволило б їм втекти без бою.
Раян шукав те, що залишилося в його сумці: металеву маску з двома округлими скельцями для очей, зроблену на замовлення для цього випадку.
— Гра почалася, Пого [2], — сказав кур'єр, одягаючи маску і вмикаючи режим нічного бачення. — Саймоне, евакуюй усіх через портал. Я подбаю про комедійних невдах внизу.
[2] - існує такий сайт з іграми, але напевно мова не про нього
— Один? — запротестував стрілець, зводячи курок рушниці. — Ти божевільний, я йду з тобою!
— Ні, Саймоне, — відповів Раян і рушив до ліфта, маючи при собі лише катану. Він би підірвав його, якби не знав, що це місце може відновлюватися. — Ти навіть не уявляєш, як довго я репетирував цю моновиставу.
Поки ліфт спускався поверхами до місця фінальної сутички, кур'єр увімкнув свій MP3 й увімкнув веселу пісню. — Ніхто, крім мене..., — наспівував Раян, коли двері ліфта відчинилися. Він не любив це шоу, але у нього був чудовий вступ.
Кур'єр увійшов у вестибюль і зіткнувся з армією клоунів.
Сотні з них виповзли з тіні в головний вестибюль казино; всі з серветками на шиї. Раян ледве міг розгледіти гігантську рулетку посеред зали, а всі канделябри на стелі були погашені.
Персонал Монте-Карло схопив усю зброю, яку зміг знайти. Срібні столові прилади, ключки для гольфу, ножі для суші й навіть кілька кийків. Їхні металеві маски продовжували посміхатися, хоча їхні посмішки стали відверто злісними.
І єдиною людиною, що стояла між ними та Сьютстауном був один симпатичний кур'єр.
— Монако..., — Раян підняв катану і виголосив свій бойовий клич. — Монако несправжня країна!
Усміхнена орда накинулася на нього, як кричущий хор.
Далі був вихор крові та люті, коли Раян розсікав істот, як масло. Вістря його меча одним ударом випотрошило п'ятьох клоунів, з їхніх ран, наче винний водоспад, текла густа біла кров.
Двоє монстрів спробували вдарити його ножем, один — виделкою, інший — ножем. Він кинув один в іншого, пронизавши обох одним ударом і змусивши їх кинути зброю. Коли клоун спробував обійти його і дістатися до ліфта, Раян вихопив ніж і кинув його за спину. Снаряд влучив у потилицю його мішені, миттєво вбивши її.
— Армія Андорри зазнає поразки! — кричав несамовитий голос з гучномовців, а Раян, як несамовитий, вбивав клоунів направо і наліво. — Покладіть своє життя за Монако! Слава Жанні-Стефані! Монте-Карло стоятиме вічно!
— Де мій приз?! — загарчав Раян, розбиваючи голову клоуна об підлогу, а його обличчя розмазувало гігантську рулетку під їхніми ногами. — Що я виграв?
Він зупинив час, щоб ухилитися від двох ударів ножем, і тільки тоді помітив, що щось наближається до нього зліва, коли годинник відновив цокання. Один клоун з платиновим обличчям кинув у кур'єра срібну тарілку, як фрисбі, з силою, достатньою для того, щоб перетворити її на смертоносну зброю.
Раян ледве встиг моргнути, перш ніж снаряд влучив йому в шию і розрізав її навпіл.
...
Знову і знову.
Вдруге Раян ухилився від тарілки, схопив її в повітрі й жбурнув назад у відправника. Імпровізоване фрисбі розтрощило череп монстра.
Раян парирував удар ключкою для гольфу, потім ще один удар. Його супротивник добре грав на короткій дистанції, але кур'єр відрубав йому руки власним ударом. Він стрибав, ухиляючись від ударів і замахів, контратакуючи, вбиваючи, кружляючи. Його меч був одним цілим з його тілом, його зосередженість не мала собі рівних.
Троє клоунів захопили його зненацька і повалили на землю, а четвертий розтрощив йому голову гігантським кийком.
...
Три клоуни впали з одного удару, а четвертому перебило ноги. Його розчавив його власний кийок, і Раян розтоптав тіло.
Десятки він убив, а за ними ще більше. Він помстився за страждання цілого життя. Спини були розбиті об стовпи, креветки силоміць запхані в горло. Летіли пляшки з вином, розбивалися тарілки. Його лють неможливо було вгамувати.
Закривавлена підлога стала слизькою, але Раян продовжував йти з посмішкою.
Кожне забране життя приносило йому більше задоволення, ніж секс. Кожен удар ніс у собі вагу столітнього болю, екзальтацію вистави, що репетирувалася роками. Гієни, які переслідували його десятиліттями, падали, як мухи перед його лезом, і він не міг передати словами, наскільки дивовижним було це відчуття.
Він убив багато клоунів, але на їхнє місце прийшли інші. Нескінченний потік смертей, але він все одно продовжував їх рубати.
— Сьогодні ми маємо честь представити вам ветеранів-артистів з Міжнародного циркового фестивалю в Монте-Карло! — голос із гучномовця промовив зі страхом, бо його моби зникали. — Прошу всіх привітати... акробатів!
Чотири тіні стрибали серед кривавої бійні, клоунські обличчя на чорних бодікостюмах. Вони вихопили мечі й кинулися в бій. Вони кидали сюрікени в обличчя Раяну, але він парирував їх своїм клинком.
Мечі зіткнулися, і один з них пронизав його!
...
Він ухилився від удару меча, і ніндзя був убитий!
