Таємниця

Розділ 36 - Вибір

Ґу Хвай'ян вже загасив світло та перебував у напівсні, коли почув стукіт у двері. Він потер очі, накинув верхній одяг та встав. Хто турбував його в таку пізню годину? Хоча, судячи зі стуку, це не здавалося терміновим — не того типу терміновості, яка вимагала обговорення посеред ночі. Він відчинив двері та побачив Ши Вудваня, який стояв надворі, похмуро опустивши голову та притискаючи до себе свою дивну астролябію. Він ніби був втіленням замороженого баклажану, який намагався не впасти на землю. На мить Ґу Хвай'янові здалося, що той ходив уві сні у муках нічного кошмару. Минуло трохи часу, перш ніж Ши Вудвань нарешті продемонстрував ознаки життя. Він заціпеніло підвів очі та промовив: — Найстарший брате. — У чому справа?, — спантеличено спитав Ґу Хвай'ян. Ши Вудвань, який зазвичай міг теревенити, як папуга, здавалося, став німим. Він стояв там, непорушний та безшумний, ніби дерево. Ґу Хвай'ян, досі збентежений, не міг дозволити йому залишатися надворі під крижаним вітром, тому поманив його всередину. Ши Вудвань слухняно увійшов. Ґу Хвай'ян сказав: — Присядь. Той сів механічно, ніби маріонетка з рухомими суглобами. До його приходу, Ґу Хвай'ян був у ліжку вже деякий час, тож там не було гарячої води, і він не потурбувався приготуванням чаю. Він знову запитав: — Що з тобою? Від його слів Ши Вудвань підняв голову, витріщившись на чашку. Вираз його обличчя викликав у Ґу Хвай'яна сироти. Йому здавалося, що цей погляд ось-ось мав залишити в чашці дірку. Ґу Хвай'ян помітив, що з Ши Вудванем щось не так; він відчув запах алкоголю та подумав, що той міг бути п'яним. Вони з Ши Вудванем цілу хвилину дивилися один на одного у тьмяному світлі, перш ніж він нарешті здався та тицьнув Ши Вудваня пальцем: — Ти… знаєш, хто я? Ши Вудвань відповів: — Найстарший брат. О, тож він мене впізнає, подумав Ґу Хвай'ян. — Ти п'яний? Ши Вудвань застиг, а тоді повільно кивнув: — Трошки. Принаймні він мислить дещо тверезо, тож що відбувається? Ґу Хвай'ян поглянув на нього з підозрою. Він був знайомий з Ши Вудванем вже декілька років — достатньо довго, щоб знати, що той не був дурнем, яким прикидався; він просто був надзвичайно стриманим — звісно, крім випадків, коли їв. Його обличчя завжди було тривожно порожнім, однак він не був справді розгубленим. Поки той мовчав, мовчав і Ґу Хвай'ян. Він трохи повозився з лампою — і вона засяяла яскравіше. Потім він розвернувся та позіхнув, чекаючи так само терпляче, як і завжди. Минуло невідомо скільки часу, коли рука Ши Вудваня, яка мляво розпласталася столом, стиснулася в кулак. Він раптово розтулив рота, але з нього не донеслося жодного звуку. Ґу Хвай'ян схилився та запитав: — Що? Ґу Хвай'ян чітко почув, як він сказав: — Я не помиляюся. Цієї миті Ґу Хвай'янові навіть здалося, що його обличчям промайнув гнів, що змушував його видаватися таким юним, яким він був насправді — занадто юним, щоб постійно пригнічувати себе, не в змозі вільно демонструвати свої почуття. У цей момент він був просто роздратованим молодим чоловіком. Секунду потому він почув, як Ши Вудвань повільно повторив: — Я не помиляюся. Ґу Хвай'ян застиг. Крізь щілину у дверях подув вітерець, змушуючи світло свічки затремтіти. Ши Вудвань здригнувся і прийшов до тями. Він кліпнув; його очі коротко зблиснули, а потім знову стали спокійними. Тоді він встав та тихо сказав своїм звичним голосом, повільнішим за голоси інших: — Перепрошую, що потурбував відпочинок старшого брата. П’яний, я забув про манери. Тож він у повній свідомості, з деяким жалем подумав Ґу Хвай'ян. Він сказав: — Сяольове, ти пам'ятаєш, що сказав найстарший брат, коли ми тільки стали побратимами? Тепер ми всі — одна велика родина. Розумієш, ти маєш бути більше схожим на Лаову*, який без вагань сперечається з тобою щоразу, коли відчуває роздратування. Коли ти нещасний, просто прийди й поговори з найстаршим братом. Я повинен виправдовувати свою роль, чи не так? *老五 — старий п'ятий Ши Вудвань погодився: — Добре. З його незворушного виразу обличчя Ґу Хвай'ян розумів, що той точно не збирався говорити, тож зітхнув: — Ти важко працював останні кілька днів — чому б тобі не повернутися і не відпочити. З цього смердючого негідника навіть