Лицар віри

Розділ 31. Лицар віри
 

Коли Раян прибув до притулку для сиріт, над Іржавим містом нависла ніч. Його добрий і мимовільний друг Упир опинився в пастці ззаду, втративши більшість кінцівок. Він сподівався, що його присутність відверне Землю від кур'єра на цей вечір.
— Я б взяв тебе на прогулянку, — сказав Раян своєму бранцеві, виходячи з машини, — але я не думаю, що це місце було побудоване з думкою про людей похилого віку. До того ж, діти там занадто дорослі для тебе.
— Пішов ти! — гаркнув Упир. — Присягаюся, я...
Раян зачинив за собою дверцята машини, образи скелета перетворилися на приглушені звуки. Більшість тварин спали у великому вольєрі, кілька собак гавкали на кур'єра, наче на непроханого гостя. На відміну від попереднього візиту, двері притулку були зачинені, хоча Раян бачив світло, що проникало зсередини.
Геном постукав і став чекати. Зрештою, маленька дівчинка в рожевому відчинила двері, піднявши пістолет до його обличчя. — Чого тобі, наркомане?
— Привіт, маленька Саро, — представився Раян. — Твоя мама тут?
— Звідки ти знаєш моє ім'я? — запитала вона, дивлячись на його капелюх. — Ти фокусник?
— О так, я особливо добре вмію робити вибухи й зникати. Дивись. — Він зупинив час і замінив її паршивий револьвер на Пустельного орла. — Бачиш?
— Так круто... — сказала вона із захопленням, розглядаючи свою нову іграшку, наче ляльку. — Він заряджений?
— Так, але я ставлю на запобіжник. Я можу поміняти його на дробовик, або майже на будь-яку іншу вогнепальну зброю.
— Ви містер Раян? — запитала вона, і кур'єр кивнув. — Мама всередині. Вона сказала, що ви прийдете.
— Я можу зайти, чи мені доведеться самому проламувати дірку? — запитав він, показуючи пальцем на розбите вікно неподалік.
— Можна. Але якщо ти зробиш щось мамі або іншим, я зітру твоє обличчя. — Раян нічого не відповів, змусивши її насупитися. — В моїй голові це звучало набагато краще.
— Це приходить з практикою, сонечко, — сказав Раян, заходячи всередину, поки вона зачиняла за ними двері. Зсередини сиротинець виглядав так само напівзруйнованим, як і зовні, зі шпалерами, що облупилися зі стін, і лише однією лампою на дві кімнати. Сара помахала Раяну своєю новою іграшкою, показуючи йому на двері.
Тепер, коли він міг добре роздивитися всередині, Раян переконався, що це місце спочатку було притулком для тварин, а потім переобладнали під дитячий будинок. Діти зробили спальні з кліток, які спочатку призначалися для тварин, половина з них вже спала або читала старі книги Жюля Верна; деякі діти спали з котом або собакою під простирадлом.
Він знайшов Лен на кухні, де та готувала рибу для групи з чотирьох дітей, що зібралися за столом.
На його старій подрузі був той самий коричневий гідрокостюм, що й минулого разу, а водяний пістолет вона тримала в кутку кімнати. На кухні явно не вистачало обладнання, оскільки для приготування м'яса Лен використовувала похідну піч.
Вона одразу ж завмерла, побачивши його, Раян зняв капелюх і маску, як справжній джентльмен. — Рірі, — сказала вона.
— Хто це, мамо? — Раян впізнав у співрозмовниці дівчину, яку Псишок намагався викрасти, Джулію. Він розглянув риси її обличчя, нечіткі обриси черепа, і мороз пробіг по спині.
Псишок мав схожу структуру обличчя, коли напав на Раяна в халупі Савана.
Він також помітив хлопчика, який грався з Сарою перед тим, як Психи напали на цей район. Його золотистий ретривер чекав біля нього, дивлячись на тарілку і виляючи хвостом. — Він виглядає дивно... — сказав він, розглядаючи костюм Раяна.
— Він фокусник, — сказала маленька Сара, показуючи їм свого Пустельного орла. — Дивіться!