Час зупинявся і починався знову. Він лютував і проклинав, парируючи, ухиляючись і борючись. Вони відштовхнули його назад, до стіни. І вони пролили його кров.
А Раян намагався знову!
...
Знову, і знову!
...
І знову!
Їхні леза зіткнулися у сталевому штормі, але Раян відштовхував їх назад, і клоуни більше не посміхалися.
Кожний забіг робив його трохи швидшим, трохи смертоноснішим. Кожна підступна атака, від якої він ухилявся, кожен удар, який він відбивав. Кожну можливість він використовував. Ніхто не міг йому зашкодити, але кожен його удар був смертельним. Жоден подих не був даремним, жоден крок не був даремним. Він викрав другий меч, подвоївши біль.
— Це неможливо... ніхто ніколи не очікує ніндзя-клоунів!
Голос у гучномовці кричав від люті, а кур'єр сміявся.
З'явилося ще більше мінібосів, петардистів і фокусників, силачів і ринг-майстрів. З усіма ними Раян зіткнувся, і жоден з них не дожив до того, щоб розповісти цю історію.
Всі його вороги впали, поки не залишився лише один. Його круглий капелюх забажав Раян, і йому не відмовили. До статуї Жанни-Стефані клоуна штовхнули, і під нею його розчавило!
Різанина закінчилася, пісня закінчилася. Раян перевів подих, перед ним була гора трупів, а позаду — перелякані клоуни.
— Ну що ж, — Раян подивився через плече на своїх майбутніх жертв, залитих білою кров'ю. Жодна з них не була його власною. — Хочете ще?
Клоуни перестали посміхатися і з криками побігли геть.
З блаженною посмішкою Раян кинув мечі, схопив круглий капелюх своєї останньої жертви й надів його собі на голову поверх маски. Який гарний сувенір вийшов би з нього!
Кур'єр повернувся до містечка, яке майже спорожніло. Залишився тільки Саймон, який стояв на варті біля порталу з піднятою рушницею. — Ти міг би залишити щось і для мене, — сказав він, дивлячись на закривавлений одяг кур'єра. — Я збирався спуститися вниз і допомогти.
— Ти знаєш, що вся суть останнього бою в тому, що від тебе не очікують, що ти його переживеш? — риторично запитав Раян. — Чому ти ще не пішов?
— Ти попросив мене евакуювати всіх, — відповів чоловік, — ти — частина всіх.
Як мило. Раян активував код на панелі управління Резонатора запустивши послідовність самознищення, щоб переконатися, що клоуни не підуть за ними назовні. — Вибух за п'ять хвилин, — пролунав цифровий голос з пристрою.
— Наскільки великий? — запитав Саймон, швидко шукаючи під барною стійкою свої останні речі.
— Ядерний, — відповів Раян, хапаючи свою дорожню сумку. Як і очікувалося, Саймон взяв купу книжок на пам'ять, серед яких була знайома йому книга. — Міф про Сізіфа?
— Звідки ти знаєш? — підозріло запитав старий шериф.
Раян хихикнув, коли вони вийшли на світло. — Інтуїція.
Прощавай, Монако.
За тобою не сумуватимуть.
...
— Ти впевнений, що не хочеш залишитися?
За кермом старого Renault Mégane II Раян відповів негативно. — Мені треба декого знайти, — сказав він Мартіні та Саймону, які стояли біля його вікна, — без образ, але цей побічний квест вже затягнувся.
— Я не знайома з цим терміном, — сказала Мартіна, а Саймон знизав плечима. — Ми завдячуємо тобі життям. Ким би ти не був, тобі завжди будуть раді серед нас.
Ким би ти не був.
Раян подивився у вікно свого автомобіля на сорок чоловіків і жінок, яких він щойно врятував сьогодні. Група розбила імпровізований табір на вершині мису Те-де-Шен, святкуючи свою свободу біля багаття. Монако залишалося вдалині, як в'язниця без в'язнів.
Минуло три дні з моменту втечі, і нікого не висмикнули назад у кишеньковий вимір, навіть коли вони спали. Або силова втеча зламала силу кишенькового виміру над його бранцями, або їм доведеться знову перетнути його кордон, як і всім іншим. Ніхто не був настільки дурний, щоб повернутися туди.
З його точки зору, він прожив з цими людьми більше століття. Він дізнався всі їхні таємниці, допомагав їм пережити найтемніші часи, бачив, як вони реагують на всі можливі обставини.
Він знав справжнє ім'я Саймона, від якого той відмовився, коли вступив до Французького іноземного легіону. Він знав, що сталося з його синами, про жахливе минуле, яке він намагався залишити позаду, і навіть про книги, які він хотів прочитати, але так і не зміг.
Він знав рідне місто Мартіни, імена, які вона хотіла дати своїм майбутнім дітям, її улюблений фільм, і той, який вона ненавиділа найбільше, що вона завжди хотіла стати медсестрою, але так і не змогла. Він знав її найглибші страхи та найбільші перемоги.
А вони щойно дізналися його ім'я.
Він знав цих людей краще, ніж вони самі себе знали, але залишався для них чужим.
— Можливо, ми будемо підтримувати зв'язок, — сказав Раян, хоча сам у це не дуже вірив. — Ви знаєте, як зі мною зв'язатися.
— Якщо тобі потрібна послуга, просто подзвони, — привітно посміхнулася до нього блондинка, хоча в її погляді був смуток. Вона знала, що вони навряд чи зустрінуться знову.
Саймон дивився, як Мартіна приєдналася до інших вцілілих, залишившись з Раяном ще трохи. — Ми раніше не зустрічалися? — запитав він Раяна. — Я можу сказати, що ти мене знаєш, але я тебе не пам'ятаю.
