Том 1. Розділ 7

Розділ 7

[1-7]У той момент, коли Йоко підвела голову, щоб й самій побачити, вона почула дивний крик позаду. Меч був втиснений їй в руку. Спершу вона цього й не зрозуміла. Дівчина повернулася на гвалт і побачила значний розмах крил птаха, доки той кружляв. Почвара почала стрімко падати на них.

Вона закричала від страху, одразу зрозумівши, що бігти нікуди. Птах спускався швидше, ніж вона могла втекти. З меча ніякої користі. Вона поняття не мала, що з ним робити. Протистояти ним звірові? Абсурд. Вона ніяк не могла захистити себе.

Товсті пазуристі кінцівки птаха заповнили все її поле зору. Вона хотіла заплющити очі, але не змогла.

Спалах білого світла блимнув перед нею, після чого прозвучав важкий, жорсткий звук зіткнення двох каменюк. Важкий, блискучий, гострий, наче лезо сокири кіготь, зупинився прямо перед її обличчям. Вона перевела погляд на меч, напіввитягнутий з піхов, простягнутий перед нею й обхоплений її обома руками.

У неї не було часу запитати себе, як вона це зробила.

Наче за власним бажанням, її рука витягла решту леза. Цим же рухом вона замахнулася до ніг птаха. Теплий душ яскраво-червоної крові облився на неї.

У німому здивування вона могла тільки думати:  “Це не я роблю.” Її руки й ноги реагували самі собою, ламаючи кінцівки кочо, доки той безладно кружляв над нею.

Ще більше крові стекло, плямуючи її. Тепла рідина струменіла по обличчю і шиї, просочуючись під коміром сорочки. Вона здригнулася від відрази. Вона — а скоріше її ноги — вивернулися, ухиляючись від атак. 

Монстр піднявся в небо, випрямився і кинувся на неї. Вона замахнулася на крила. З кожним рухом відчувала, як холодні щупальця пульсують у ній.

“Це та річ, Джою.”

Крила потвори були пошматовані. Птах заверещав і врізався в землю. Тепер Йоко зрозуміла ситуацію. Джою робила це – вона знала — посмикував її руками й ногами, як маріонеткою.

Гігантський птах корчився в агонії, товк крилами по землі й почав дряпатися до неї. Не вагаючись ні хвилини, вона напала. Ухиляючись від ударів, вона рубала його тіло. З голови до ніг вона була вкрита кривавим місивом. Все що відбувалося, відбивалося огидними відголосками на її руках, з кожним ударом все більше розділяючи пташині плоть і кості.

Вона застогнала від огиди, але не могла зупинитися. Йоко проігнорувала фонтан крові й загнала меч глибоко в крило птаха, а потім видерла його, відрізавши добру частину. Вона обернулася на п'ятах, обличчям до обличчя з верескливою, скаженою головою тварини.

— Припини, прошу!

Великий птах махнув пораненим крилом, але не зміг підняти тіло з землі. Йоко пролізла під крилом, що намагалося її вдарити, та вразила мечем у тулуб. Вона заплющила очі, але відчула легкий супротив в руках, коли лезо пробивалося крізь жир і тканини. Вона витягнула його, крутнула і замахнулася на шию птаха.

Хребет тварини зупинив удар. Вона звільнила меч, зрошуючи себе плоттю і рідинами, знову замахнулася і чисто відрубала голову від тіла.

Тільки після того, як вона витерла меч все ще тремтячими пір'ями птаха, контроль над власним тілом повністю повернувся до неї.

Вона волала від жаху і відкинула меч якомога далі від себе.

 

Йоко перехилилася за хвилелом й виблювала. Ридаючи, вона зісковзнула між бетонними тетраподами й кинулася вмиватися в море. Це була середина лютого. Вода була достатньо холодною, щоб розрізати її навпіл. Але її єдиним бажанням було змити кривавий бруд з обличчя.

Доки вона прийшла до тями, то тремтіла так сильно, що заледве могла повзти до узбіччя хвилелому. Повернувшись на тверду землю, вона розплакалася. Вона плакала від страху та відрази, плакала, поки її голос не став хрипким, доки всередині не залишилося більше сліз.

— З вами все добре? — запитав Кейкі.