— Саро, — вилаяла її Лен, але не зробила жодного кроку, щоб прибрати пістолет. — Що я тобі казав? Не розмахуй зброєю, особливо перед незнайомцями.
— Все гаразд, мамо, я знаю, як нею користуватися! — надулася дівчинка у відповідь.
— Так, звичайно, ти навіть у бляшанку з-під газованої води з трьох метрів не влучиш, — насміхався над нею хлопчик, і Сара вщипнула його за руку. — Це правда!
— Раяне, це Сара, Джулія, Ромен, Альбус і Валерія, — представила їх Лен, а потім подивилася на кур'єра зі збентеженим обличчям. — Діти, це Раян. Він старий... старий друг.
— Він з чарівного місця? — запитала маленька Валерія, темношкіра брюнетка не старша дванадцяти років.
— Не розповідай про чарівне місце незнайомцям! — сказала їй Сара, коли інша дівчинка затулила долонями рота. — Вибач, мамо.
— Все гаразд, — відповіла Лен, поклавши руку на плече Сари. — Можеш подати їжу іншим і простежити, щоб кожен отримав свою порцію? Мені треба поговорити з моїм другом.
— Він твій друг чи хлопець? — допитувався один з хлопців. — Я хочу знати!
Лен відповіла з натягнутою посмішкою, в той час як Раян мовчав. Якби це був хтось інший, він би віджартувався, але він не хотів ставити її в незручне становище. — Я скоро повернуся, — пообіцяла Лен, хапаючи водяний пістолет і виводячи кур'єра з кухні. Діти дивилися на них з підозрою, Сара плескала в долоні, щоб привернути їхню увагу.
Мило.
— Ти створила чудове місце, яке можна назвати домом, — почав кур'єр, одразу ж відчувши, що його слова звучать незграбно. Зараз Лен мала на нього такий вплив, що він не міг дозволити собі сарказм у її присутності.
Невидимий бар'єр між ними ще не скоро впаде.
— Дякую, — збентежено сказала вона, перш ніж повести його до сходів. — Ми можемо піти на дах. Інакше вони будуть підслуховувати через двері й докучатимуть нам.
Раян був майже впевнений, що вони все одно підуть за ними й спробують підслухати. Він надто добре знав дітей; жоден з них не встояв би перед спокусою капелюха фокусника.
Лен підвела його до дверей, що виходили на дах, і зачинила їх за собою. Раян сів на краю, звісивши ноги в порожнечу. Його давня подруга подивилася на нього, перш ніж сісти в тому ж положенні, але на відстані двох метрів і з водяним пістолетом у руці.
Якусь мить жоден з них не наважувався розбити лід, обидва дивилися на небо над собою. Навіть попри вогні Нового Риму та забруднене повітря, зорі сяяли так само яскраво, як і раніше. Це змусило Раяна замислитися, чи не варто йому витратити кілька циклів на дослідження того, як побудувати власний космічний корабель і дослідити всесвіт.
Гірськолижні канікули на Плутоні звучали досить привабливо.
— Нагадує старі добрі часи, чи не так? — першим заговорив кур'єр. — Ми завжди сперечалися, чи є там розумне життя.
— Я все ще думаю, що ми самотні у Всесвіті, — відповіла вона. — За межами нашої маленької блакитної планети темно і холодно.
— Ми не самотні, — заперечив Раян. — І якщо ти запитаєш мене, то зірки світять ще яскравіше.
Вона незручно сіпнулася на своєму місці. Раян зрозумів, що його спроба завести світську бесіду тільки поставила її в незручне становище. — Ми... — Лен замовкла, прикусивши нижню губу. — Ми вже говорили про це?
Отже, вона повірила йому на слово. Здавалося, Лен все ще довіряла йому, навіть після всього цього часу. — Ми розмовляли лише раз, у твоєму будинку під водою, — зізнався Раян. — Ти сказала мені, що не хотіла мене бачити після того, як я привів Карнавала до твого батька, як ти два роки знала, що я живий, і що ти побудувала свою підводну базу для Сари та інших.