— Без удаваної скромності, я незабутній.
— Так, ти знаєш, як представити себе, звільнивши мене з дванадцятирічної неволі. А тепер, у чому твій секрет? Все, що відбувалося до цього часу, здається занадто... зручним.
— Я безсмертний, — зітхнувши, зізнався Раян, — але нікому не кажи.
Саймон якусь мить роздивлявся мандрівника в часі, а потім простягнув йому стару запилюжену книгу. — На, візьми. Візьми її.
Раян очікував побачити копію Сізіфа, але це була зовсім інша книга. — Так казав Заратустра: Книга для всіх і ні для кого, — прочитав кур'єр назву на обкладинці. — Фрідріх Ніцше.
— Тут є концепція вічної повторюваності, яка, гадаю, тобі сподобається.
Раян подивився в мудрий, тямущий погляд старшого чоловіка. — Дякую, — сказав кур'єр, перш ніж покласти книгу на заднє сидіння автомобіля. — Що ви тепер робитимете?
— Мартін та інші, мабуть, підуть на захід, до зеленіших пасовиськ, а я залишуся тут. Моє життя майже закінчилося, тож я подумав... хтось має наглядати за цим місцем. Поставити огорожу навколо цієї гігантської смертельної пастки, і переконатися, що ніхто не зайде всередину. Ніхто не пройде повз мене, можу тобі сказати. У мене є досвід прикордонної служби.
Раян не сумнівався в цьому. — Ну, якщо хтось блукатиме там, де не слід, дзвони мені.
— Звичайно, неодмінно, — сказав Саймон, перш ніж поплескати кур'єра по плечу. — Не зламай спину, підіймаючись на пагорб.
Раян подивився на книгу Саймона, а потім на її попереднього власника, який приєднався до тих, хто вижив у Монако. Кур'єр спостерігав за сором'язливими посмішками на їхніх обличчях, за щасливими поглядами, які вони посилали один одному. Вони пройшли крізь пекло і вижили. Вони відбудують своє життя і почнуть все спочатку.
Це... це був ідеальний кінець, для всіх.
Для всіх, крім Раяна.
Кур'єр зупинив час, і дозволив йому тривати понад десять секунд. Два періоди зійшлися, спалах фіолетового світла поглинув кур'єра цілком.
Він пережив усе, що сталося за цю секунду. Це прокляте століття, проведене в пастці в Монако, і коротші періоди перебування після нього. Роки його досліджень, весь біль, всю радість і всю печаль. Всі ці моменти, які могли б бути, але які пам'ятав лише Раян. Він взяв усі свої спогади в себе, і вони будуть жити в ньому.
Час різко зупинився, минуле викарбувалося в камені, а точка збереження перемістилася в теперішнє.
Завершивши свій Ідеальний Забіг, Раян поїхав на захід сонця і не озираючись.
Далі
Розділ 80 - Самотність удвох
Розділ 80. Самотність удвох Він знайшов Лівію, яка стояла на пірсі, обличчям до моря з жахливим виразом обличчя. Раян припаркував свій не надто підозрілий чорний мінівен біля старої гавані й швидко озирнувся, чи не видно когось із членів Убивчої Сімки. Якщо Лівія і привела з собою охоронців, то вони добре сховалися; кур'єр підозрював, що Мортимер затримався неподалік, сховавшись під землею. — Тільки не кажи, що ти прийшла пішки? — сказав кур'єр мафіозній принцесі, коли приєднався до неї у своєму повному президентському костюмі. — Ми дуже далеко від гори Августа. — Але ми близько до вежі Оптиматів, — відповіла Лівія з сумною посмішкою. Вона не тільки виглядала похмурою з чорними колами під очима, але й одяглася відповідно. Її темне пальто і строгий одяг нагадували Раяну про молоду вдову. — І я могла перехитрити Матіаса тільки таким чином. То пан Прозорість теж переслідував її? Скляний маніпулятор останнім часом дедалі частіше навідувався до Іржавого міста, хоча ніколи не затримувався там надовго через втручання Землі. Лівія оглянула новий костюм Раяна з голови до ніг. — Мені подобається костюм, — сказала вона, хоча й насупилася, побачивши дірку в його котелку. — На тебе хтось напав? — Мені довелося придушити повстання роботів, — Раян знизав плечима. — У мене в машині є запасний капелюх, але я почекаю до завтра, перш ніж одягнути його. Я одягаю його тільки на війну. Вона хихикнула, хоча в душі не була задоволена. Кур'єр глянув на доньку Августа, помітивши червоні сліди біля її повік. Вона не так давно витерла сльози. — Він розповів тобі, чи не так? — здогадався Раян. — Кошенятко. Він сказав тобі правду, про те, що він відчуває. Її обличчя напружилося, що свідчило про те, що він потрапив у точку. — Ми можемо трохи посидіти, Раяне? — Звичайно, — вони сіли вздовж краю пірса, звісивши ноги над морем. Раян нічого не сказав, знаючи, що спадкоємиця Августа хотіла мати слухача. Того, хто не був частиною «Сім'ї». Навіть не Фортуну. Лівія поклала руки на коліна, повернувшись обличчям до далекого сонця. Легенький вітерець із заходу обдував її обличчя. Вона деякий час не говорила ні слова, намагаючись висловити свої почуття словами. — Я пішла прямо до Динаміса. Це те, на що я ніколи не наважувалася, тому що це збільшує напругу між моєю сім'єю і Манадами в моїх прогнозах. Якби я не знала, що це не матиме значення в довгостроковій перспективі, я б ніколи не наважилася. — Ніби історія мого