Інцидент

Від обурення, рот глави секти Ся випередив його мозок, тож він вигукнув:

— Зачекайте хвилинку, пане Ши. Я маю сказати вам декілька слів.

Дещо здивований, Ши Вудвань розвернувся. Він не думав, що глава секти Ся матиме стриманість, щоб встояти перед бажанням побиття; той насправді хотів поговорити. Обіймаючи астролябію, Ши Вудвань кивнув і приготувався почути трохи менш ніж ввічливих слів. Він злегка вклонився:

— Будь ласка, главо секти Ся, висловіть свою пораду.

Живіт Ся Дваньфана звело судомою, він подумав, Ши Вудвань, цей покидьок. Він явно хуліган, але продовжує поводитися як якийсь ввічливий молодий джентельмен. Це було так огидно, що йому свербіли зуби. Пригнітивши свій характер, він сказав:

— Це дрібниця. Щодо молодого чоловіка, якого я зустрів раніше вдень, його гідна постава дещо незвичайна, він...

Він ще навіть не договорив, коли Ши Вудвань, який смиренно дивився вниз, підвів голову. Звична нескромна посмішка та поверхнева фальшива ввічливість зникли з його лиця. Його щелепа стиснулася, його маленька чарівна ямочка на щоці сховалася. Він був невластиво холодним.

Ся Дваньфан відчув, як його серце стиснулося. Якимось чином він, здавалося, запитав про щось, про що не мав.

Мовчання тривало досить довго, перш ніж Ши Вудвань ухилився від відповіді:

— Він — мій друг дитинства. Ми були розлучені багато років і лише нещодавно випадково зустрілися знову. Він залишається тут тимчасово, щоб ми могли надолужити минуле. Дякую за вашу турботу, главо секти Ся. Якщо хочете, я представлю вас.

Ся Дваньфан насилу хихикнув та відмахнувся від цієї пропозиції:

— Я не наважуся так вас турбувати.

Тоді він обережно оглянув вираз обличчя Ши Вудваня — той був порожнім. Він промовив:

— Цікаво... звідки походить цей ваш друг? На вигляд він не схожий на звичайну людину.

— О, він яо-лис, — відповів Ши Вудвань.

— Яо-лис?, — повторив Ся Дваньфан собі під ніс. Він пробурмотів, можливо несвідомо, можливо навмисно: — Лисиці — особливі створіння; вони народжені, щоб зачаровувати, у сотню років вони досягають довголіття, а у тисячу — божественності. Раніше говорили, що "не існує села без лисячих чарів"*. За легендами, хоча лисиці прекрасні й здатні прикидатися людьми, вони все одно помітно відрізняються. Як правило, лисиці та лиси мають овальні лиця, звабливі очі та світлі розмашисті брови. Особливо це стосується лисів — їхні ніжні риси часто змушують їх видаватися схожими водночас і на чоловіків, і на жінок. Коли вони вперше набувають людської подоби, їм важко приховати свої хвости, і вони мають неприємний запах, який з віком змінюється на нудотно-солодкий аромат... судячи з цих характеристик, цей юнак здається мені...

*无狐魅, 不成村 — приказка часів династії Тан. Не гарантую достовірність, але судячи з інформації в інтернеті вона пов'язана з роллю лисиць як (божеств)покровителів

Ши Вудвань різко перебив його:

— Немає потреби цим перейматися, главо секти Ся. Він розуміє пристойність та не зваблюватиме вас від нудьги.

Слова Ся Дваньфана застрягли йому в горлі. Ши Вудвань розвернувся та почав йти геть. Не бажаючи зупинятися на досягнутому, Ся Дваньфан кинув ще одну заувагу:

— Зазвичай, риси лисячого клану дуже яскраво виражені. Я й уявити не міг, що існують такі винятки. Втім... Я чув, що лисиці бояться собак — навіть божественні лисиці, які вдосконалювалися тисячі років. Попри величезні духовні сили, вони не можуть не відступити, почувши гавкіт...

Ши Вудвань кинув на нього дивний погляд. Спантеличений, він повільно спитав:

— Ви... справді збираєтеся особисто... спробувати гавкати, як собака?

Ся Дваньфан:

— ......

Щоб оговтатися, йому знадобився певний час, адже він знову вдавився своїми словами. Ся Дваньфан, перебуваючи на межі розлюченого реву, глибоко вдихнув. Але не встиг він вимовити й слова, як Ши Вудвань мляво махнув рукавами, позіхнув та сказав:

— Вже доволі пізно. Вам варто трохи відпочити, главо секти Ся. Завтра нам знадобиться ваша допомога у багатьох справах, пане "наглядачу".

Тоді він розвернувся та пішов, залишаючи Ся Дваньфана кипіти від злості наодинці.