зіпсованого повітря не доб'єшся. Лише набагато, набагато пізніше, коли Ґу Хвай'ян пригадає події тієї ночі та заяву Ши Вудваня — “я не помиляюся” — він усвідомить: їхній Сяольов, Бай Лі, Янь Джень, кілька мертвих та тих, хто ще мав померти — усі були в пастці на вівтарі тих пророчих слів. Ніхто з них не міг втекти. Ніхто з них не міг навіть поворухнутися. З часом ці слова, здавалося, стали величезною латкою на їхніх душах. Якби її колись відірвали, їхні душі мали б однакових вигляд — дірявий. Наступного ранку Ґу Хвай'ян, який досі трохи хвилювався за Ши Вудваня, відправив до нього кількох людей для перевірки. Однак, ті швидко доповіли, що той вже потягнув свого друга купувати кролячі пиріжки у південному районі міста. Він навіть узяв з собою доньку Лу Юньджова, маленьку Лу Лу*. Третій брат Лу, не зумівши знайти дитину, вже почав гострити лезо. *陆露 — “Лу” в її імені різні Здавалося, йому вже стало краще — тож новоспечений генерал Ґу бадьоро взявся до роботи. Укази двору приходили один за одним. Помилування та забезпечення означали, що тепер вони працювали на двір. Принаймні — мали підтримувати у регіоні мир. Коли їм не було чим займатися, вони патрулювали в межах Хайніну, знаходячи бандитські гнізда та винищуючи їх. Зараз Армія Хондзінь зміцнила власні крила та більше не потребувала об’єднання з гірськими розбійниками. Позбувшись своїх старих кольорів, вони почали вбивати бандитів та грабувати їхні лігва. Третій брат Лу займався вбивствами, Мен Джон’йон — грабунками. Спочатку награбоване походило через руки Ґу Хвай'яна, а потім потрапляло до Ши Вудваня, який розподіляв кошти за потребою. Крім виплат військовому наміснику, більша частина здобичі мала піти на забезпечення війська, тоді як маленьку частину представляли двору за військовий трофей. Завданням Лі Жушван було позбуватися бандитів-ізгоїв. Вона була милосердною до тих, хто волів здатися — коли вони називали свої імена та домівки, їх приєднували до лав Армії Хондзінь. Слухняним давали їжу та притулок. Якщо вони помирали, за їхніми родинами наглядали — були це сім старих матерів чи купа немовлят. А щодо неслухняних — тих, хто кидав виклик дощам та наполягав на смерті — що ж, для них чудово підходила одна з сильних сторін Лі Жушван. Насправді Лі Жушван мала дві сильні сторони — одна полягала в тому, що вона справді добре готувала, а інша — що вона справді добре вбивала. Ши Вудвань ніс тягар обману вищих за статусом, зачарування підлеглих, хабарів, просування соціальними сходинками та змащування коліс грошима. Так Ґу Хвай'ян та його люди облаштувалися у Хайнін; на подив багатьох, здавалося, вони задовольнилися простим мирним перебуванням, адже ретельно виконували свою роль “місцевих чиновників”. Час минав, і Бай Лі почав розмірковувати, чи не зрозумів він неправильно ту розмову між Ґу Хвай'яном і Ши Вудванем, яку підслухав через водяне дзеркало. Чи справді повстанці мали бути такими покірними? Він також виявив, що хоча протягом дня Ши Вудвань був такий зайнятий, що його було навіть не видно, повертаючись, він завжди знаходив час поговорити з ним та випити чаю. Якщо той мав більше вільного часу, то тягнув його гуляти містом. Хайнін був не дуже великим, однак у ньому було достатньо вартих візиту місць, і усі вони були під контролем Ґу Хвай'яна. З Ґудзі до Аньцін чи Чанпу можна було дістатися за кілька днів, якщо скакати на повній швидкості. Ши Вудвань ніби зовсім забув, що почув тієї ночі. Без жодних застережень, він мандрував Хайнін разом із Баєм Лі. Іноді вони були лише вдвох, іноді брали з собою маленьку Лу Лу та Ся Дваньфана з його маленькими учнями. Перевезення маленьких учнів глави секти Ся тривало три місяці. Одна з небагатьох уцілілих малих сект, Сяошен з Хайдзі, справді була на межі. Ши Вудвань з першого погляду зміг зрозуміти, що здібності цих трьох дітей були доволі посередніми. Старшому з них не могло бути понад тринадцять чи чотирнадцять років, і він вочевидь був дитиною, яка усе своє життя провела на горі, не мавши жодного життєвого досвіду. Не дивно, що Ся Дваньфан був таким скупим та надміру обережним, очолюючи таку занепалу секту без гідних наступників. Мати справу з учнями було набагато простіше, ніж з їхнім слизьким