життя, — відповів Раян. — Я відмовлялася йти, поки Фелікс не поговорить зі мною, — продовжила свою розповідь Лівія. — Мої тілоохоронці та охорона були за декілька хвилин від того, щоб почати перестрілку, коли він нарешті спустився. Він не був задоволений тим, що я змусила його, але погодився сісти й по-справжньому поговорити. Раян слухав у шанобливій тиші. — Я... я можу бачити до шести варіантів майбутнього одночасно, і я можу їх перемикати. Здатність у мене завжди увімкнена, і іноді вона реагує на мій емоційний стан. Вона показує мені варіанти залежно від того, чого я хочу, — Лівія відвела погляд, її очі блукали на вежі-близнюки Динаміса та Il Migliore. — Я не могла переконати Фелікса добровільно повернутися до мене в жодному з альтернативних світів, які я бачила. Так, було багато таких, де я могла його примусити. Але не було жодного, куди б він повернувся з власної волі. Вона озирнулася на спокійне, мирне море і тінь острова Іскія вдалині. — Це... це не означає, що між нами все скінчено, Раяне. Між нами з самого початку нічого не було. Це був... це був лише етикет, і мої власні почуття засліплювали мене, не даючи побачити правду. Що б нас не пов'язувало, воно зникло, і я не можу його повернути. — Мені шкода, — зітхнувши, сказав Раян. — Я знаю, що це звучить банально, але я розумію. — Ти теж через це пройшов, — вона сумно подивилася на кур'єра. — Я відчуваю це у твоєму голосі. — Так, — Раян повільно зняв маску і капелюх, поклавши їх збоку. Теплий вітерець приємно торкнувся його обличчя. — Я витратив століття на пошуки Лен, тому що... тому що я любив її. І тепер, коли вона пам'ятає... поки ми все ще поділяємо тісний зв'язок... близькість, яку ми мали, зникла. — Що сталося? — Стався її батько, — відповів Раян. Так само, як Лівія зруйнувала кожен шанс, який у неї міг бути з Феліксом. — Ностальгія привела мене до Нового Риму. Я тужив за простим минулим, і... Він глибоко вдихнув. — Зрозумій мене правильно, я щасливий, що моя подруга повернулася. Але це не той кінець, на який я сподівався. Лівія кинула на нього погляд, сповнений співчуття. — Любов — це солодка отрута, чи не так? — Я не шкодую, що скуштував її, — відповів Раян зі щирою посмішкою. — Все, чого я хотів, це щоб хтось мене пам'ятав. Хтось, з ким я міг би поділитися своїми радощами та тягарем. Коротунка погодилася допомогти мені нести частину ваги, і... мене це влаштовує. Навіть краще, ніж добре. — Чому ти досі в Новому Римі, Раяне? — запитала вона його. — Ти приїхав до цього міста, щоб відновити зв'язок зі своєю подругою, і ти це зробив. Адам загинув, і ти можеш поховати бункер назавжди. Залиш весь цей безлад позаду. — Це був би не найкращий кінець, принцесо. — Це був би хороший кінець. Для тебе, принаймні. — А для Фелікса? Для Джеймі, для Жасмін, для Юкі? — Раян зробив коротку паузу. — Для тебе? Спадкоємиця виглядала дещо збентеженою. — Не хвилюйся за мене, Раяне, — сказала вона, — я все виправлю. Відверта брехня. Він бачив це в її очах. Лівія очікувала, що в майбутньому зіткнеться з ще більшими проблемами, і нестиме цей тягар самотужки. — Що ж, ти частина мого різдвяного списку, подобається тобі це чи ні, — пожартував Раян. — І я задам тобі те ж саме питання. Чому ти досі в Новому Римі? — З тієї ж причини, що і ти, — відповіла Лівія, її погляд зосередився на острові Іскія. — Занадто багато життів залежить від цього. Якщо я поїду, трон, ймовірно, перейде до Бахуса або Марса, і нічого не зміниться. Буде просто більше того ж самого. — Як далеко ти можеш зазирнути в симуляції? Лівія сплела руки, ніби вагаючись, чи відкривати цю таємницю. Зрештою, вона це зробила. — Місяць або близько того, якщо я справді зосереджуся. Прогнози стають дедалі ненадійнішими, чим далі в майбутнє я заглядаю, — її вираз обличчя змінився на похмурий. — Недостатньо далеко, щоб я могла дізнатися про рак мого батька, поки не стало надто пізно. Отже, вона побачила, як зміниться світ у майбутньому. Хоча ефект метелика, ймовірно, відкидав можливості, але бачення світу, в якому Бахус керує Августі, напевно, налякало її добряче. — Можна мені в дечому зізнатися, Раяне? — Можеш не питати. Я не буду тебе засуджувати. Пальці Лівії затремтіли, поки вона збиралася з духом. Він міг сказати, що вона збирається зізнатися в тому, в чому ніколи не наважувалася зізнатися нікому раніше. — Я... я не дуже комфортно почуваюся серед інших. Навіть з Фортуною, або з моєю родиною. Я люблю їх, але... як би це пояснити... — Ти знаєш їх, але вони не знають тебе, — вгадав її проблему Раян. Вона підтвердила повільним кивком. — У тебе та ж проблема? — Я прожив життя з деякими людьми через цикли, але вони ледь знали моє ім'я в останньому циклі. — Я можу обробляти реальності, які бачу, у прискореному темпі, і я не можу вимкнути цю здібність. Я бачу, як мої близькі можуть відреагувати на той чи інший подразник, що вони планують робити. Я знаю про них все, але відчуваю себе стороннім