Том 1. Розділ 8

Розділ 8

[1-8]Небеса пронизувало холодне зоряне сяйво. По всій поверхні Землі сузір'я зі штучних зірок виводили обриси міст.

Пантераподібний ширяв над затокою, ніби пливучи через повітря. Від того як швидко вони підійнялися у повітря, у неї перехопило подих, але, на диво, вона не відчувала очікуваного жорстокого шарпання вітру і тому мало розуміла їхню швидкість. Вона знала, як стрімко вони рухалися лише від того, з якою бистротою міський пейзаж зникав позаду них.

Скільки б вона не благала, ніхто їй не відповідав.

Не маючи можливості оцінити темп їхнього прогресу, її страх з цього приводу, натомість перемістився до невизначеності пункту призначення.

Пантера звернув до відкритого моря. Дівчина більше не могла бачити Кейкі на його літаючій істоті. Він обіцяв, що це буде довга подорож.

Разом з виснаженням її перемогло сильне почуття байдужості. Вона здалася, припинила протестувати. І тепер, маючи час подумати, вона зауважила, що коли рухала кінцівками, їй не було незручно. Руки жінки обвили її навколо талії.

Йоко завагалася, а потім запитала:

— Вони все ще переслідують нас? — Дівчина обернулася, щоб подивитися на жінку.

Та відповіла:

— Їх легіон. — Проте її голос був ніжним, і навіть трішки заспокійливим.

— Хто ви? 

— Ми слуги Тайхо. Тепер обличчям вперед. Він не буде радий, якщо я вроню вас.

Йоко неохоче випросталася. Все, що вона могла бачити, це темне небо й океан, слабке світло зірок, та білий відблиск на хвилях. Високий зимовий місяць. Більше нічого.

— Тримайтеся за меч. За жодних обставин не впускайте його.

Це нагадування зачепило струни страху Йоко. Це означало лише одне: попереду на них чекали ще жахливіші битви.

— Вороги?

— Вони переслідують нас. Але Хйокі швидкий. Не переймайтеся.

— Тоді...

— Не втрачайте й піхов.

— Піхви?

— Меч і піхви — пара, і їх потрібно тримати разом. Дорогоцінний камінь на піхвах там для вашого захисту.

Йоко подивилася на меч в руках. Синьо-зелена сфера розміром з м'яч для пінг-понгу була прикріплена до кінців декоративного шнура, намотаного навколо піхов.

— Цей?

— Так. Візьміть його і переконайтеся самі. Він повинен бути досить холодним.

Йоко схопила сферу. Відчуття поступово просочилося в її долоні.

— Теплий.

— Він буде корисним, коли ви поранені, хворі або втомлені. Меч і піхви — скарби. Завжди знайте, де вони.

Йоко кивнула. Вона думала над своїм наступним питанням, коли вони раптово сповільнилися.

Білий місяць сяяв ореолом на темній воді. Насиченість відбиття вплетеного серед хвиль сяйва збільшувалося, коли вони спускалися, майже так, ніби саме місячне сяйво збуджувало баранців у жваву пінку. Наблизившись, вона помітила, як поверхня океану перетворилася на водяний смерч.

Йоко зрозуміла, що пантероподібний збирається зануритися прямо в кільце світла в центрі іскристого вихору.

— Я не вмію плавати!

— Не переймайтеся. — Жінка сильніше обійняла Йоко за талію.

— Але...

У неї не було часу далі сперечатися.

 

Вони занурилися у вир. Йоко заплющила очі й підготувалася до важкого зіткнення з водою. Натомість вона відчувала — майже нічого. Ні бризку хвиль, ні холодного дотику моря. Нічого, крім занурення в срібне світло, яке просочувалося через кутики її очей.

Щось на кшталт тонкої марлі погладило її по обличчю. Вона розплющила очі. Вони, здавалося, потрапили в тунель зі світла. Ні тіні, ні вітру, лише всеохоплююче сяйво, яке огортало їх з голови до ніг; ореол місячного світла, що пронизував чорні хвилі.

— Що це таке? — Йоко вголос поцікавилася.

Під ногами звіра було кільце зі світла, як і над його головою. Вона не могла зрозуміти, чи світло прямує зверху вниз, чи навпаки. У будь-якому випадку, незабаром вони подолають його довжину.

Невдовзі вони вистрибнули з тунелю. Дівчина знову відчула, як вуаль зачепила її обличчя. З зусиллям вони виплигнули над водою. Звук океану повернувся. Піднявши очі, Йоко знову бачила широкий, тьмяний простір моря. Вони вислизнули з ореолу місяця. Як далеко вони були від поверхні, вона й подумати не могла. Все, що бачила, це верхівки хвиль, залитих в місячному сяйві.