— То це була правда, — пробурмотіла собі під ніс Лен. — Подорожі у часі. Це... це можливо, оскільки багато Фіолетових можуть змінювати простір-час на обмеженій основі. Але... я все ще не можу цього зрозуміти. Ти подорожуєш фізично? Чи це просто передача інформації?
— Я можу подумки повернутися в точку, яку зафіксував у певний момент, причому останній раз це було кілька годин тому, — пояснив кур'єр. — Тільки моя свідомість подорожує назад у часі.
— Точка збереження, як у твоїх відеоіграх? — Раян завжди любив грати в них, коли знаходив приставку, яка ще працювала. — Можеш...
— Я не можу перенести свою точку збереження в минуле, ні. — Кур'єр похитав головою. — Коли я створюю нову точку, вона стирає першу. Я хотів би врятувати твого батька, врятувати нас, врятувати світ, але не можу. Я не можу змінити минуле, тільки теперішнє і майбутнє. Що зроблено, те зроблено.
Лен здригнулася від його слів. Раян миттєво пошкодував про свою прямоту, але він мусив це сказати. Він не міг дозволити їй отримати будь-яку хибну надію. — Як це працює? — запитала вона. — Ти створюєш або подорожуєш в альтернативні часові лінії?
Раян похитав головою. — Ти знаєш про кота Шредінгера? Про уявний експеримент? Якийсь Психопат кладе кота в чорну скриньку, де тварина має п'ятдесят на п'ятдесят відсотків шансів померти або вижити. Поки ти не відкриваєш ящик, щоб перевірити результат, кіт технічно і живий, і мертвий.
— Я чула про це, — відповіла Лен. Звісно, вона читала все, що потрапляло їй до рук. — Я думала, що це був безглуздий жарт над квантовою фізикою.
— Це був жарт. Але, як виявилося, я кіт, і живий, і мертвий водночас.
Раян з'єднав долоні, наче тримав щось невидиме. — Це наш просторово-часовий континуум, — пояснив він. — Це чорна скринька, де відбувається весь час і простір. Всі моменти часу, всі можливі часові лінії. Минуле, теперішнє і майбутнє.
— Він занадто малий, щоб вмістити весь всесвіт, — відповіла Лен, тонко посміхаючись. Це видовище зігріло серце Раяна; здавалося, діти позитивно вплинули на її настрій, порівняно з минулою петлею.
— Треба просто скласти його достатньо разів.
— Але якщо наш всесвіт — це коробка, то чи означає це, що за її межами щось є?
— Так. — Раян кивнув. — Вимір поза простором і часом, вимір спостерігачів. Назвемо його Фіолетовим Світом.
— Фіолетовий Світ? — насупилася вона.
— Я ще не визначився з точною назвою, але «Фіолетовий Світ» звучить непогано, — навіть Кислотний Дощ, здається, погодилася. — Фіолетовий Світ існує між усіма моментами часу і точками простору, хоча я впливаю лише на першу частину.
Лен слухала без жодного слова, намагаючись знайти сенс у його словах. Але вона була розумна, навіть без своєї сили, і хоча це здавалося дивовижним, вона погодилася прийняти цю теорію.
— Насправді я існую у двох точках часу, — продовжував пояснювати Раян. — Коли я створюю точку збереження, я розділяюся. Одна версія мене існує у Фіолетовому Світі, затиснута між двома секундами, а інша продовжує своє існування; людина, перед якою ти зараз стоїш. Я одночасно є обома, і у нас однакова свідомість. Можна сказати, що моя сила — це темпоральна білокація.
— Отже, коли ти помираєш, це як кіт Шредінгера, — вираз обличчя Лен змінився на вираз жаху. — Ти живий і мертвий одночасно.
— Так, але оскільки моя свідомість розподілена між двома версіями, я шахраюю. Я згортаю часову лінію, де я мертвий, і створюю нову копію зі своєї точки збереження, знаючи про стерте майбутнє. Всі події між цими двома точками скасовуються.
— Але тобі не обов'язково вмирати, щоб активувати цю силу, так? — благально запитала Лен. Коли Раян не відповів, вона з жахом затулила долонею рот. — Скільки...
