Том 1. Розділ 10

Розділ 10

[2-2] Вона сиділа там втупившись у море, доки сонце не зійшло високо в небі. Що це за світ? Де вона опинилася? 

Вони пройшли крізь ореол місяця, щоб потрапити сюди. Вже в цей факт було важко повірити. У всякому разі, схопити місячний промінь здавалося не більш можливим, ніж зловити світло західного сонця в пляшку.

Потім був Кейкі й всі ті дивні істоти. Ні один з них не належав до жодного виду на Землі. Отже, вони прийшли з цього світу. Це єдине, що вона змогла збагнути.

Про що він думав, тягнучи її сюди? Він сказав, що буде небезпечно. Сказав, що захищатиме її. Але ось же вона тут. У небезпеці та незахищена. Що вони задумали? Чому ці монстри напали на неї? Йоко наче переживала той кошмар наяву, той самий, який мучив її протягом останнього місяця.

Все, що відбувалося з моменту її з ним зустрічі, було позбавлене ґлузду. Одне вона розуміла достеменно: вона заблукала. Він з'явився з нізвідки та затягнув її в цей дивний світ, ні на мить не замислюючись про її становище. Не тому, що він її ненавидів, в цьому вона була певна. Але якби не він, вона б не застрягла тут, і їй не довелося б вбивати всіх цих істот.

Тож вона не сумувала за ним. Просто не було більше нікого, кому вона могла б довіритись. І він не повернувся, щоб забрати її. Можливо, щось сталося підчас битви з потворами, і це не давало йому можливості повернутися по неї. Якою б не була причина, зараз це тільки погіршило її становище.

“Чому я повинна роздумувати про це?”

Тому що це була не її вина. Це була провина Кейкі; він винен, що монстри прийшли за нею. “Ворог біля воріт”, — сказав голос у кабінеті заступника директора. Але це не означало, що вони були її ворогами. У неї не було причин робити їх своїми ворогами.

І те, що він прозвав її своєю государинею. Вона й про це думала. Оскільки вона була його государинею, його вороги пішли за нею, а не за ним. Їй довелося використовувати меч, щоб захиститися, і тепер дівчина опинилася тут.

Ніякою государинею вона не була.

Він все вигадав. Або припустився помилку, справді дурної помилки. Він сказав, що шукав її. Цілком резонно припустити, що коли шукаєш свого імператора або ще кого, то не можеш аж так облажатися.

— То кого ти тепер захищаєш? — дівча пробурмотіло під носа. — Це твоя помилка, не моя.

 

Тіні видовжилися. Йоко підвелася. Сидіти там і скаржитися на Кейкі нічого не вирішить. Озирнувшись праворуч і ліворуч, вона не змогла знайти прогалину в деревах, через яку пройшла раніше. “Та й нехай”, — вона сказала собі й пішла в ліс. У неї не було пальто, але було не так і холодно. Схоже клімат тут був теплішим, аніж там, де вона жила.

Ліс виглядав так, ніби на нього обрушився тайфун: зламані гілляки розкинулися куди не глянь. Ліс був неглибоким. Коли вона вийшла, то опинилася на краю широкого болота.

Ні, не болота, а рисового поля. Прямо перед нею виступала гать над водою. Вона побачила верхівки якоїсь короткої зеленої рослинності, що прибилася до каламутного озера. За рисовими полями кілька будинків скупчилися в невелике село. А далі були круті схили гори.

Не було ні телефонних стовпів, ні ліній електропередач. Телевізійних антен. Дахи будинків вкриті чорною черепицею, стіни ж зведені з жовтого саману. Колись село було оточене лінією дерев. Більшість з них були повалені.

Йоко притисла руку до грудей, вивчаючи оточення з великою полегкістю. Ніде не було видно будівель, або дивних ландшафтів, до яких вона себе готувала. Швидше, це місце нагадувало будь-яке занедбане сільськогосподарське угіддя, яке могло розкинутися десь в глушині Японії.

Вона помітила обриси кількох людей, які працювали віддалік на рисових полях. Не могла розгледіти жодних деталей, але вони не були схожі на монстрів.

— О, чудово! — мимоволі вихопилося з її губ.

Вона все ще намагалася оговтатися від розгубленості, що відчувала побачивши те чорне море зірок. Нарешті, тут було щось затишно знайоме. Якби вона проігнорувала повну відсутність телефонних стовпів, вона могла б удати, що це звичайне японське село.

Вона глибоко вдихнула. А потім вирішила крикнути їм і подивитися, що станеться. Їй не подобалася думка розмовляти з людьми, яких вона ніколи раніше не бачила. Вона навіть не знала, чи вони говорять однією мовою. Але якщо хотіла допомоги, у неї не було вибору.

Частково, щоб заохотити себе і частково, щоб заспокоїти нерви, вона сказала вголос:

— Я поясню свою ситуацію і запитаю, чи хтось бачив Кейкі.

Ніяких очікувань на щось більше вона не плекала.

 

Йоко повернулася на гать, яку бачила раніше, і пробралася до людей у полях. Коли наблизилася, то побачила, що вони явно не всі були японцями. Були там шатенки й рудоволосі чоловіки. Багато з них дещо нагадували Кейкі. Проте їхні риси та статури не були і європеоїдними. Їхня дивацтво, здавалося, здебільшого виявлялося через колір волосся. Забери це, і вони будуть досить ординарними.