спостерігачем у власному житті. Події, які я бачу, відбувалися з іншою «Я». Я не проживала ці моменти, я... я лише спостерігала за ними. Їхні відповідні здібності будували стіни з іншими. — Тому ти мені це розповідаєш? — запитав Раян. — Тому що ти не можеш спостерігати за мною, щоб наші моменти були справжніми? Вона хихикнула. — Гадаю, це відіграє свою роль. — Я відчуваю те ж саме, — зізнався Раян. — Чесно кажучи, спочатку я тебе ненавидів. Я настільки звик контролювати кожен аспект циклу, що така чужа сила, як ти, псує мої плани... Це було божевіллям. Але я вже й забув, що люблю сюрпризи. Було приємно поговорити з кимось, хто розумів самотність, через яку Раян страждав всі ці роки. Хоча їхні здібності, можливо, дуже різнилися, вони зіткнулися зі схожими проблемами. Лівія подивилася на нього з веселою посмішкою. — Якщо я скористаюся твоєю силою, як ти пропонував у своїх повідомленнях, ти будеш ще менше контролювати те, що відбувається. — Так, але ти сама це сказала. Жоден з нас не отримає бажаного, не співпрацюючи з іншим, — кур'єр схрестив руки. — Отже, якщо ми дамо тобі карту твоїх спогадів і резервну копію спогадів Лен, ти погодишся на це? Посмішка Лівії змінилася на похмуру. — Не думаю, що це спрацює, Раяне. Я знаю себе. Я ніколи не дозволю добровільно переписати мої думки, тим паче за допомогою техніки, створеної Динамісом. З точки зору моєї старої «Я» я можу покладатися лише на нотатки, а не на особистий досвід. Я очікуватиму нечесної гри. — Хіба не можна написати попередження на п'ятнадцять сторінок, яке все одно ніхто не прочитає, як це роблять пошукові системи? — Я більш схильна припустити, що хтось втрутився в мої нотатки. Я вважатиму більш вірогідним, що ти маніпулятивний Синій, здатний втручатися в мої здібності. Я і так дуже насторожено ставлюся до таких людей, як Бахус, — Лівія замислилася над цим питанням. — Наскільки тобі довіряє Дайвер? — Я розумію, до чого ти ведеш, — сказав Раян. — Ми відправимо твою свідомість у минуле, ти збережеш копію спогадів Коротунки, а потім я переконаю її минуле «Я» перезаписати свої власні. — А вона погодиться? Ви знаєте один одного роками, а ми познайомилися кілька днів тому. Вона скоріше погодиться на цей план, ніж моє інше Я. — Я не знаю, — будемо сподіватися, що Лен знайде спосіб відправити більш ніж одну свідомість назад у часі, і їм не доведеться це з'ясовувати. — Я... я спочатку спитаю її дозволу. Інакше це буде виглядати трохи маніпулятивно. — Ти постійно використовуєш своє знання майбутнього, щоб змусити інших рухатися так, як ти хочеш, — заперечила Лівія. Лен була особливим випадком. — З нею ми ще подивимося. А як щодо іншого? — Допомогти тобі знайти ліки проти стану Психа? — оракул виглядала набагато менш захопленою цією частиною. — Раяне, ці люди намагалися відкинути нас усіх назад у кам'яний вік. — Ті, хто хотів, зникли, а решта..., — думки Раяна повернулися до Кислотного Дощу, Дворняги, Френка, навіть Зарин. Всі ці люди стали жертвами власних здібностей. — Решта заслуговують на другий шанс. А крім Мет, скільки серед Психів було людей, які припустилися дорогої помилки або стали жертвами обставин? Кровотік, Жан-Стефані, Адам і подібні до них затьмарили його уявлення про Психів. Але тепер, коли він побачив іншу сторону паркану, Раян не міг назвати світ, де Кислотний Дощ залишиться божевільною вбивцею, Ідеальним Забігом. — Я дав їм надію, Лівіє, — заявив кур'єр. — Я не хочу їх розчаровувати. — Ти забереш її, коли знову повернеш час назад, — зауважила Лівія. — Я зроблю їх лікування частиною мого останнього циклу, — заперечив Раян. — Я вдосконалю цей процес за допомогою декількох циклів і зроблю так, щоб у них був кращий кінець. Можливо, вони не пам'ятатимуть моєї обіцянки, але я пам'ятатиму. Лівія вагалася цілу хвилину, з'єднавши руки, обдумуючи пропозицію. Якщо Раян не помилявся, вона використовувала свій зір, щоб спробувати побачити можливі наслідки, і це, здавалося, дещо пом'якшило її опір. — Гаразд, — сказала вона. — Але натомість я прошу про дві речі. По-перше, ти будеш залучати мене до кожного кроку на цьому шляху. Я не хочу допомагати створювати щось, про що я можу пошкодувати. — Справедливо. — А по-друге..., — вираз її обличчя став грайливим. — Чому вони продовжують називати тебе Пан Президент? Раян не втримався від сміху. — Ти хочеш, щоб я відкрив цей секрет? — Мені цікаво, — зізналась вона. — Я впевнена, що за цим стоїть цікавий анекдот. Раян пояснив Лівії деталі свого державного перевороту, і її губи перетворилися на посмішку. — Ти змушуєш їх щоранку співати Гімн Сполучених Штатів Америки? — Френк напрочуд гарно співає, але Москіт..., — Раян здригнувся, пекельне дзижчання відлунювало в його голові. — Якщо ти не хотіла дати йому ляпаса до того, як він заспіває, то даси після. — Хотіла б я робити такі дурниці, — зізналася Лівія. — Всі навколо мене ходять по яєчній шкаралупі. — А ти не можеш змусити їх