— Скільки разів? — Раян знизав плечима. — Незліченну кількість.
— Як ти можеш таке казати? — Навіть наперекір їхній неспокійній історії, він бачив співчуття у погляді Лен. Вона залишалася такою ж доброю. — Можливі наслідки... це жахливо, Рірі.
— Ну, мої перші кілька десятків разів були жахливими, — зізнався Раян. — Кілька разів я збожеволів або впав у кататонію від стресу. Але після перших тридцяти або близько того, це стало нормальним, як прийняття холодного душу щодня. До всього звикаєш, навіть до смерті.
Це анітрохи не полегшило її тривоги. Навіть навпаки, Лен стала ще більше хвилюватися за нього. — Але оскільки ти існуєш у двох часових періодах, деякі концептуальні сили, Білі Геноми(метасила) або атаки, що змінюють пам'ять, можуть впливати на обидві версії.
— Я підозрюю, що хтось на кшталт Скасовувача, зачекай, ти знаєш Скасовувача? — Лен кивнула. — Вплив Скасовувача призвів би до того, що моя сила зникла б, якби я помер в її присутності. Очевидно, я не збираюся її спокушати.
— А зупинка часу? Ти прийняв... — вона сама себе зупинила, питання залишилося невисловленим.
Ти прийняв два Еліксири, як мій батько? Ти Псих?
— У мене є тільки точка збереження як моя сила, — заспокоїв її Раян. — Зупинка часу це її застосування. Я змушую обидва моїх розділених Я зблизитися, і таким чином наша реальність і Фіолетовий Світ вирівнюються. Це створює часову аномалію, де тільки я здатний застосовувати силу до об'єктів, а моя сила захищає мене від негативних побічних ефектів. Це досить солодка угода. Однак, якщо я продовжуватиму це робити понад десять секунд...
— Дві версії тебе зливаються воєдино. Ти відкриваєш котячу коробку і заглядаєш всередину.
— Що завжди змушує мене рано перезавантажуватися, няв, — сказав Раян, але вона не посміхнулася. — Я десятиліттями вивчала Фіолетовий Світ, намагаючись з'ясувати, чи зможу я використати його, щоб покращити свою силу і зробити більше, ніж одну точку збереження.
— Твоє Хронорадіо, ось чому ти зробив його? — здогадалася вона, і Раян кивнув на підтвердження. — Тобі вдалося фізично увійти в той вимір?
Раян згадав про плюшевого кролика. — Не зовсім, — відповів він, насупившись на неї. — До речі, як ти зламала Хронорадіо? Чи знала, що воно у мене є?
Вона прикусила нижню губу. — Я... я була по...
— Ти переслідувала мене?
— Спостерігала за тобою деякий час, — відповіла Лен, почервонівши, що зробило її чарівною. Вона негайно змінила тему. — Той Фіолетовий Світ, ти єдиний, хто маєш до нього доступ?
— Деякі Фіолетові Геноми можуть використовувати його силу, — це було єдиним поясненням здібностей Кислотного Дощу. — Можливо, всі Фіолетові Геноми отримують свої здібності від нього. Людське тіло не може робити й половини того, що може Фіолетовий Геном, навіть якщо він сильно мутував.
Лен здригнулася на місці. — Рірі, скільки тобі років? Мабуть, пішли роки, десятиліття, щоб зрозуміти все це.
— Я не знаю, — зізнався кур'єр. Він давно збився з рахунку. — Може, мені п'ятсот років, може, вісімсот. А може, й більше.
— І ти шукав мене весь цей час? — Тепер її голос звучав виразно винувато і з докорами сумління.
— Ти не могла знати, — відповів Раян. Він ніколи не міг мати нічого проти неї. — Я думав, що після перших десятиліть ти померла або стала недосяжною, тож я просто блукав, пробуючи щось нове. І тільки коли мені до рук потрапила одна з твоїх технологій, я зрозумів, що ти десь у Новому Римі.
Лен відвернулася, щось з'явилося на краєчку її очей.
— Коротунка? — Раян насупився, дивлячись, як вона стримує сльози, — Лен, ти плачеш?
