Том 1. Розділ 12

Розділ 12

[2-4] Старенька взяла люстерко з вайлуватої хватки Йоко і спокійно оглянула його.

— Просто дзеркало. Все з ним в порядку. 

Вона повернула його Йоко.

Якщо вже дівчина й почала підмічати різницю у собі попередній і теперішній, то й голос її звучав інакше. Вона стала зовсім іншою людиною. Не звіром чи монстром, але...

— Ну, що ж, ти виглядаєш не так, як раніше.

Сміх у голосі старенької змусив Йоко озирнутися на неї. 

— Та чому? — випитувала дівчина.

Вона знову зазирнула в дзеркало. Відчувала себе дивно, коли незнайомка зайняла її місце.

— Дійсно, чому? Проте це не те, про що я повинна б знати.

По цьому вона взяла Йоко за руку і змоченою тканиною протерла численні дрібні рани.

Коли Йоко уважніше вдивилася у своє відображення в люстерці,  то змогла виокремити рештки себе, які здавалися їй знайомими. Але це були лише натяки на колишню неї.

Йоко відвела дзеркало від очей та вирішила більше його не піднімати. Доки вона не зазирала в нього, то не мало значення, який вона мала вигляд. Хоча один аспект — своє волосся — вона не могла вдало ігнорувати, хоча якщо постарається вдати, що воно пофарбоване, то скоріш за все зможе змиритися. Це не означало, що вона прийме усі інші аспектами своєї зовнішності, але в цей момент у неї не вистачило сміливості поглянути на себе справжню.

Старенька кинула:

— Не стверджуватиму, що й сама багато про це знаю, але таке трапляється, або таке мені випадало почути. Рано чи пізно ти себе приймеш.

Вона зняла відро зі столу, натомість поставивши велику миску. У ній було щось схоже до рису для мочі у супі.

— Ну-бо, налітай. Ще їсти, а їсти.

Йоко похитала головою. У неї взагалі не було апетиту.

— Не збираєшся?

— Не хочеться.

— Спробуй, а там подивишся. Іноді це єдиний спосіб дізнатися, чи дійсно ти голодний, чи ні.

Йоко мовчки похитала головою. Старенька зітхнула. З глиняного чайника, схожого на глек з водою, вона налила чашку чаю.

— Ти прийшла з-за краю світу? — Вона відсунула стілець і сіла.

Йоко підвела очі.

— За краю світу?

— З-за моря. Ти прийшов з Кйокаю, чи не так?

— Що таке Кйокай?

— Море біля підніжжя скелі. Море порожнечі, чорне, наче ніч.

То ж воно називалося Кйокай. Йоко заховала це слово подалі у розумі.

Старенька поклала на стіл коробку з чорнилом і розклала аркуш паперу. Вона дістала з коробки пензель для письма і протягнула його Йоко.

— Як тебе звати?

Йоко заштовхала поділа наростаючу розгубленість, слухняно взяла пензлик і записала своє ім'я:

— Йоко Накаджіма.

— О, так, японське ім'я.

Йоко поцікавилася: 

— Це Китай, правильно?

Старенька схилила голову вбік.

— Це Коу. Конкретніше, королівство Коу. — Вона взяла інший пензель і вивела букви. — Це місто йменується Хайро. Хайро знаходиться в Шин, повіті Роко. Роко — префектура Фуйо, району Джун. Джун — провінція в королівстві Коу. Я одна зі старійшин Хайро.

Її стиль письма лише трохи відрізнявся від японського, знайомого Йоко. Навіть китайські ієрогліфи виглядали майже ідентично.

— Це кандзі, так?

— Якщо ти про те, що я пишу, то так воно і є. Скільки тобі?

— Мені шістнадцять. З яких канджі складається Кйокай?

— Це Море (кай) Порожнечі (кйо). Яка у тебе професія?

— Я студентка.

Старенька призупинилася, почувши відповідь Йоко.

— Що ж, ти вмієш говорити, і знаєш письмо. Отже, крім цього твого дивного меча, що ще ти маєш при собі?