Їхній одяг не сильно відрізнявся від традиційного японського. Усі чоловіки мали довге волосся, зав'язане ззаду. Своїми лопатами вони обробляли гать.

Один з чоловіків підняв очі. Він побачив Йоко і вказав на неї своїм товаришам. Він щось на неї крикнув, але вона не змогла того розібрати. Приблизно вісім чоловіків і жінок обернулися і подивилися на неї. Йоко привітала їх легким поклоном. Вона не могла придумати, що ще робити.

Чорноволосий чоловік тридцяти років піднявся по березі до гаті.

 — Звідки ви? — запитав він. 

Йоко прийняла питання з глибоким почуттям полегшення. Вони спілкувалися тією самою мовою. Їй майже хотілося розсміятися. Все було не так і погано.

— Я була там, біля скелі, — сказала вона.

— Скеля? Я маю на увазі, з якого ви міста?

“Токіо”, — вона почала, але передумала. Спершу, дівчина просто хотіла пояснити своє становище, але її брали сумніви, а чи повірять вони хоч одному її слову. Доки вона стояла, намагаючись придумати, що відповісти, чоловік знову натиснув:

— Ви не звідси, чи не так? Ви з-за океану, еге?

Недалеко від істини. Йоко кивнула. Очі чоловіка розширилися.

— Та, неважко здогадатися. Як грім в ясному небі, знаєте, ось так вам подібні тут заявляються.

Чоловік посміхнувся їй, ніби осягнувши те, чого вона не могла. Він пожирав її поглядом, доки не помітив меч, який вона тримала при собі.

—  Гей, що це ви маєте? З вигляду важливе.

— Дехто дав мені його.

— Хто?

— Його звати Кейкі.

Чоловік скоротив відстань між ними. Йоко зробив крок назад.

— Важкувато виглядає. Не хвилюйтеся. Я подбаю про нього.

Погляд в його очах не переконав її. Їй також не сподобалося, як він з нею розмовляв. Вона притиснула меч до грудей і похитала головою.

— Все гаразд, не варто. Де я? Що це за місце?

— Це Хайро. Відверто кажучи, панянко, не хочеться, щоб ви розмахували цією небезпечною річчю, особливо коли навіть не знаєте, де знаходитесь. Давай сюди.

Йоко знову відступила.

—  Мені сказали не робити цього.

— Та ну, віддай.

Сила в його тоні змусила її здригнутися. Вона не мала сміливості відмовити, тож неохоче простягнула йому меч. Він вихопив його й оглянув.

—  Так, відмінна робота. Хлоп, від якого ти його отримала, з грошима знається.

Інші чоловіки та жінки зібралися навколо них. Хтось запитав:

—  Одна з тих кайкяку, так?

— Ага. Подивіться, що вона має. Та це шалені гроші. — Він спробував витягнути меч з піхов. Ефес не зрушився з місця. — Тю, це просто дорога іграшка! —  Він засміявся і засунув меч за пояс, потягнувся і схопив Йоко за зап'ястя.

— Ой! Пусти!

—  Не можу. Кайкяку відправляють до губернатора. Такий наказ. —  Він штовхнув її.  — Пішла! І не намагайся викинути коників. — Він голосніше мовив до своїх товаришів, штовхаючи її: —  Гей, помогли б.

Рука Йоко боліла. Вона не могла здогадатися ні про справжні мотиви цього чоловіка, ні про те, куди він її веде. Найбільше вона хотіла втекти від нього.

Одразу ж, як ця думка прийшла їй в голову, холодне відчуття закралося в її руки й ноги. Вона видерлася від його хватки. Її рука, цілком за власним бажанням, потягнулася до меча на талії чоловіка і забрала його з піхвами. Вона відскочила від нього.

—  Сука! Стережіться! У неї є меч!

— Що? Це просто прикраса. Гей, дівчинко, заспокойся і йди з нами.

Йоко похитала головою. 

— Хочеш, щоб ми весь шлях туди тягли тебе? Га? Перестань блазнювати й тягни свою дупу сюди.

—  Нізащо.

Все більше людей збиралося навколо них. Чоловік зробив крок до неї. Йоко витягла меч.

—  Якого біса?

—  Не підходьте ближче... будь ласка.

Всі навколо застигли. Йоко озирнулася і відступила. Як тільки вона почала бігти, вона почула кроки позаду себе.

— Не йдіть за мною! — крикнула вона. Але щойно озирнулася і побачила, що вони її переслідують, підняла меч, її тіло приготувалося до бою. Кров ревіла у вухах.

—  Припини, —  сказала вона собі.

Вона рвонула з мечем до найближчого чоловіка, який кинувся до неї.

— Джою, зупинись!

З ним сперечатися було безглуздо. Кінчик меча вивів витончену дугу в повітрі.

— Я більше не вбиватиму!

Вона заплющила очі. Одразу ж рух в її руці припинився. Тоді ж хтось наздогнав її верхи, видер меч з руки й збив її з ніг. Її очі залили сльози, більше від полегшення, ніж від болю.

—  Дурепа…

Вони били її ногами й кулаками, але це було не так і важко витерпіти. Хтось потягнув її на ноги й притиснув руки за спину. Вона не чинила опір. Вона благала себе, Джою, нічого не робити.

—  Повернімо її в село. Краще й цей дивний меч віддати губернатору.

Досі з щільно заплющеними очима, Йоко не могла сказати, хто говорив.