— Я плачу через тебе, — відповіла Лен, дивлячись на нього з виразною провиною в погляді. — Ти був... ти провів століття на самоті, а я...
— Лен, я... — Він підняв руку до неї.
Вона помітно здригнулася, перш ніж він зміг доторкнутися до неї, змусивши Раяна відступити.
— Пробач, — повторила Лен, відчуваючи себе ще більш розбитою. — Просто... просто дай мені час, щоб обдумати все це. Це... все це відразу, це занадто багато. Занадто багато, Рірі.
— Все гаразд. У нас повно часу.
Він миттєво пошкодував, що сказав це, коли обличчя Лен ще більше потемніло. Чорт забирай, чому кожне його слово погіршувало ситуацію?
— Кожного разу, коли ти помираєш, всі тебе забувають, — сказала вона, витираючи сльози. — Знову і знову.
— Крім тебе, — відповів він. — Ти єдина людина, яка знала мене до петлі часу. Я знаю, що це егоїстично, але...
— Ти думав, що я єдина, хто може зробити цю вічність менш самотньою. — Лен подивився на нього зі співчуттям. — Невже немає способу, щоб хтось пам'ятав про тебе? Повторити твою силу?
— Я можу переносити свій власний розум лише через перезавантаження, і за всі ці роки я не знайшов технології або Генома, здатного скопіювати мою силу. Можливо, я міг би отримати більше результатів, якби перейшов кілька меж, але я повинен був зберегти деякі з них. Наслідки не залишаються, але спогади залишаються. І якщо я звикну до кровопролиття і жорстокості, я... я боюся того, ким я можу стати.
— Ти боїшся, що станеш таким, як тато, — здогадалася вона, і її погляд став порожнім.
Раян не хотів говорити про це вголос, але так, він боявся. Роки, проведені з Кровотіком, дали йому змогу відчути, що соціопатична жорстокість робить з кожним, і що після цього немає шляху назад. Коли ти приймаєш темряву, вона слідує за тобою всюди.
— Чому б не запитати Динаміса? — запитала Лен, хоча їй явно не подобалася така можливість. — Вони вміють копіювати сили.
— Їхні штучні Еліксири отримують лише 'генетичну' частину здібностей, а не космічну фізику, яка їх підтримує, — відповів Раян. Саме тому їхні зілля були слабшими за оригінали. Еліксир Вогневика дозволяв комусь добувати вогонь, використовуючи калорії власного посиленого тіла, але справжній Червоний Геном мав доступ до майже нескінченного джерела енергії. — Я маю на увазі, якщо вони не зможуть якимось чином отримати доступ до Фіолетового Світу, штучний Еліксир на основі моїх генів не матиме жодного ефекту.
Його подруга кілька секунд мовчала, а потім нарешті відклала водяний пістолет і схрестила руки. Він уже бачив її в такій позі, коли вона впадала у стан геніальної фуги [1] або обдумувала нову концепцію.
    [1] - рідкісний дисоціативний розлад, якому притаманна реверсивна амнезія, що поширюється лиш
     е на особисту інформацію (ім'я тощо). https://uk.wikipedia.org/wiki/Дисоціативна_фуга
— Це відбувається знову, — нарікала Лен, оскільки їй не вдалося придумати винахід, який міг би допомогти у справі Раяна. — Я можу творити дива, але нічого, що могло б допомогти зараз. Як татові.
— Все гаразд, — сам факт того, що вона хотіла йому допомогти, змусив його відчути себе щасливішим. — Ніхто не може зробити все, а ти вже багато чого можеш. Навіть Вулкан захоплюється твоєю роботою, а вона має его розміром з Сатурн.
Вона посміхнулася, тоненько, але не дотягнулася до очей. — Якщо ти думаєш, що немає ніякого рішення, і що я забуду цю розмову, — сказала Лен, дивлячись йому мертвим поглядом в очі. — Навіщо вона взагалі потрібна?
Ах, важке питання.
