Том 1. Розділ 6

Розділ 6

[1-6]Бабуїн пересувався від даху до даху і від даху до телефонного стовпа, долаючи відстань великими стрибками, так ніби його підхоплював вітер. Цей різкий, скажений вид пересування врешті-решт привів їх до околиць міста та берега океану.

Бабуїн відпустив Йоко на хвилеломі, що виходив на гавань. За час, який знадобився їй, щоб зробити один подих, він зник. Оглядаючи хвилеріз зверху до низу, аби зрозуміти куди він подівся, вона побачила, як незнайомець пробирається крізь зарості бетонних тетраподів. Він ніс прикрашений коштовностями меч.

— Як мандрівка? — покликав він її.

Йоко кивнула. Їй було млосно. Це було виною бабуїна, результатом того абсолютного божевілля, що огорнуло її. Її коліна здалися. Вона важко сіла і почала рюмсати.

Поруч з нею з'явився незнайомець.

— Тут не місце плакати.

“Що відбувається?!” — вона хотіла запитати його. Вона бачила, що він не в настрої для пояснень. Дівчина відвернулася від нього обличчям і тремтячими руками стиснула коліна.

— Мені страшно.

Його реакція була холодною і різкою. 

— Збережіть такі емоції на потім. Доки ми говоримо, вони женуться за нами. Нам заледве вистачає часу перевести дух.

— За нами?

Незнайомець кивнув.

— Ви не вбили його коли мали. Зараз ми нічого не можемо з цим вдіяти. Хйокі та інші сповільнять його, але боюся, цього недостатньо.

— Ти про того птаха? Що це взагалі було?

— Майте на увазі, це кочо.

— Що таке кочо?

Незнайомець відповів з презирством в очах:

— Це один з них.

Безглуздість пояснення змусила все всередині Йоко стиснутися.

— А ви хто такі? Чому допомагаєте мені?

— Мене звати Кейкі.

Більше він нічого не пояснив. Йоко тихо зітхнула. Вона чітко чула, як інші зверталися до нього як до Тайхо, але вона була не в настрої далі розпитувати. Їй лише хотілося втекти, піти додому. Її рюкзак і куртка залишилися в школі. Вона не хотіла туди повертатися, не сама. І не те щоб хотіла повертатися додому у теперішньому стані. Вона присіла на хвилеломі, загубившись в думках.

— Ви готові? — запитав Кейкі.

— Готова до чого?

— Готові піти.

— Піти? Куди?

— Туди. 

Знову ж таки, нікуди й всюди. Йоко було байдуже. Кейкі в черговий раз взяв її за руку. Чому він не пояснить? Чому продовжує тягнути її кудись?

Вона сказала:

— Гей, зачекай секундочку.

— Ви достатньо відпочили. Відтягувати вже немає куди.

— Куди ми йдемо? І скільки часу це займе?

— Якщо зараз же відбудемо — день.

— Нізащо!

— Що ви маєте цим на увазі? 

Його тон залякав її. Дівчина бавилася ідеєю піти з ним з чистої цікавості. Але вона зовсім його не знала. А тут цілий день. Про це не могло бути й мови! Що скажуть її батьки, коли вернуться додому і не застануть її? Вони ніколи не дозволяли їй подорожувати так далеко самостійно.

— Я не можу. Я просто не можу.

Це все було якимось безглуздям. Чому він продовжував погрожувати їй, ставити ці неможливі вимоги? Дівчині хотілося плакати. Вона знала, що він лаятиме її, якщо вона це зробить, тож вона обійняла коліна, затиснула губи, відчайдушно стримуючи сльози.

Навколо них залунав знайомий голос:

— Тайхо.

Кейкі хутко оглянув небо.

— Кочо?

– Так.

Йоко взяли дрижаки. Наближався птах-монстр. Кейкі сказав їй:

— Мені потрібна ваша допомога. — Він підняв її на ноги, поклав меч у руки. — Якщо принаймні трохи любите своє життя, то використайте його.

— Я ж кажу: я не знаю як!

— Ніхто інший не може.

— Це нічого не міняє!

— Я дарую вам хінмена. — Він крикнув: — Джою.

За його наказом голова чоловіка піднялася зі скелястої поверхні. Голова мала попелясте обличчя з запалими, червоними очима. Коли він піднявся вище, стало зрозуміло, що у нього немає тіла нижче шиї, крім звисаючих, медузоподібних відростків.

Йоко ахнула:

— Що це таке? 

Річ вислизнула з землі, повернулася і кинулася на неї. Вона спробувала втекти. Кейкі спіймав і тримав її. Істота вчепилася за її шию, була холодною й м’якою, а потім всочилася вниз по спині. Вона закричала:

— Забери це з мене! — Йоко марно розмахувала руками. — Припини, припини!

Кейкі не давав їй рухатися.

— Ви поводитеся нерозумно. Заспокойтеся.

Дівчині хотілося виблювати. Щупальці, схожі на холодну вермішель, повзли у її тілі по хребту та під плоттю її рук. Вона відчувала його сильний тиск уздовж задньої частини шиї. Дівчина волала від жаху. Йоко вирвалася від нього, повалилася на землю, ставши на коліна, безрезультатно рвала нігтями в паніці шию і плечі.

— Що це? Що ти зробив?

— Джою прийняв вас за господарку.

— Господарку? — Йоко водила руками по тілу. Відразливе відчуття зникло.

— Джою вправний мечник. Його знання будуть у вашому розпорядженні. Кочо скоро буде тут. Ви повинні вбити його, і не тільки його, якщо хочете втекти.

— Не тільки його? — Тож за нею йшло більше, точно так само, як і у червоному світанку з її снів. — Я не можу. Той Джою, або хінман, або що б це не було, куди воно поділося?

Кейкі не відповів. Він дивився на небо.

— Вони йдуть.