Чим є Бай Лі?, розмірковував Ши Вудвань, повертаючись до своєї кімнати. Він продовжував прокручувати слова Ся Дваньфана у голові. Серед яо, лисиці були видатним кланом, і їхні характеристики були вельми впізнавані. Будь-хто, включно з ним самим, міг сказати, що дорослий Бай Лі, який раптово з'явився перед ним... був не зовсім схожий на представника яо-лисів.

Але я на власні очі бачив його лисячі вуха, подумав Ши Вудвань.

Він слабко пригадував, що коли вперше зустрівся з Баєм Лі, той і справді мав гостре, вузьке підборіддя та двійко чарівних персикових очей. Сам він цього не розумів, але навіть тоді його зовнішність була дещо звабливою.

Але зараз Бай Лі, хоча загалом форма його обличчя й не змінилася, справляв зовсім інше враження. Невже це... крижане, майже злісне відчуття справді належало лису?

Чи могло бути таке, що його лисяча кров виявилася недостатньо сильною і була пригнічена другою половиною?

І знову-таки, це ніяк його не стосувалося.

Ши Вудвань спробував заспокоїти себе, однак не зміг позбутися цього тривалого дискомфорту. Правда ніби лежала біля поверхні, однак самозбереження не дозволяло йому занурюватися у це надто глибоко.

Було дуже пізно та дуже холодно — раптово, він відчув себе дуже втомленим.

Всі, якими б вмілими інтриганами вони не були та як би глибоко не ховали свої думки, мали миті, коли бажали, щоб речі були простішими та щасливішими. Він уявляв, як би це було — сісти на даху зі справжнім другом, напиваючись до нестями, та розпластатися непритомними під небом, з серцями, відкритими одне до одного.

Коли він спалив те пасмо волосся Бая Лі, то втратив шанс докопатися до правди.

Але це було неправильним — діставати приховані скелети усіх довкола себе. Людина повинна була мати поруч з собою одну чи двох осіб, яких приймала беззастережно; людей, сама лише присутність яких викликала на лиці усмішку.

Він не міг повернутися до секти Сюань. Долина Цан'юнь також була тінню своєї колишньої величі. Єдиним, хто залишився, був Бай Лі.

Діставшись власного подвір'я, Ши Вудвань похитав головою, коли побачив, що світло в кімнаті Бая Лі й досі горіло — щодня Бай Лі не спав доти, доки він не повертався та не йшов у ліжко. Це було немовби сигналом; лише коли він лягав, у Бая Лі теж гасло світло.

Ши Вудвань зітхнув та дійшов до висновку, що не мало значення, чим був Бай Лі. Важливим було те, що сам він не вірив, що з тим щось не так. Крім цієї його... нудотно нестерпної сентиментальності.

Тепер, коли учні Ся Дваньфана були в їхніх руках, той не ризикував поводитися нерозважно, навіть попри свою вражаючу культивацію. Тепер він марнував дні, намагаючись розгадати жіночий труп, не залишаючи його навіть заради їжі чи пиття — так, ніби це тіло проросло б квітами, якби він дивився на нього достатньо довго.

Його "добрий брат" Ґу Хвай'ян, який невідомим чином заборгував йому численні "овочеві коржики" з дитинства, став до нього холодним, щойно пішли посланці. Жодного разу він не спробував налагодити стосунки зі своїм так званим "рятівником". Він був занадто зайнятий, готуючись прийняти поважного військового намісника.

Двір відправив до них цього військового намісника, щоб переконатися, що вони не чинитимуть неприємностей та слухняно вирушать на поле бою у випадку війни. Крім власних людей, той привіз військову провізію та різноманітні нагороди.

Вони сподівалися, що ці нагороди втішать голодних селюків-повстанців достатньо для того, щоб вони робили те, що їм накажуть. У всякому разі, це було дешевше, ніж з ними боротися.

Військовий намісник був гарячою картоплиною, яку ніхто не хотів брати до рук. Ґу Хвай'ян та його брати щиро воліли б просто забрати привезені ним речі та покінчити з ним — по суті, вбити заручника, отримавши викуп. Однак, щоб довести двору, що вони були серйозно налаштовані почати все спочатку та перейти на світлу сторону, Ґу Хвай'ян узяв до рук свою печатку новоспеченого генерала, розсудливо переконуючи братів, що гострили леза, що військовий намісник не був шматком качиного м'яса — якби вони ось так його вбили, це б спричинило проблеми.

Тож Ши Вудвань запропонував таку ідею:

— Правила непохитні, ніби залізо, однак люди піддатливі, як вода. Високий, як небо, чиновник, володіє багатствами великими, як земля. Якщо військовий намісник не нехтує своїми обов'язками, це означає лише, що його ще недостатньо відгодували.

