Частина 2: Розділ 9

Розділ 9

[2-1] Йоко прокинулася від гулу розбурханих хвиль. Вона відчула краплі океану на обличчі. Розплющила очі, підняла голову. Вона впала на піщаний пляж недалеко від краю води. Велика хвиля хлинула на берег. Вода пронеслася пляжем, омиваючи Йокині ноги.

Несподівано, але вода не була холодною. Йоко лежала на піску і давала хвилям омивати її. Насичений дух океану оточував її, він чимось нагадував сморід крові. Море було в її жилах. Саме тому, закриваючи вуха, вона могла чути далекий рев океану.

Наступний бурун сягнув її колін. Пісок, піднятий приливом, лоскотав її шкіру.

“Цей міцний аромат моря.”

Вона подивилася на ноги. Вода, що хлюпотіла об її тіло, була забруднена червоним. Потім глянула на сірий прибій, на широке бліде небо. А тоді знову опустила погляд. Вода справді була червоною.

Вона шукала джерело кольору.

— Ах, — вирвалося з неї.

Її ноги. Багряні струмочки смугами стікали її шкірою. Вона прикипіла до своїх ніг. Її руки й ноги були заплямовані червоним. Її темно-синя шкільна форма сейфуку стала темно-бордовою.

“Кров.”

Дівчина застогнала. Все її тіло було заплямоване нею. Її руки — чорні й липкі від цієї рідини, як і обличчя з волоссям. Вона закричала і кинулася в розбурхані хвилі. Вода прибувала мутно-сірою і відступила з багряним відтінком. Вона зачерпнула воду в долоні. Між її пальцями кровоточило. Скільки б не терла руки, шкіра не набувала свого природного тону. Прибій досяг її талії. Під вугільним небом розлилася калюжа кров'яного барву.

Йоко знову підняла руки до обличчя. Прямо на її очах виросли довжелезні нігті, вполовину від самих її пальців.

— Що? 

Вона обернула руки. По шкірі протікала безліч дрібних тріщин або порізів. Частинки її шкіри відшаровувалися, відлітали на вітрі, упадали у воду. Під шкірою було коротко червоне хутро.

— Ні, не вірю.

Вона провела долонею по руці. Ще більше шкіри відшаровується, вивільняючи хутро. Щоразу, коли вона рухалася, вона скидала плоть. Хвиля вдарила по ній. Її форма розпадалася на шмаття, ніби роз'їдена кислотою. Вода омила хутро, і океан почервонів.

Кігті на руках, хутро на тілі; вона перетворювалася на одну з тих потвор.

— Ні, ні, ні, — ридала вона. Її форма розвалилася. Її руки вигнулися, як передні лапи кота чи собаки. 

“Кров, кров цих істот — це вона зробила мене однією з них.”

Це було неможливо. Вона закричала:

— Ні!

У власних вухах дівчина не чула жодного впізнаваного звуку, лише рев хвиль, і невиразне виття звіра.

 

Йоко розплющила очі під блідо-блакитним небом.

Усе її тіло боліло. Біль у руках був нестерпним. Вона підняла їх й полегшено видихнула. Нормальні. У неї були звичайні людські руки. Ні хутра, ні кігтів.

Дівча зітхнуло. Йоко краяла собі мозок, намагаючись згадати, що сталося. В одну мить все повернулося. Вона збиралася зіп'ятися на ноги, але її м'язи настільки затерпли, що вона ледве могла рухатися. Вона лежала там, роблячи один глибокий вдих за іншим. Поступово біль вщух. Потрохи до кінцівок повернулася можливість рухатися.

Вона сіла, зсипавши з себе ковдру з соснових голок.

Сосна. Справді, воно нагадувало сосну. Дівчина підвела погляд і побачила над собою сосновий ліс. Верхівки дерев були зламані, розкриваючи білу деревину під ними. Голки, мабуть, впала з тих дерев.

Її права рука все ще стискала руків'я меча. Зрештою, вона не впустила його. Дівчина оглянула своє тіло і не виявила ніяких серйозних травм; нічого, крім багатьох незначних подряпин і синців. Нічого незвичайного. Аналогічним чином, обшукуючи свою спину, її руки пробігли піхвами, схованими за ремінь уніформи.

Легкий туман плив по ранковому небу. Віддаль лунали звуки хвиль. Вона вголос поцікавилася:

— І що це мені наснилося?

Йоко згадала запеклу боротьбу зі звірами, їхню кров, що заливала її.

І шум хвиль.

Вона простогнала.

А потім оглянула оточення. Ще не було й світанку. Сосновий ліс збився на березі. Вона була жива. Жодних травм, що загрожують життю, не отримала. Ось таким був результат.