розважати тебе, як блазнів? — запитав Раян. — Який сенс мати владу, якщо ти не можеш час від часу нею зловживати? — Вони бояться розчарувати мене, але ще більше вони бояться уваги мого батька, — відповіла Лівія. — Хоча, зізнаюся, у нас з Фортуною були цікаві пригоди, коли ми були молодші. — І які ж? — Ми загадували бажання на зірку, і Фортуна попросила саму зірку, — хихикнула Лівія. — У сад впав невеличкий метеорит. Мій батько був розлючений. — Її сила зламана, — поскаржився Раян. — Я знаю, — відповіла Лівія зі знанням справи, хоча і з деякою ностальгією. — Коли ми були дітьми, все було набагато простіше. Раян подивився на острів Іскія вдалині. — До того, як твої батьки почали готувати тебе до того, щоб ти перейняла владу? Лівія відповіла різким кивком. — Я була б вдячна, якби ти знищив цей острів по дорозі з Нового Риму. Як тільки Фабрика Блаженства буде знищена, я нарешті зможу почати змінювати речі на краще. Можливо, навіть зможу тримати Нарцисію якомога далі від Бахуса, якщо правильно розіграю свої карти. — Ти розумієш, що вона назавжди залишиться каменем спотикання для Карнавала? — Раян вказав на очевидне. — І Бахус це лише частина проблеми. Марс і Венера також підштовхують її до створення більшої кількості Блаженства проти її волі. — З Марсом і Венерою я впораюся, — пояснила Лівія. — Вони... послідовники, так би мовити. Марс, зокрема, рано вирішив стати підлеглим мого батька і ніколи не вагався у своїй вірності. Він візьме на себе відповідальність за сімейну імперію лише тоді, коли її покладуть на його плечі. Якщо я успадкую, ці двоє робитимуть те, що я скажу; навіть залишать Нарцисію і Фортуну у спокої, щоб вони робили, що хочуть. Їм це не сподобається, запевняю. Але вони підкоряться. — Але не Бахус? Лівія похитала головою. — Його одержимість Блаженством межує з релігійним фанатизмом. Він вірить, що може зв'язатися з Богом за допомогою цієї субстанції, і це переважає всі інші проблеми. Не з богом. А Верховним. — Навіть у такому разі, — сказав Раян, — якщо ти справді хочеш врятувати свою сім'ю від смертельної сутички з Харгрейвом, нам доведеться знайти спосіб вирвати Нарцисію з-під контролю твого батька. Лівія здригнулася. — Останнім часом я бачу Харгрейва у своїх видіннях. Сонечко? Вже? — Де? — Іржаве місто, — зізналася вона. — Я вважаю, що він має намір напасти на тебе, і шанси зростають з кожним днем. Але єдиною причиною, чому Харгрейв з'явився б так швидко, було б... Якби він знав про бункер. — Так ось чому Сейфлайт [1] був таким активним останнім часом, — пробурмотів вголос Раян. [1] - американський постачальник послуг з ремонту та заміни автомобільного скла. https://en.wikipedia.org/wiki/Safelite Яким чином? Присутність Раяна серед Метабанди змусила Савана приділяти більше уваги Іржавому місту? Або ж скляному маніпулятору вдалося допитати колишніх невільників Псишока, щоб отримати необхідні знання, які допомогли йому зібрати все докупи? Можливо, він ще не зробив цього, але зробить у наступні дні. — Скільки часу до заходу сонця? — Ще зарано говорити, тим паче, що мої пророцтва можуть виявитися хибними, — Лівія прикусила нижню губу. — Останнім часом щось ще затуманює мої видіння. Звісно. Одна з плюшевих істот прорвала ізоляцію і втекла зі Звалища. Якби це було щось подібне до випадку з Евгеном-Генрі, істота, ймовірно, забруднила б її майбутній зір. — Я бачу, що Динаміс теж атакує Іржаве місто, — продовжила Лівія. — Енріке очолює їх у більшості випадків, але в інших його старший брат бере на себе ініціативу. Якщо він прийде, місто невдовзі згорить. Полум'я війни поглинає все. Тож запасний план Раяна — покинути поверхню і залягти в бункері, як це зробив Ганнітовстун Лектер, виглядав приреченим на провал. Йому довелося перейти в наступ. — Що ж, у мене є план, як подбати про Динаміс і заручитися підтримкою Вулкана в цій справі. — Вулкана? — Лівія підняла брову, посміхаючись. — Навіщо обирати такий складний шлях? Якщо тобі потрібна була її допомога, ти міг би попросити мене. — Ні, я знаю Вулкана. Якби ти змусила її допомагати, вона б здала нас Августу з дріб'язкової помсти, — якщо вже на те пішло, то дратівливість Жасмін була однією з тих рис, які Раян знаходив у ній милими. — Вона буде надійно допомагати лише тоді, коли хтось перший піде назустріч її бажанням. Лівія одразу ж причепилася до підтексту. — Ви двоє були близькі. Раян уникав її погляду, втупившись у море. Він все ще відчував біль від втрати Жасмін, своєї Жасмін. — Так. Так, ми були разом. Але тепер вона пішла назавжди. — Тепер, коли ти можеш зберегти спогади, чому б не повторити цикл, де ви сформували стосунки? — запропонувала Лівія. — Тоді ти відправиш її спогади назад. Раян зітхнув. Він думав про щось подібне, але вирішив не робити цього; такі роздуми вели у кролячу нору. — Крім того, що вона взяла з мене обіцянку не замінювати її, я не можу контролювати твої дії, тому ідеальне повторення зараз поза моєю