Йоко спустошила кишені: хустку, гребінець, ручне люстерко, блокнот і зламаний годинник. Ось і все. Після короткого огляду старенька запитала, для чого кожен з цих предметів. Потім похитала головою, знову зітхнула і поклала все в кишені сукні.

— Ам, що зі мною буде?

— Що ж, це вирішуватиму верхівка.

— Я зробило щось не так?

Вони точно ставилися до неї, як до злочинниці, подумала Йоко. Але старенька похитала головою.

— Це не означає, що ти зробила щось не те. Просто всі кайкяку мусять постати перед губернатором. Так є. Не поспішай робити висновки.

— Кайкяку?

— Це означає відвідувачів (кяку) з-за моря (кай). Люди кажуть, що вони приходять зі сходу через Кйокай. На східному краю Кйокаю є країна прозвана Японією. Ніхто не бачив її на власні очі, але це, мабуть, правда, адже так багато людей з неї опиняються тут. — Старенька зазирнула прямо Йоко в очі: — Іноді цих японців поглинають шоку і прибиває прямо до наших берегів. Як ось тебе. Ось хто такі кайкяку.

— Шоку?

— Пишеться тими ж буквами, що й затемнення. Це буря, велика гроза. Проте, вона відрізняється від звичайної зливи. Вона з'являться і зникає в один момент. А по ній, з'являються кайкяку. — Потім вона додала з тривожним сміхом: — Більшість з них давно мертві. А якщо й живуть, то недовго. Але все ж ми відводимо їх до губернатора. Там багато розумних, які вирішать, що й з тобою робити.

— Наприклад що?

— Що, питаєш? Чесно кажучи, я й не знаю. Останній раз живий кайкяку сходив на берег у цих краях ще в часи моєї бабусі, і було сказано, що він помер ще до того, як його забрали до префектури. Тобі поталанило, дівчино, ти пройшла так далеко і не потонула по дорозі.

— Але...

— Що, дитино?

— Але де це я?

— Провінція Джун, я ж казала. Тут. — Старенька вказала на список назв, які вона записала.

— Але я зовсім не про це!  — Вона обернулася і заблагала у старенької, яка окинула її здивованими очима: — Я нічого не знаю про цей Кйокай. Я не знаю, що за королівство це Коу. Я нічого не знаю про цей світ! Та що ж відбувається? 

Старенька не мала жодної відповіді, окрім стурбованого зітхання.

— Розкажи, як повернутися додому.

— Неможливо.

Різка відмова змусила Йоко заламати руки.

— Не можна?

— Жодна людина не може перетнути Кйокай. Неважливо, як вони потрапляють сюди, шляху назад немає.

Це пояснення її анітрохи не задовольнило.

— Немає шляху назад? Це просто дурість. 

— Це неможливо.

— Але... я... — Сльози почали котитися з її очей. — Але що тоді з мамою і татом? Вчора ввечері я не повернулася додому. А сьогодні пропустила школу. Але мені треба до школи. Всі будуть хвилюватися.

Це був незручний момент. Старенька відвела погляд. Вона встала і почала розставляти речі на столі. А тоді сказала:

— Напевно, краще тобі звикнути до цього.

— Але опинитися тут — це не моя ідея! Я не маю до цього ніякого стосунку!

— Всі кайкяку так кажуть.

— Все моє життя там. Я нічого з собою не взяла. Чому я не можу вернутися додому? Я...

Більше вона не вимовила і слова. Вона гучно заридала. Старенька не звернула на неї уваги. Вона вийшла з кімнати. Все, що вона принесла з собою, вона забрала з собою, навіть свічку, залишивши Йоко одну в темній камері. У темряві луною прокотився звук клацання замку.

Йоко закричала: 

— Я хочу додому!

Але було занадто важко продовжувати так горюючи. Вона згорнулася калачиком на ліжку і голосила. Вона плакала, доки у неї не залишилося сил.

І заснула, не бачачи сновидінь.