— Гаразд?!

Чоловік не виражав жодної емоції на лиці. Він сказав:

— Це був не єдиний. Наближаються інші.

— І? — Її тіло оніміло. Його попередження ніяк не вплинуло на неї. Дивлячись йому в обличчя, вона тепер зовсім його не боялася.

— Вони сильні, невблаганні. Якщо я хочу захистити вас, ви повинен піти зі мною.

— Забудь. 

— Ви поводитися необмірковано.

— Я хочу додому. 

— У вашому домі небезпечно.

— Мені байдуже. Мені холодно. Я йду додому. З цими монстрами розбирайся сам. Забирай їх усіх собі. — Йоко люто зиркнула на нього. — І забери з мене цього Джою!

— Він вам все ще знадобиться.

— Ні. Я йду додому.

— Дурна жінко! — Він вибухнув люттю, що змусило очі Йоко розширитися від здивування. — Померти бажаєш? Не розумію. Якщо не хочеш, то мусиш піти зі мною!

— Заткнися! — Йоко крикнула на нього. — Стули пельку! — Жодного разу за все своє життя вона не говорила так до іншої людини. У її грудях зявилося дивне відчуття захвату. — Я роблю те,  що хочу, і я не хочу бути частиною цього. Я йду додому.

— Ти не слухаєш, що я кажу.

— Я йду додому. — Вона відмахнулася від простягнутого їй меча. — Ти мені не указ.

— Ти не розумієш в якій небезпеці!

Йоко відповіла з тонкою посмішкою:

— Ну, якщо мене все влаштовує, то що тоді тобі?

Він низько прогарчав:

— Це для мене все.

Він кивнув, коли вона проходила повз. Перш ніж вона змогла зреагувати, дві білі руки потяглися й схопили її.

— Що ти робиш?

Вона напружено озирнулася через плече. Це була крилата жінка, яка вперше принесла їй меч. Вона притиснула руки Йоко, силою помістивши меч в її руки.

— Пусти!

Кейкі сказав:

— Ви— моя государиня.

— Я твій хто?

— Ви моя государиня. За будь-яких інших обставин я підкорятимусь б будь-якій вашій команді. Ви маєте мені пробачити. Щойно ви опинитеся в безпеці, я надам усі пояснення, які ви зажадаєте. Якщо ви захочете повернутися додому, я теж постараюся це зробити.

— Коли це я встигла стати твоєю государинею?

— Це не на часі, — відповів він холодно поглядаючи. — Я б із задоволенням прийняв ваше зречення від престолу, але це не моє рішення. Я не можу кинути вас. Найкраще, що я можу зробити — не втягувати ще більше невинних. Якщо сила — це те, що потрібно, то силу я й використовуватиму. Кайко, забери її.

— Пусти!

— Ханкйо, — покликав Кейкі. З тіні вийшов мідношерстий звір. — Ми повинні піти звідси. Це місце гусне від смороду крові.

Далі з'явилася величезна пантера, на ім'я Хйокі. Все ще тримаючи руки Йоко, жінка піднялася верхи на пантероподібного звіра і поставила Йоко на спину перед себе. Кейкі й собі осідлав Ханкйо.

Йоко благала його:

— Будь ласка, я не жартую. Дай піти додому! Заберіть цю річ з мене!

— Він же вас не турбує, чи не так? Тепер, коли він повністю володіє вами, ви не повинні знову відчувати його присутність.

— Мені байдуже, відчуваю я чи ні! Позбудься його!

Кейкі звернувся до Джою:

— Не показуйся. Поводься так, наче тебе там і немає.

Відповіді не прозвучало. 

Кейкі кивнув. Йоко ледве встигла схопити жінку за руки, щоб втриматися, коли звір піднявся навпочіпки й підскочив вгору.

— Зупинись! — крикнула вона.

Пантероподібний не прислухався до неї. Він без особливих зусиль піднімався в небо, по собачому пливучи повітрям, повільно набираючи швидкість. Якби не земля, що віддалялася під ними, вона могла б повірити, що вони взагалі не рухаються.

Ніби уві сні звір скакав все далі й далі від землі, даючи їй змогу зробити останній погляд на місто внизу, огорнуте в падаючі сутінки.