досяжністю. Якби я спробував відтворити свою Жасмін за допомогою різних циклів, я б, напевно, зациклився на кожній деталі й перезавантажився б, якби результат виявився «недостатнім». Я боюся, що почну більше дбати про своє уявлення про Жасмін, а не про людину. Так само, як він був одержимий Лен і тим, що вона для нього означала. — Я... я розумію, — Лівія виглядала розірваною через вибір Раяна, але, схоже, поважала його. — Навіщо вона тобі потрібна? — Ми намагаємося з'ясувати, як Мехрон зміг посилити здібності своїх лейтенантів. Якщо я об'єднаю його технології з технологіями Жасмін... — Ти зможеш збільшити свою силу, і, можливо, перенести більше людей у часі, — він міг сказати, що ця можливість дуже зацікавила Лівію. — Як ти будеш діяти? — Що ж, я стану справжнім суперлиходієм, захоплю студію Динаміса Star і транслюватиму злочини Гектора Манади на весь світ, — пояснив Раян свій зловісний план. — Я також зміню сценарій, можливо, захоплю місто для викупу і зійдуся з моїм заклятим ворогом Гардеробом в епічній битві. Або вона розділить роль з Пандою. Я ще не вирішив, чи хочу я мати ексклюзивних героїв. Реакція Лівії була зовсім не такою, як очікував Раян. Він думав, що вона розсміється, проявить скептицизм, поплескає його по спині й залишить напризволяще. Натомість оракул вислухала його пояснення без жодного слова, переварюючи їх. Лівія відкрила рот, щоб щось сказати, поспішно закрила його, а потім з'єднала руки на колінах. Спалах вагання ненадовго промайнув на її обличчі, а потім вираз став сором'язливим, як у маленької дитини, яка боїться запитати щось дурне і зазнати насмішок після того, як вона це зробить. Раян примружився на Лівію, читаючи її думки. — Ти хочеш піти з нами. — А можна? — благала принцеса Августі з овечою посмішкою. Вона виглядала такою чарівною в той момент, що Раян не міг їй відмовити. Проте думка про те, що хтось настільки гідний і достойний, як Лівія, братиме участь у чомусь настільки безглуздому, суперечила його уявленню про неї. — Ти впевнена? — Ти ж не сказав «ні», — посміхнулася Лівія. — Ти ж розумієш, яка це небезпека? — Саме тому я хочу піти, — сказала Лівія. — У мене ніколи не буде можливості зробити щось подібне за межами часової петлі, бо все може піти не так, як треба. Якщо ти хвилюєшся за мого батька, я можу вдягти маску і використовувати свою здатність стрибати в часі. Ніхто за межами моєї сім'ї не знає про її деталі. Раян схрестив ноги й зсутулився на пірсі, шкодуючи, що не взяв із собою кота. — Міс Августі, чи справді у вас є те, що потрібно для того, щоб стати суперлиходійкою? Це не лише питання сили, але й презентації. Стиль, харизма, присутність на екрані... Нам потрібно знайти вам костюм і страшне ім'я. Мінерва не підійде. — У мене великий гардероб, — сказала Лівія, перш ніж спробувати придумати гарний псевдонім. — Щодо імені, то як щодо Відмітки Часу? Раян витріщився на неї, не кажучи ні слова. — Зона Часу? Часовий Проміжок? — запитала Лівія, з кожною новою пропозицією стаючи все більш і більш невпевненою. Її щоки почервоніли від його тривалої мовчанки. — Годинник? Чому вона цього не розуміла? Ідеальне ім'я, найбільш відповідне її силі? Таке, що випромінювало б стиль і виходило б за межі попкультури? Ідеальне ім'я, що поєднується з силою, яку ніхто не може пояснити? — Королева Багряного. Єдина і неповторна. — Чи не занадто це педантично? — похмуро запитала Лівія. — Повір мені, — посміхнувся Раян, підбадьорливо поклавши руку їй на плече, — воно підійде. — Ну як? — запитав Лен, коли за Раяном з гуркотом зачинилися двері. — Що ж, наша діснеївська принцеса погодилася допомогти з нашим проєктом лікування раку і знятися в завтрашньому фільмі, — випробувальна зона нагадувала йому камеру для допитів, де вони з Жасмін випробовували броню, що підвищує потужність. Армоване вікно відокремлювало кімнату управління з комп'ютерами від підземного купола, де роботизовані руки маніпулювали штучним Еліксиром виготовленим Динамісом. — Я поміняю її на Ракшаса, як нашого козиря в рукаві. — Тільки не Ляльку, негіднику? — голос Алхемо відлунював у гучномовцях. — Чому ти продовжуєш втягувати її у свої справи? — Повір мені, у неї все буде добре, — Теа була його основним вибором водія для втечі, коли він працював у наркокартелі. — Крім того, вона погодилася, коли я ввічливо попросив. — Вона занадто мила, щоб відмовити тобі, огидна біоформа! Можливо, але з досвіду Раяна, Ляльці сподобалася б поїздка. Вона придушила б сильні злочинні нахили. — Як там справи з Москітом? — Синтезована, збагачена поживними речовинами кров підтримує його підвищену силу, як ти й підозрював, — підтвердив Алхемо. — Перші результати багатообіцяючі, хоча ефект триває недовго. В середньому одну годину. Одна година була довгим часом, якщо використовувати її на повну. Раян мав намір привести Френка, Зарин і Кислотний Дощ до Star Studio, але додатковий важкий танк завжди допоможе. Кур'єр