— Я не думаю, що є рішення, ні, але я хочу, щоб воно існувало. Вулкан робить успіхи в модернізації, і Мехрон вже міг би це зробити, — а під землею був цілий тайник, повний його технологій. — Надія живе вічно, знаєш? Навіть якщо шанс на те, що я зможу змусити людей згадати мене, і що ми зможемо помиритися... Я хочу спробувати.
Вона не відповіла, її погляд був задумливим.
— Через два дні Псишок атакує це місце, — змінив тему Раян.
— Чому? — запитала Лен, більше засмучена, ніж здивована. Вона, мабуть, очікувала, що щось подібне станеться, відколи тут оселився Великий Товстий Адам зі своєю командою.
— Під звалищем є бункер, повний техніки Мехрона, і Мети намагаються туди вдертися, — її голова одразу ж затріпотіла від тривоги. — Гадаю, Псишок спробує зібрати дітей, коли у них закінчиться гарматне м'ясо для обстрілу оборони. І хтось у Динамісі постачає їм штучні Еліксири з якоїсь причини, яка вислизає від мене.
Її шкіра ставала блідішою, що більше він говорив. — Я подбаю про це, — пообіцяв Раян. — Я вже робив це раніше.
— Це місто... — Лен похитала головою, дивлячись на Іржаве місто і Новий Рим за ним. — Воно ніколи не стане кращим, як би ти не намагався.
— Може.
— Все було погано ще до прибуття Мет, — відповіла вона. — Динаміс, Августі, вони всі однакові. Їх цікавлять лише гроші та влада. Я намагалася щось змінити, допомогти людям, але... так склалися обставини. Це місце — не Новий Рим, а Новий Вавилон.
— Воно може змінитися на краще, — наполягав Раян, показуючи на зірки. — Лен, все, що ти бачиш — це темрява, але куди б ти не подивилася, скрізь світло.
Лен не повірила йому. — Ми вже про це сперечалися, — здогадалася вона.
— Так, — зізнався кур'єр. — Після нашої попередньої розмови я подумав, що зможу знищити Мет, віддати деякі борги, можливо, зробити поверхню настільки гарною, що ти захочеш повернутися.
— Ти не мусиш цього робити, — наполягала вона. — Нехай Мети й Августі знищують один одного, якщо їм це цікаво.
— Лен, ми не можемо дозволити Метам отримати зброю Мехрона, — заперечив Раян. — Це знову будуть Геномні Війни.
Це буде Кровопролиття в масштабах всієї країни. [2]
    [2] - гра слів, тобто Кровотік(тато Лен) у межах всієї країни.
— Рірі, це знищить тебе, — заперечила вона з нотками відчаю в голосі. — Це вже сталося. Ти... ти зовсім не стабільний, Рірі. Скільки разів ти зазнавав поразки?
— Достатньо, щоб досягти успіху.
Вона прийняла його слова, але не запропонувала нічого свого. Навпаки, здавалося, вона ще більше замкнулася в собі.
— Що ж, вибач, що обтяжую тебе всім цим, — перепрошував Раян, підіймаючись, поки не опинився в небезпечній близькості до краю. Ще один крок — і він би зірвався у вільне падіння. — Дякую, що вислухала, коротунка.
— Куди ти йдеш?
— У центрі міста є гарний готель, де я зупинився, — відповів він, знову надягаючи маску і капелюх. — Мені потрібно туди, щоб події розвивалися сприятливо.
Вона обміркувала його відповідь, а потім сказала. — Ні.
Раян застиг на секунду. — Ні?
— Ти можеш... ти можеш залишитися тут. — Лен довго і глибоко дихала. — Це не зручно, але ... ти можеш залишитися тут на ніч.
— Лен, я не можу. Якщо я не піду в готель, Віверн і Вулкан не...
— Залишайся тут, Рірі, — попросила Лен, дивлячись на нього. Цього разу це була не пропозиція, а прохання. — Будь ласка, залишся. Цього разу.
Раян відкрив рот, щоб заперечити, оскільки це поставило б його час під загрозу, але... коли він подивився в її благальні очі й занепокоєння в них, його опір розтанув.
— Гаразд, — сказав Раян. — Я залишуся.
 

 
Перекладач: цікавий розділ!