Поверхня збилася в променисту піну, керована лютим вітром. Хвилі підіймалися навколо них концентричними кільцями й розбивалися на баранці. Верхи на звірі Йоко не відчувала нічого від того урагану, лише натяк на вітер. Хмари здригнулися над нами. Звір штовхнув сильніше і піднявся в небо. Незабаром вони були занадто високими, щоб бачити місячне сяйво, що перепліталося через штормове моря.

— Хйокі! — крикнула жінка.

Тривога в її голосі змусила Йоко озирнутися. Слідуючи за поглядом жінки вона побачила безліч чорних тіней, що вистрибували з яскравого ореолу місяця.

Єдиним джерелом світла було небесне тіло та його відбиття на морі. Вони помчалися в темряву скупчених хмар.

Суцільний морок.

Ні небес, ні землі. І тільки глибоке янтарне сяйво, яке лилося від місяця; слабке світло, яке танцювало і змінювалося, як лютуюче полум'я. А потім вона побачила незліченні тіні й знала, що вони йшли за нею. Істоти мчали з криваво-червоного місяця: мавпи, щурі й птахи; рудошерсті, чорні й сині потвори.

Йоко здивовано втупилася у видовище перед своїми очима. Вона бачила його раніше. Вона знала його.

— Швидше! — закричала вона. — Вони нас спіймають!

Жінка струснула її.

— Заспокойтеся. Ми це й так робимо.

— Ні! 

Жінка притиснула тіло Йоко до спини звіра.

— Тримайтеся, — сказала вона.

— Що ти?.. 

— Я спробую перешкодити їм. Тримайтеся міцніше. Не відпускайте меча.

Запевнивши, що Йоко зрозуміла її вказівки, вона відпустила талію дівчини й стрибнула назад, відштовхуючись від них. На мить Йоко побачила золоті смуги, що бігли її спиною, перш ніж її проковтнула ніч.

 

Йоко не бачив нічого, крім всепоглинаючої темряви. Їх вдарив порив вітру. Вона притулилася щільніше до спини звіра.

— Хйокі? — сказала вона. 

— Що таке? 

— Нам вдасться втекти?

— Важко сказати, — загадково відказав він, а потім крикнув: — Обережно! Над вами!

Йоко підняла очі й помітила слабкий спалах червоного.

— Гою. — Хйокі  без попередження повернувся. Щось врізалося йому в бік і відлетіло.

—  Що це було? 

Хйокі продовжував, ухиляючись з боку в бік. Раптом він сповільнився.

—  Витягніть меч. Це засідка. Вони відрізали нас.

— Про що ти, яка засідка?

Дивлячись вперед у темряву, вона спостерігала, як цвіте багряне світло, як орда вискакувала до них з тіні.

— От дідько.

Думка про те, щоб знову підняти меч, наповнила її огидою. Водночас холодні щупальця торкнулися внутрішньої сторони її ніг. З силою, яка змусила її суглоби тріскотіти, її коліна притиснулися до боків звіра. Крижаний черв'як повз її хребтом. Її тіло мимоволі відчепилося від спини Хйокі. Руки перестали стискати тварину, готуючись до бою. Вона дістала меч, засунула піхви за пояс спідниці.

— Перестань!

Вона простягнула меч правою рукою, лівою схопившись за гриву звіра.

— Будь ласка!

Вони зіткнулися й рвали одне одного, як дві бурі. Хйокі ринув у середину орди, і меч Йоко врізався в стрімкий потік. Їй нічого не залишалося, окрім як кричати й заплющити очі. Вона не витримувала навіть виду розтину жаби на уроці біології. Не те що цього цілеспрямованого вбивства живих істот. Її існування не повинно вимагати стільки жертв.

Меч зупинив свій рух. Хйокі крикнув:

— Розплющте очі! Інакше Джою не зможе вас захистити!

— Ні! 

Звір заревів, закинув голову, напружився. Йоко міцно тримала очі заплющеними. Вона не збиралася більше вбивати. Якщо заплющивши очі, вона зупинить меч, то це вона й робитиме.

Хйокі різко розвернувся ліворуч. Вони завдали сильного удару; зіткнення відчувалося як наїзд на стіну. Пролунав писк пораненої собаки. Вона розплющила очі й бачила лише темряву. Перш ніж змогла зрозуміти, що сталося, Хйокі похитнувся.

Її ноги втратили хватку. Вона кинулася в повітря.

Перед її зляканими очима постав звір, схожий на кабана. У правій руці вона відчула удар, коли сталь розтинала м'язи та кістки, почула рев випатраного монстра, власні крики.

А тоді нічого. Ні зору, ні звуку, ні смаку, ні дотику, ні думки. Тільки її падіння крізь нескінченну темряву.