Том 1. Розділ 11

Розділ 11

 

[2-3]Йоко відвели вузькою доріжкою, яка продиралася крізь поля. Після п'ятнадцятихвилинної ходьби вони прибули в невелике містечко, оточене високою стіною. Це те саме сільце — трохи більше, ніж жменька будівель, — яке вона запримітила раніше. Тут, однак, в одній стіні квадратного паркану були міцні, на вигляд, ворота.

Ворота відчинялися всередину, відкриваючи вигляд на ще одну внутрішню стіну, прикрашену багатьма малюнками, виведеними червоними кольорами. Перед стіною, без видимої причини, хтось залишив дерев'яний стілець. Йоко проштовхнули повз стіну до центру села. Коли вона пройшла червону стіну, перед нею відкрився непорушний вид на головну вулицю.

Місце знову пробудило в ній як почуття знайомості, так і химерності. Почуття знайомості виникло через його загальну схожість зі східною архітектурою: білі потиньковані стіни, чорні черепичні дахи, характерні решітки перголи. Але попри це, вона не відчувала близькості до цього місця, безсумнівно, через відсутність людей.

Ряд менших доріжок розгалужувався праворуч і ліворуч від широкої вулиці, що виходила від воріт. Жодної людини дівчина так і не побачила. Будинки були не вище одного поверху, але всі як один заховалися за білими парканами, які заледве не досягали стріхи. У паркані періодично з'являлися шпарини, крізь які проглядали будинки, що ховалися за невеликими садами.

Будинки були однорідними за розміром і виглядали дуже однаково, попри невеликі відмінності в їхньому вигляді. Вони наче посходили з конвеєра.

Подекуди були відчинені вікна, дерев'яні жалюзі підпиралися бамбуковими стовпами. Та все ж з вулиці Йоко не відчувала людського духу. Навіть собак не було. Як і звуків.

Головна вулиця мала не більше ста метрів у довжину, закінчуючись площею. Над нею височіла будівля, викладена блискучим білим камінням. Але сліпуче оздоблення здавалося не більше ніж фасадом. Вузькі вулички, що перетинали площу, простягалися не більше ніж на тридцять метрів, а потім впиралися в навколишню стіну й зникали з поля зору.

На вулицях не було жодних ознак людської присутності.

Йоко озирнулася по площі. За рівномірними чорними дахами вона могла бачити лише високу стіну міста. Обертаючись, вона починала розуміти його форму. Він чимось нагадував довгу, вузьку й глибоку коробку. Межі міста були задушливо вузькими, не більше як половина ширини її школи. Йоко подумала, що тутешні люди жили, наче у великому колодязі. Саме місто було схоже на купу каміння, глибоко закопану під водою на дні колодязя.

Її привели до центру будівель, що виходив на площу. Споруда нагадувала їй китайський квартал у Йокогамі. Проте червоні стовпи та блискучі стіни здалися їй не менш поверхневими, ніж решта міста.

Вони увійшли в довгий вузький коридор у центрі будівлі. Було темно й так само безлюдно. Зупинившись, щоб щось обговорити, чоловіки знову попхнули її вперед, запхавши в маленьку кімнату, і зачинили двері.

Її першим враженням було, що це — тюремна камера.

Підлога, схоже, була покрита тією ж дахівкою, що й усі доми, хоча багато де були тріщини й надломи. Глинобитні стіни також були потріскані й забруднені кіптявою. Єдине в кімнаті вікно височіло на стіні, забите ґратами. Одні двері, з вічком, також заґратовані. Визираючи через віконце, вона бачила чоловіків, що стояли біля дверей.

З меблів у кімнаті були: дерев'яний ослінчик, маленький стіл та велика платформа розміром з одномісний матрац. До верхньої частини платформи було прикріплено щільну тканину. Вочевидь, це було ліжко.