Їй не здавалося, що поруч був ворог. У лісі не ховалося нічого страшного. І жодних союзників. Коли вони прослизнули в ореол місяця, він висів високо в нічному небі. Майже світало. Так довго вона була непритомна. Кейкі та інші, мабуть, далеко відхилилися від запланованого маршруту.

“Коли ти загубився, — вона нагадала собі тихим голосом, — ти повинен залишатися там, де ти є.”

Вони точно шукали її. Кейкі пообіцяв захистити її. Якщо вона піде кудись, то її нізащо не знайдуть. Йоко притулилася до пня і схопила коштовність, прив'язану до піхов. Мало-помалу біль почав вщухав.

“Як дивно.”

Але це дійсно спрацювало. Вона уважно вивчала коштовність. На вигляд звичайний камінь, хоч і з блиском полірованого, синьо-зеленого скла. Можливо, це був нефрит.

Все ще міцно тримаючись за камінь, вона сіла і заплющила очі.

 

Йоко мала намір лише трішки подрімати, але прокинувшись забачила яскраве ранкове небо.

— Уже пізно, — зазначила.

Але де були всі? Кейкі, Кайко, Хйокі? Чому вони не прийшли по неї? Нарешті вона запитала: 

— Джою?

Якщо він досі був у ній, то не окликнувся. Вона зовсім його не відчувала. Інакше кажучи, він не збирався з'являтися, доки вона не почне розмахувати тим мечем.

— Гей, ти там!? — знову запитала вона про себе. — Де Кейкі?

Відповіді не було. Нічого. Він виявився просто неймовірно помічним. Вона нервово підвела голову. Що як Кейкі шукав її тут, але не знайшов? Йоко згадала виск болю за мить до того, як впала. Вона залишила Хйокі, в оточенні монстрів. Він вижив?

Занепокоєння тиснуло їй на голову і плечі. Вона підскочила, вгамувавши крик паніки, що підіймався з глибини її нутром.

Озирнувшись, вона помітила щілину в лісі праворуч від себе. Ніщо по дорозі не здавалося їй небезпечним. Вона могла б принаймні ризикнути пройти туди.

За лісом було перелоге поле. Чагарники обліпили знебарвлену землю. За полем скеля нависала над чорним морем.

Йоко підійшла до краю скелі. Відчувалося те, наче стоячи на вершині високоповерхівки перехилитися через край. Побачене вразило її.

Таке відчуття виникало не лише від висоти скелі. Це було через воду, чорну, як нічне небо, майже голубу у своїй темряві. Навіть у світлі світанку море виглядало темним як ніч. Але потім, слідуючи поглядом до сходу зі скелі, вона помітила, що вода сама по собі не є чорною. Вона була абсолютно чистою. Наскільки глибокою була вона, дівчина й уявити собі не могла. Море було аж таке великим й глибоким, що ніяке світло не могло проникнути в його глибини.

Потім з глибини глибин вона помітила цятку світла. Спочатку не могла зрозуміти, що це було, але потім їх стало набагато більше, маленьких світлих цяток, розкиданих на широкому чорному тлі, наче піщинки. Разом світло збиралося в слабке фонове світіння.

“Як зірки.”

Запаморочення перемогло. Вона сіла. Йоко знала, що це було. Вона бачила знімки зірок, туманностей і галактик. Під нею простягався всесвіт. Думки враз переповнили її. Вона більш не могла втікати від правди: “Я не знаю цього місця”. Це був не той світ, який вона знала, не той океан. Вона була зовсім в іншому світі.

“Що в біса?”

— Це не правда, — сказала вона вголос.

Де вона була? Чи було це місце безпечним? Небезпечним? Куди їй йти? І що робити?

“Чому це сталося зі мною?”

— Джою. — Вона заплющила очі, підвищила голос: — Джою! Дай відповідь, будь ласка!

Лише рев океану відповідав їй. Ані шепоту від істоти, яка володіла нею.

— Що мені робити? Хіба мені ніхто не допоможе?

Вже минула одна повна ніч. Її мати, мабуть, місця собі не знаходила від переживань. Її батько скоріш за все лютував.

— Я хочу додому. 

По її щоках лилися сльози. Вона придушила схлипування. 

— Я хочу додому, — знову прохрипіла вона. Вона більше не могла стримуватися, обняла коліна, сховала обличчя в руках і заплакала.

 

Йоко нарешті підняла голову. Вона плакала так сильно і так довго, що відчувала легку гарячку. Від того, що змогла виплакати очі стало трішки легше, але лише трішки. Вона повільно розплющила очі. Океан простягався перед нею, як всесвіт.

— Дуже дивно.

Вона відчувала себе так, ніби дивилася на небо, пронизане зірками; зоряну ніч на тлі безтурботної темряви, галактики, що повільно оберталися у воді.

— Так дивно і все ж як прекрасно...

З часом Йоко заспокоїлася і зуміла зібратися з думками. Вона розсіяно глянула вниз на зірки у воді.