підійшов до вікна, ставши поруч з Лен. Його найкраща подруга схрестила руки, з побоюванням спостерігаючи за зеленою підробкою за склом. Вона намагалася зберігати самовладання, але її справжні почуття були написані на її обличчі. — Коротунка, я запитаю востаннє, — Раян глибоко вдихнув. — Ти впевнена, що хочеш це зробити? Або, точніше, ти хочеш на це дивитися? — Я ж казала тобі, — насупившись, відповіла Лен. — Мені... мені потрібно знати, Рірі. Щоб заспокоїтися. — Я більше боюся, що це роз'ятрить старі рани. Або що це викличе небезпечну реакцію. — У мене готові спалювачі, — сказав Алхемо, чотири вогнемети звисали зі стелі випробувального полігону. Усі спрямовані на підробку. — Якщо станеться найгірше, я можу послати роботів або викликати твій чорний слиз. — Рірі, якщо наша гіпотеза вірна... тоді Динаміс не просто захопив мого батька, — стурбований вираз обличчя Лен змінився на вираз гніву. — Вони запакували його. Перетворили на товар. Навіть якщо це не так... навіть якщо це не він, я не можу це так залишити. Це нелюдяно. Я... я сподіваюся, що ми помиляємося. Але я хочу бути впевненою. — А якщо ми праві? — Раян поставив правильне запитання. — Якщо він дійсно в Лабораторії 66, що ти будеш робити? Випустиш його, щоб він знову міг вбивати? Лен не запропонувала відповіді. Вона й сама не знала. — Як на мене, — сказав Мозголом, хоча ніхто цього не чув, — якщо ви справді вважаєте, що ми можемо вилікувати Психів, то чому б не вилікувати ще одного? Якщо залишалося щось, що можна було вилікувати. Якщо Динаміс справді використовував Кровотіка для виготовлення підробок, то вони тримали його на зберіганні майже чотири роки. Хто знав, що доктор Тирано зробив з кривавим слизом? І чесно кажучи, Раян не хотів допомагати Кровотіку навіть якби той був живий. Він хотів, щоб слиз помер і був похований. У будь-якому випадку, випробування незабаром мали розпочатися. Роботизована рука підвісила піпетку з кров'ю над підробкою, а інша відкрила контейнер. Кров Лен. Попередні тести не виявили жодних відмінностей між штучними Еліксирами Мехрона і Динаміса; обидва досягли однакового результату, але різними методами. Роботи бункера ще не встигли проаналізувати речовину Динаміса, тому Раян запропонував пряміший підхід. Якщо його теорія про те, що Кровотік змінив кров Лен, щоб відстежувати її, була правильною, то він повинен якось відреагувати на підробку. Малопомітна чи очевидна зміна мала б відбутися, і приховані камери все зафіксували б. Очі Раяна зосередилися на зеленій рідині, що закручувалася всередині скляного флакона підробки. Віверн слугувала шаблоном для Еліксиру Геркулеса. Йому було цікаво, чи брала б участь у його створенні драконівська лицарка у блискучому вбранні, якби знала, як його виготовляють. Роботизована рука натиснула на піпетку, і з неї впала одна крапля. Раян і Лен затамували подих, спостерігаючи за падінням рідини протягом миті, яка, здавалося, тягнулася вічність. Крапля влучила в підробку, і Еліксир закричав. Контейнер підробки розлетівся на десятки осколків, коли його зелений вміст став криваво-червоним. Вміст розлився по всьому випробувальному майданчику, роздуваючись, як тісто для торта в духовці. Мізерна кількість рідини росла і росла, і росла, і росла так само швидко, як Морок, коли він поглинув Адама. На поверхні слизу утворилася форма викривленої пародії на людське обличчя, його оглушливий крик відлунював крізь укріплене вікно. По спині Раяна пробіг мороз, коли він повернувся до свого темного минулого. До тих самих жахливих спогадів, які Нічний Терор розбудив знову, один цикл тому. Він ніколи не зможе забути цей голос. Лен випустила свій власний жахливий крик; не від болю, а від чистого страху і жаху. Крик травмованої жертви, яка знову переживає кошмар чотирирічної давнини. Її шкіра стала ще блідішою, нігті дряпали щоку. — Лен! — Раян одразу ж обійняв свою найкращу подругу, міцно притиснувши її до своїх грудей. — Лен! Заспокойся! Я тут! Скиглявий слиз поповз по землі до вікон, відчуваючи Лен, відчуваючи запах своєї загубленої дочки, як гончак, що відчайдушно шукає теплу їжу. Активувалися вогнемети, підпалюючи випробувальну кімнату. Полум'я, таке ж гаряче, як і поверхня Лео, випарувало згусток на порох, а його жахливий крик перетворився на передсмертні муки. Залишився лише попіл і тиша. Раян не знав, як довго він тримав Лен руками після цього. Її крик перетворився на сльози, вона закрила обличчя руками, ніби намагаючись захистити свій погляд від жахливої правди. Нігті глибоко впилися в її щоки, пускаючи кров. Вона була такою тендітною в його руках, що він подумав, що вона може зламатися навпіл. Кур'єр дозволив їй заплакати йому у груди, а його очі втупилися в попіл Еліксиру. Жахлива думка промайнула в його голові, поряд з величезними масштабами злочинів Гектора Манади. Скільки людей у Новому Римі випили штучний Еліксир?
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!