Ши Вудвань вже був досвідченим у таких справах, тож Ґу Хвай'ян з радістю передав йому повну владу над фінансами.

Протягом років, проведених на горі Дзьовлу, Ши Вудвань навчився бути обачним та бачити підтексти слів інших людей; після чималої практики, він навчився спілкуватися та здобувати для їхньої справи союзників.

Здавалося, він мав до цього талант.

Повертаючись до своєї кімнати, Ши Вудвань почувався жахливо незручно. Попри те, що миска супу для тверезіння завжди рятувала його від перетворення на плутаного п'ятницю, він все ще почувався нещасним.

Можливо, вино було занадто холодним. Можливо, люди були занадто огидними.

Тож коли того дня він проходив повз кімнату Бая Лі та побачив, що в того і досі горіло світло, він не втримався та постукав у двері.

Першим, що побачив Бай Лі, відчинивши двері, був Ши Вудвань, що спирався на одвірок та тхнув алкоголем. Його очі були дещо червоними, а шкіра шокуюче блідою. Якби він не мав на що спертися, то, ймовірно, вже покотився б землею. Бай Лі подумав, що судячи з того, як той хитався, він все одно міг впасти будь-якої миті. Тому він простягнув руку та підтримав його, безпорадно запитуючи:

— Як ти знову напився до такого стану?

З його допомогою, Ши Вудвань розвалився на стільці та безвольно розпластався столом, наливаючи собі чаю. Його гострий, як бритва, розум вже перетворився на купу каші. Бай Лі говорив до нього, однак відстань між його вухами та мозком тягнулася на тисячі лі. Відповідь зайняла в нього половину дня.

— Бенкет військового намісника, — пробурмотів Ши Вудвань, а тоді насупився: — Вода занадто холодна.

Бай Лі охопив чашку рукою. За мить Ши Вудвань відчув на кінчиках пальців тепло, а з чашки почала підніматися пара. Лагідно, ніби вмовляючи дитину, Бай Лі промовив:

— Тепер вона гаряча, можеш пити.

Вона й справді гаряча, як вправно. Ши Вудвань знав, що був п'яний; він намагався опанувати себе, щоб не наговорити дурниць, однак узяти під контроль вираз свого обличчя не зумів. Бай Лі побачив, як по-дурному він усміхнувся, коли з чашки пішов пар, і як потім насупив брови.

Бай Лі міг лише запитати:

— У чому справа цього разу?

— Гмм.

Невдовзі, Ши Вудвань відповів:

— Недобре.

Сполоханий, Бай Лі квапливо потягнувся до його зап'ястя:

— Що не так?

Ши Вудвань лише трохи нахилився вперед, хапаючись за живіт, який крутило. Йому хотілося блювати, але нічого не виходило.

Бай Лі запитав:

— Ти вже пив суп від похмілля?

Коли Ши Вудвань кивнув, Бай Лі насупився. Він відкинув його волосся вбік та притиснув руку йому до лоба. Потім встав:

— Відпочинь тут трохи. Я сходжу перевірю, чи немає на кухні каші, і розігрію для тебе миску.

Ши Вудвань покірно кивнув, а тоді розгублено примружився, коли Бай Лі штовхнув двері та вийшов. Він сидів, мляво розмірковуючи про те, який той доброчесний... Так шкода, що він не моя дружина, ех!

Чим довше він там сидів, тим нещаснішим ставав. Його нудило знову і знову, тож, більше не витримуючи, Ши Вудвань встав та, хитаючись, вийшов на подвір'я. Спершись на велике дерево та виблювавши власні кишки, він нарешті відчув трохи полегшення.

Його зір трохи прояснів. Він випрямився за допомогою дерева та вже збирався прополоскати рота, коли випадково кинув погляд на свою кімнату і помітив, що зсередини неї йшло слабке зелене сяйво.

Чи була це астролябія?

Якусь мить вагаючись, Ши Вудвань увійшов до кімнати. Він зняв зі стіни астролябію, що висіла поруч з дзіньсе, і побачив тоненькі шовкові нитки, що виринали з її поверхні. Вони невпевнено потягнулися у певному напрямку, а тоді відсахнулися, ніби налякані. Ши Вудвань зібрався з думками та визирнув з-за дверей. Спочатку він не помітив нічого незвичного, але вдивляючись ще якийсь час зумів розгледіти проблиск чорної ці.

Він замислився, що це було?

Можливо, п'янство зробило його більш легковажним, ніж зазвичай, адже він не втримався та підійшов ближче.

Втім, повернувши за стіну подвір'я, він натрапив на когось посеред розмови. Це був Бай Лі.