Вона хотіла запитати, де знаходиться це місце, навіщо воно, що буде з нею далі й тисячу інших запитань. Але їй не вистачило сміливості заговорити до охоронців. У них явно не було бажання теревенити з нею. Тож, не проронивши й слова, вона лягла на ліжко. Більше їй не було чого робити.

 

З плином часу людський дух усередині став більш помітним. За межами її камери люди приходили й ішли. Відбулася зміна чати. Синя шкіряна броня, яку носили двоє нових охоронців, нагадувала їй поліцейських або охоронців. Вона затамувала подих, гадаючи, що ж станеться далі. Але охоронці лише кинули на Йоко пару лютих поглядів і нічого не сказали.

Так було майже гірше. Було краще, коли щось — будь-що — відбувалося. Кілька разів вона вирішувала поговорити з охоронцями, але не могла знайти в собі сміливості заговорити.

Години все тяглися. Цього було достатньо, щоб вона захотіла кричати. Після заходу сонця, коли камера занурилася в темряву, прибули три жінки.

Біловолоса пані на чолі трьох носила таке вбрання, яке Йоко бачила у старих історичних драмах про Китай. Було превеликим полегшенням нарешті зустріти когось; до того ж жінку, а не одного з тих похмурих чоловіків.

Старенька звернулася до двох, які супроводжували її:

— Можете йти.

Вони відклали речі, які несли на ліжку, і, глибоко вклонившись, вийшли з тюремної камери. Після того як вони пішли, старенька притягла стіл до ліжка. Вона поставила лампу на столик. Та нагадувала щось подібне до свічника. Поруч вона помістила відро з водою.

— Що ж, тобі краще вмитися.

Йоко відповіла кивком. Поволі вона омила лице, тоді руки й ноги. Її брудні, почорнілі, почервонілі руки незабаром набули нормального кольору.

На той час Йоко почала помічати, як важко було рухати кінцівками. Це було, безсумнівно, через Джою. Знову і знову він змушував її тіло робити речі, на які воно було навряд чи здатне. Тепер м'язи в неї були розірвані й занімілі.

Вона омила руки й ноги, як могла. Вода просочилася в дрібні рвані рани. Вона взялася розчісувати волосся, розплівши три коси, зібрані за спиною. Саме тоді вона усвідомила щось по-справжньому дивне.

— Щ... що це?

Розплетені коси розлилися хвилею. Вона втупилася в них. Знала, що мала руді коси — руді й вицвілі на кінцях, майже вибілені. Але ж не такі! Звідки взявся цей чудернацький колір?

Він був червоний, просочений кров’ю. Рудий змінився на глибокий, темно-багряний. Коли її кликали рудою — це одне, але це зовсім інше! Вона не могла придумати, як назвати цей неможливий, химерний відтінок. Сироти пробігли нею. Це був той самий багряний відтінок шерсті потвор з її кошмарів.

— У чому справа? — запитала старенька.

Коли Йоко вказала на волосся, та нахилила голову вбік.

— Навіщо ж так перейматися? Нічого дивного в цьому нема. Трохи незвичний колір, можливо, але досить красивий.

Йоко похитала головою, обнишпорила кишеню форми й дістала маленьке люстерко. Без сумніву, ці багряні локони належали лише їй.

Але хто ця людина, що вдивлялася у відповідь на неї? На мить усе це втратило будь-який глузд. Вона боязко підняла руку й торкнулася обличчя. Те ж зробила незнайомка в люстерку. Це була вона, здивовано збагнула дівчина.

"Це не моє обличчя!"

Навіть враховуючи вплив, який її волосся могло мати на зовнішність, це був чийсь чужий лик. І не в його привабливості була проблема. Проблема крилася в тому, що це лице — із засмаглою від сонця шкірою й глибокими смарагдовими очима — належало незнайомці.

Йоко закричала сполохано:

— Це не я!

Старенька звернула на неї невпевнені очі.

— Про що ти?

— Це! Це не те, ким я є!