Том 1. Розділ 5

Розділ 5

[1-5] Хвиля води врізалася в будівлю й вибила решту вікон. По кімнаті прокотився крижаний плав, несучи за собою друзки скла. Йоко прикрила обличчя руками. Шквал крихітних уламків жалив її в голову, руки та тіло.
Їй заклало вуха від інтенсивності всього, що відбувалося. Вона нічого не чула.
Відчуття, що вона потрапила до хаотичного самуму, поступово відступило. Вона розплющила очі. Скло виблискувало на кожній поверхні. Люди, що раніше збіглися до вікон, тепер шоковано припали до підлоги. Заступник директора згорнувся клубком біля її ніг.
"Ви в порядку?" — вона відчувала потребу запитати, поки не побачила, що його тіло усіяне блискучими уламками. Він явно не в порядку. Решта, стогнучи, насилу намагалася зіп'ястися на ноги. Йоко стояла поруч із заступником директора, але при тому на ній не було ні синяка, ні порізу.
Заступник директора схопив її за щиколотку.
— Чому?.. — простогнав він.
— Я нічого не робила!
Незнайомець відірвав закривавлену руку заступника від її ноги. На ньому не було жодного порізу, так само як на Йоко. Він сказав:
— Треба йти.
Вона похитала головою. Якщо зараз піде з ним, усі подумають, що вони з самого початку були спільниками. Але страх залишитися там подолав її.  Вона дозволила йому потягнути її за собою. Ворог біля воріт. Це для неї нічого не означало. Думка залишитися серед закривавлених і поранених лякала її набагато більше.
Вони втекли з кабінету й зіткнулися з іншим учителем. Він крикнув:
— Що відбувається? — Його очі підозріло змістилися на незнайомця.
Перш ніж Йоко спромоглася відповісти, незнайомець жестом показав у бік учительської.
— Там є поранені. Їм потрібна лікарська поміч.
Він знову рушив, тягнучи Йоко. Вчитель щось їм крикнув, але вона того не змогла розібрати.
Дівчина запитала:
— Куди ми йдемо?
Вона хотіла побігти додому якнайшвидше. Замість того щоб тікати вниз сходами, незнайомець попрямував угору.
— Цей шлях веде на дах! — ахнула вона.
— Інші скористаються сходами вниз.
— Але...
— Куди ми йдемо, туди слідує пекло. Краще більше нікого не втягувати.
“Тоді навіщо ти мене в це втягуєш? — захотілося крикнути Йоко. Який ворог? Про що ти взагалі?” Але їй не вистачило сміливості підняти голос на нього.
Він сильно розчинив навстіж двері на вершині сходів і затягнув її на дах. Позаду них пролунав скрегіт металевої поверхні проти іржавого металу. З-за дверей впала тінь. Йоко змусила себе підвести погляд, споглядаючи руді крила, широку пащу під гачкуватим, забарвленим отрутою дзьобом.
З широкої пащі пролунав схожий на котячий вий. Кожне з величезних крил птаха закінчувалося п'ятьма кігтями.
“Я знаю це створіння.”
Вона завмерла, наче їй зв'язали руки й ноги. З кожним огидним вереском жага крові істоти обливала її.
“У моїх снах.”
Чорнильні сутінки заплямували похмуре небо. Через важкі складки закручених хмар струменіло бурхливе червоне сяйво заходу сонця.
Великий, схожий на орла, птах мав ріг у центрі чола. Він крутив головою, лопотів крилами, здіймаючи смердючий вітер. Як у тих паралізуючих жахах, Йоко могла лише витріщатися. Птах підняв тіло зі свого сідалища, підлетів угору, струснув щедро опереними крилами й стрімко понісся на неї. Його лускаті кінцівки тягнулися до неї, гострі, як бритва, кігті виривалися з його рогатих ніг.
У неї не було часу на підготовку. Її очі були широко розплющені. Але навіть так вона нічого не бачила. Навіть коли відчула удар по плечах, здавалося неможливим, що це кігті істоти вп'ялися в її плоть.
— Хйокі! — луною покотилося ім'я. Перед її очима хлинув яскраво-червоний фонтан.
“Моя кров.”
Але вона чомусь не відчувала болю. Йоко заплющила очі. “Не бачу зла”, — сказала собі. Незбагненно, та здавалося, що смерть повинна бути страшнішою, ніж це.
