Коли Ранта блукав ринком, він випадково помітив Юме і Шихору. Він міг би їх покликати, але, трохи подумавши, вирішив, що краще цього не робити.
"...Брр. Не знаю чому, але здається, що їм весело. Чорт забирай, Дрібні Цицьки і Таємно Пишнотіла."
Він розвернувся і, зітхнувши, почухав потилицю.
"Невже вони справді можуть ладнати з такою різницею у розмірі грудей? Не розумію жінок. У нас, хлопців, така велика різниця викликала б незручність. Навіть якщо б ми зберігали видимість на поверхні, глибоко в душі я б думав: "Та ну, у тебе ж малий... Пхе!"
"Ну, не те щоб у нас була така вже драматична різниця в розмірі наших... членів..."
Бурмочучи собі під ніс, він глянув на інгредієнти, що стояли на полицях магазинів і прилавках.
Взагалі, продукти, що швидко псуються, були дорогими, а ті, що довго зберігалися, коштували дешевше.
"Що ж мені робити? Хмм. Готувати. Готувати... Зачекайте, як це я знову опинився в кулінарному поєдинку з Моґузо...?"
Він зупинився, склав руки на грудях і задумався. "Запал моменту...?"
Ну, це було важливо. Так само було і тоді, коли він став лицарем жаху.
"Гаразд, отже, ми погодилися, що ти будеш воїном, Ранта."
Коли Манато сказав це, ще до того, як вони всі приєдналися до своїх гільдій, Ранта був повністю згоден. Йому особливо подобалося, що воїн був центральною фігурою у всій групі.
Ну, знаєте. Вони потребуватимуть мене. Вони нічого не зможуть зробити без мене. Так, так, так? Отже, я буду Ранта-самою для них. Так, так.
Так він думав про це, і був цілком задоволений. Чому він не вступив до гільдії воїнів?
На той час Ранта був у південному районі Альтерни, прямуючи до гільдії воїнів біля міста ремісників. Він був на сьомому небі від щастя.
Воїн, га? Я, воїн? Воїн. Воїн. Воїни – це круто.
Я маю на увазі, вони ж воїни. Б’юся об заклад, я буду мати успіх у дівчат. Настав мій час стати популярним. Не може бути, щоб цього не сталося.
Поки він про це думав, наспівуючи собі під ніс, раптом йому пригадалися слова Манато.
"Окрім воїнів, я чув, є ще дві схожі професії, лицарі жаху та паладини, але я думаю, що нам слід би…"
Лицар жаху? Паладин?
О? О, го, го, го? Хм? Гм, гм, гм? Зачекайте… Може, бути одним із них було б ще крутіше…?
У ту мить, коли ця думка промайнула в його голові, варіант стати воїном зник без сліду. Лицар жаху чи паладин? Ким же мені стати?
Це були два варіанти, які в нього залишилися.
Чи обрати мені темряву? Чи, може, світло?
Очевидна відповідь – темрява... Так? Я так і думав.
Ранта досі пам'ятав, як говорив це сам собі.
"Лицар жаху, Ранта. Ранта, лицар жаху. Лицар жаху Ранта. Лицар жаху, що покінчить з усіма лицарями жаху, Ранта. Ранті судилося бути лицарем жаху. Справжній лицар жаху – це Ранта. Лицар Жаху Ранта…"
Це ідеально підходило. Можливо, він народився, щоб бути лицарем жаху? Так. Так і має бути.
І так народився Лицар Жаху Ранта.
Його сім днів темного навчання у гільдії лицарів жаху були важкими й складними, але він їх подолав, бо, ну, якби він цього не зробив, він би помер, і тепер він насправді не пам'ятав, що там було, але він чудово і блискуче пройшов випробування, тому не шкодував.
"Момент захоплення… Це важливо", – буркнув Ранта і стиснув кулак.
Зрештою, життя — це все про інтуїцію та гарячку моменту. Це означає, що цьому змаганню судилося відбутися. Ця подія була неминучою. Так. Неминучою? Чи все-таки невідворотною? Та байдуже, як би там не було. Мені це подобається. Бо як би там не було, я завжди правий. Хоча, все одно..."
Він неспокійно озирнувся довкола.
"Що ж мені приготувати...? Могузо — хороший кухар. Але він ні на що інше не здатний. Якщо я хочу його перевершити в кулінарії, то доведеться добряче попрацювати. Ясна річ, як для мене, то я не можу не виграти, але мені треба ретельно обдумати методи. Хммм. Нггх..."
Поки він обмірковував усе це, то дійшов до ремісничого містечка в південному районі.
Поблизу ремісничого містечка було село з ятками, де в основному працювали ремісники. За крок від них була казарма солдатів-добровольців, і тут було багато місць, де можна було поїсти та випити, тож Ранта та інші часто приходили сюди наїстися досхочу. Він знав це місце, як свої п’ять пальців.
"Клац!"
"Зрозумів", — подумав він і кинувся бігти. Він побіг до району з ятками. Він починав відчувати смачний запах.
"Тут! Підказка, що мені потрібна! Так має бути! Обов’язково має бути…!"
Бігаючи по району з ятками, він дивився то в один бік, то в інший. Він дивився на одне, він дивився на інше. І все це, нюхаючи носом. Зрештою, Ранта раптово зупинився перед однією яткою.
"Ось воно…! Без сумніву! Ключ до моєї перемоги захований тут! Так мені підказує моя інтуїція! Тож! Ру! Зо!"
"Щ-Що...?"
Всередині ятки майстер стенду сорузо, який помішував каструлю, був глибоко стурбований.
Ранта засміявся.
"Хехехехех… Гвахахахаха…! Не лякайся так! Навіть якщо ти не можеш не боятися Лицаря Жаху Ранту-саму! Я не збираюся тебе їсти чи щось таке!"
"…З тобою все гаразд, друже?"
Господар закладу сорузо мав сиве волосся і, мабуть, був років п'ятдесяти. Чоловік мав барабаноподібне черево, якого можна було очікувати від любителя сорузо, і саме так і мав виглядати шеф-кухар сорузо. Зараз, до речі, був не час обіду, тому в нього не було клієнтів. Майстер наполегливо готувався.
Ранта прочистив горло і випнув груди.
"Звичайно, зі мною все гаразд!"
"О-Окей. Ну, добре. ...Ти ж тут вже кілька разів бував. У мене".
"Звісно! Бо я солдат-доброволець! Хоча я тільки стажер!"
"Ти поводишся надто самовпевнено для стажера..."
"Хех... Ти так думаєш, старий? Ну, на це є причина. ...Можливо, тому що я насправді важливий! Це просто випромінюється з кожної моєї пори, чи не так? У мене така аура!"
"...Не знаю. Мені байдуже, важливий ти чи ні, тож чи не міг би ти вже зникнути? Я тут зайнятий".
"Є умова".
"Т-Ти мені ставиш умови? Тільки щоб піти...?"
"Не хвилюйся. Ти, звісно, вільний приймати чи відмовлятися".
"Якби це було не так, то це була б просто загроза, чи не так? Ні, навіть з цією свободою, це все одно відчувається як загроза..."
"Нічого серйозного".
"Дай вгадаю, ти з тих, хто не слухає, що їм кажуть..."
"Бінго!"
"Але ти це слухав?!"
"Ну так. — Тепер про умову. Навчи мене готувати сорузо. Зробиш це, і я не буду проти піти. Просто, так?"