шифу. Усе, що знадобилося, щоб вони почали поводитися як діти — це трохи цукерок, смачної їжі та солодких слів. Попри те, що Ся Дваньфан неодноразово переконував їх не взаємодіяти з Ши Вудванем, цим дволиким негідником. Дні минали один за одним, поки не почався новий рік. Знову настала весна — квіти та трави почали визирати з землі, а погода поступово теплішала. Хоча Ся Дваньфан не міг піти, його ставлення пом'якшало. Можливо, бо тепер він жив у комфорті, можливо, завдяки трьом своїм учням. Найщасливішим з них, безсумнівно, був Бай Лі. Хоча йому все ще було некомфортно бачити, як Ши Вудвань з усіх сил працював задля свого “найстаршого брата”, його неприязнь трохи зменшилася, коли він почув, що Ґу Хвай'ян заручився та незабаром збирався одружитися. Він більше не кидав на Ґу Хвай'яна крижані погляди щоразу, коли його бачив, і навіть слабко кивав замість привітання. Здавалося, Ґу Хвай'ян народився з хистом до політичних та військових справ. Коли Хайнін опинився під його контролем, знадобилося менш ніж пів року, щоб більшість конфліктів дивовижним чином стихли. Армія Хондзінь зросла в три чи чотири рази. Їхнє навчання просувалося швидкими темпами, і їх часто посилали винищувати бандитів, використовуючи захоплене в одній битві для підтримки іншої. Хайнін був наполовину оточений гірським хребтом. Коли все було спокійно, і вони мали вільну робочу силу, Ґу Хвай'ян особисто вів людей в гори, щоб терасувати* територію. З одного боку, так вони могли забезпечити родини солдатів землею, з іншого, їхня праця могла прогодувати військо — забезпечення двору було недостатньо, щоб підтримувати усю особисту армію Ґу Хвай'яна. *утворювати “ступені” для кращого використання схилів для господарських потреб З якоїсь причини, за всі роки стихійних та штучних лих, були це засуха чи потоп, Хайнін ніколи сильно не страждав, хоча й особливо хорошою його доля також не була. Однак, після першого року генеральства Ґу Хвай'яна, другий рік був благословенний надзвичайно сприятливою погодою. З наближенням кінця року, двір розіслав імперських цензорів для оцінки політичних досягнень усіх регіональних чиновників. Щойно цензор прибув до аномально заможного та жвавого регіону Хайнін, Ши Вудвань запхав йому до рук чимало хабарів та заохочень. Він залишився на пів року, досхочу п’ючи та наїдаючись, а тоді повернувся, задоволений. А потім виявилося, що жоден з високопоставлених лордів на вершині ієрархії не зумів зрівнятися з досягненнями випадкового “генерала”, який виліз з села. Це було найбільшим жартом року. Після святкування нового року, Ґу Хвай'ян нарешті одружився з донькою сусіднього князя*, Джао Хонлу. *王 також перекладається як “принц”, однак часто не є родичем імператорської родини та не претендує на трон Старий князь Хуян був доблесним генералом, який допоміг заснувати династію, і його титул передавався з покоління в покоління. Технічно, його донька мала достатній статус, щоб стати імператорською наложницею, однак до того часу, поки Джао Хонлу успадкував титул, прихильність, здобута його предком завдяки готовності воювати за імператорську родину, вже давно згасла. Джао Хонлу був невдоволений своїм мізерним клаптиком землі біля південного моря. На поверхні він “захищав” регіон, однак насправді потайки тренував численних особистих солдатів, готуючись скористатися майбутньою кризою. Він навіть і не думав віддавати свою доньку заміж за старого імператора, який будь-якої миті міг лишитися без голови. Так він оглянув місцевість та визнав Ґу Хвай'яна цілком стерпним. Він жадав територій, які процвітали під керівництвом Ґу Хвай'яна, тож радісно продав свою доньку, плануючи скористатися своїм статусом тестя, щоб за першої можливості захопити землі свого зятя. І все ж, що б не відбувалося у голові старого Джао, саме весілля було радісною подією. Новорічний дух ще не вщух, коли вулиці Хайнін прикрасили червоним — усе видавалося таким прекрасним, як квітучий персиковий сад. Навіть Бай Лі змінив простий білий одяг, який носив зазвичай. Під буркотіння Ши Вудваня, від незрозуміло звідки дістав розшите золотом вбрання. Бай Лі навіть щиро підготував весільний подарунок — адже був справді щасливий від того, що Ґу Хвай'ян одружувався.