— Тримайтеся!
Її вхопили за плечі й грубо трусонули. Вона отямилася, розплющила очі й побачила, як незнайомець пильно вдивляється в неї. Спиною вона твердо впиралася в бетонну стіну, ліве плече вгризалося в сітку Рабіца, що огороджувала периметр даху.
— Зараз не час мліти!
Йоко сполохано підскочила. Від зіткнення її тіло перелетіло через дах. По горлу підкрався жахливий крик від болю. Незграбно розкинувшись перед дверима, великий птах махав крилами, створюючи вихрові пориви вітру. Його кігті виривали глибокі канавки в бетоні, поки він метляв головою туди-сюди. Він не міг сам звільнитися. Звір вчепився щелепою в його шию. Звір, що нагадував пантеру з багряним хутром.
— Що... що це?
— Я попереджав про небезпеки, які нас чекають.
Незнайомець відтягнув її від паркану. Йоко кидала погляди то на звіра й птаха, що сплелися у смертельній боротьбі, то на чоловіка.
— Кайко, — промовив він.
Образ жінки підійнявся з твердої поверхні, на якій вони стояли, як купальниця, що випливає з басейну. З'явилася лише верхня половина її тіла; тіла, одягненого в пухнасте пір'я, з витонченими крилами замість рук. Вона тримала меч захований у величних піхвах. Руків'я було інкрустоване золотом і перлиною й кишіло коштовностями.
Їй склалося враження, що це був не просто легковажний орнамент. Незнайомець забрав у жінки меч і подав його Йоко.
— Що?
— Він ваш. Ви — єдині, хто може його використати.
— Я? — Її очі метнулися від меча до обличчя незнайомця. — Чому я?
Він втис зброю в її руки, на обличчі не відображаючи жодної емоції. 
— У мене бракує інтересу до меча...
— Але ти сказав, що допоможеш мені!
— ...і таланту заразом.
Він був важчим, ніж вона могла подумати. Як вона взагалі мала захищатися цим?
— То з чого ти взяв, що мені цього не бракує? — вона огризнулася.
— То ви хочете померти, наче ягня, яке привели на забій?
— Ні!
— Тоді використайте меч.
Йоко загубилася у хаосі власних думок. Вона не хотіла вмирати, не тут, не так. Але також й не мала бажання кидатися в бій, розмахуючи цією зброєю над головою. Ні сил, ні вмінь, щоб зробити що-небудь з мечем вона не мала. Голоси в голові казали їй використати меч, не використовувати його, використати...
Вона вибрала третій варіант. Дівчина відкинула його.
Незнайомець закричав у гніві та здивуванні:
— Дурепо!
Вона цілилася в голову птаха. Меч не досяг цілі, дряпнувши кінчик одного з крил і впавши до ніг тварини.
— Прокляття! — Кілька разів клацнувши язиком, чоловік викликав: — Хйокі!
Пантера видряпався з пташиних кігтів. Він згорбився, взяв меч у щелепу, й повернувся до Йоко. Він був явно незадоволений тим, що мусив відмовитися від своєї здобичі.
Незнайомець взяв меч, а тоді звернувся до істоти:
— Чекай тут на наступні розпорядження.
—  Як забажаєш, — одразу відказала істота.
— Терпіння, — коротко сказав незнайомець. Він повернувся до пернатої жінки. — Кайко.
Жінка вклонилася.
У цей момент великий птах опинившись на волі, обсипав їх гравієм і бетоном. Він кружляв у повітрі. Схоже до пантери створіння кинулося за ним до неба. Жінка піднялася з даху, явивши раніше невидимі людські ноги та довгий хвіст, і також напала.
Незнайомець сказав:
— Ханкйо. Джусаку. — Як і жінка, з даху з'явилися голови двох лютих звірів. Один нагадував великого собаку, інший — бабуїна. — Джусаку, Ханкйо. Я залишаю її під вашою опікою.
— Як накажеш. — Вони вклонилися.
Незнайомець кивнув, повернувся до неї спиною, підійшов до паркану і зник.
— Зачекай! — окликнула його Йоко.
Не питаючи її згоди, бабуїн простягнув руку й обхопив її в тісних обіймах. Тварина проігнорувала її крики, підняла, перескочила через паркан і підстрибнула в повітря.