Том 1. Розділ 13

Розділ 13

[2-5] — Підйом.

Гучний голос розбудив Йоко від сну. Її повіки обважніли од ридань. Жорстке сонячне світло жалило в очі. Втома й голод виснажили дівоче тіло, але вона все ще не мала бажання їсти.

Чоловік, який збудив її, тоді почав зв'язувати її — хоч і не дуже туго — мотузкою і вивів на вулицю. Коли вони покинули будівлю, на площі вже чекав віз, запряжений командою з двох коней.

Її підняли на кінний візок. З цієї точки вона могла бачити всю площу. Натовпи збиралися то тут, то там, то на рогах вулиць і витріщалися на неї.

“Де, — вдавалася в питання дівиця, — ховалися всі ці люди? Вчора це місце виглядало як безлюдні руїни.”

Ззовні вони нагадували жителів Сходу, хоч колір волосся й разюче відрізнявся. Через їхню велику тут кількість вони створювали своєрідний людський калейдоскоп. У кожного на лицях відображалося щось між допитливістю й ненавистю. Вони дійсно мали її за злочинницю, яку заштовхували до поліцейської машини.

У ту мить, коли вона розплющила очі, і її мозок дійсно прокинувся, вона молилася від щирого серця, щоб все це було сном. Та це бажання розбилося, коли ці чоловіки виволокли її з камери.

Вони не дали їй часу подбати про свій одяг чи зовнішній вигляд. Від її шкільної форми досі несло смородом моря, ще відтоді як вони занурилися у вир у морі.

Інший чоловік заліз у вагон поруч з нею. Візник послабив поводдя. Окинувши оцінюючим поглядом їх обох, Йоко вдалося подумати лише про те, що вона померти готова за ванну, за можливість занурити тіло в розпарену воду, вмитися солодкаво-запашним милом, одягнутися у свіжу піжаму і лягти у своє ліжко. А тоді прокинутися і з'їсти приготовану мамою їжу, піти до школи, зустрічатися з друзями й говорити про всі дурні речі, до яких нікому не було діла.

Їй згадалося, що вона не закінчила виконувати домашнє з хімії. І прострочила книгу, яку позичила в бібліотеці. Її улюблене шоу, яке вона здавалося дивилася цілу вічність, вчора ввечері йшло по телевізору, і вона пропустила його. Йоко сподівалася, що мама не забула записати його для неї.

Перейматися цим зараз здавалося суцільним безглуздям. Сльози знову защипали очі. Йоко похапцем звісила голову. Вона хотіла сховати її у руках, але ті були зв'язані...

“Краще тобі звикнути до цього.”

Ні, вона не могла з цим змиритися. Кейкі не казав, що вона не може повернутися додому. Все не могло так продовжуватися. Не могло. Не мати можливості вмитися чи натягнути чистий одяг. Зв'язана, як злочинниця, і транспортована у грязному возі. Вона знала, що не свята, але ж не заслуговувала на таке ставлення!

Озираючись на відступаючі ворота, вона зігнула зв'язані руки й витерла щоку об плече.

Чоловік поруч з нею — вона припустила, що йому за тридцять — міцно стиснув мішковину до грудей і порожньо споглядав краєвиди, які вони проминали.

— Ем, — боязко видала Йоко, — куди ми їдемо?

Чоловік підозріло зиркнув на бранку.

— Ти це до мене?

— Гм, так. Куди ми їдемо?

— Куди? До повітового центру. Ти постанеш перед губернатором.

— А після? Щось на кшталт суду? — Вона не могла позбутися почуття, що її затаврували злочинницею.

— О, вони замкнуть тебе десь в місці побезпечніше, доки будуть з'ясовувати чи ти хороша кайкяку, чи ні.

Різкість заяви змусила Йоко повернути голову.

—  Хороший кайкяку чи поганий?

— Ага. Якщо хороший, то призначають опікуна і місце проживання. Якщо ж поганий, то можуть посадити в тюрячку або просто стратити.

Йоко рефлекторно напружилася. Холодний піт побіг її спиною.

—  Страта?

— Коли з'являється поганий кайкяку, все перетворюється в пекло. Якщо погані речі починають з'являтися через тебе, то голову з пліч.

—  Коли ти кажеш погані речі…

— Я маю на увазі війни, катастрофи та пекло, що слідує за ними. Якщо не прикінчити їх пошвидше, вони зруйнують все королівство.

—  Але як можна бути впевненим?

Чоловік видушив підлий смішок.

—  О, швирь їх до камери, а там і побачиш. От приходить і починаються всякі напасті в той самий час, це й означає, що засранець джерело бід, тут сумніву нема. —  Він загрозливо дивився на неї. — З тобою теж кілька катастроф прийшло, нє?

— Про що ти?

— Шоку, якою тебе сюди принесло. Знаєш, кіко ферм завалило через зсуви? Цьогорічному урожаю з Хайро кранти.

Йоко заплющила очі.

“О, так, це”, — подумала вона. Ось чому вони так ставилися до неї. Для жителів вона була віщуванням смерті.

Думка про смерть лякала її до глибини душі. А думку, що її уб'ють і поготів. Якби вона померла в цьому чужому світі, нікому було б її оплакувати чи сумувати за нею. Її батьки б навіть не змогли забрати її тіло.

“Як до цього дійшло?”

Хай там як, але вона не могла повірити, що це її доля. Позавчора вона пішла з дому, як і в будь-який інший день. "Побачимося", — сказала вона матері. День, який почався, як завжди, мав би закінчитися, як завжди. Де все пішло не так?

Ймовірно, їй не слід було підходити до тих селян. Вона повинна була бути більш терпеливою і залишатися там біля скель. Їй слід було триматися тих, хто її сюди перемістив... або й зовсім не йти з ними.

Хоча вона не те щоби мала цілу палітру виборів перед себе. Кейкі сказав їй, що вона піде з ним, подобається їй це чи ні. Потім їх переслідували ті монстри. Вона зробила те, що повинна була, щоб захистити себе.

Її наче заманили до пастки. У той цілком звичайний ранок тенета вже була підготовано. У наступні години петля затяглася. Доки вона зрозуміла, що щось було негаразд, було надто пізно. Виходу не було.

“Мені треба вшиватися.”

Йоко переконалася у своєму зростаючому бажанні діяти тут і зараз. Права на помилку немає. Якщо їй не вдасться, вона навіть уявити не могла, як дорого вони змусять її поплатитися. Їй доведеться вибрати момент і втікати до біса звідси.

Думки та ідеї кружляли в її голові, як божевільні; ніколи раніше вона не переживала такого.

— Ум... скільки часу знадобиться, щоб дістатися до повітового центру?

— Возом, десь за півдня.

Йоко підняла голову. Небо було того чистого відтінку блакиті, який залишав по собі буревій. Сонце світило прямо над ними. Їй доведеться спробувати втекти до заходу. Вона поняття не мала, яким буде повітовий центр, але не сумнівалася, що втекти з нього буде набагато важче, ніж від цього возу.

— А як щодо моїх речей?

Чоловік окинув Йоко підозрюючим поглядом.

— Все, що має при собі кайкяку, здається з ним. Регламент такий.

—  Меч теж?

Чолов'яга знову кинув на неї недовірливий погляд. Вона сприйняла це за попередження.

— Чого питаєш?

—  Тому, що він важливий мені. — Вона злегка зчепила руки за спиною. —  Чоловік, який спіймав мене, дуже хотів його собі. Таке полегшення — знати, що його не вкрали.

Чоловік пирхнув.

— Нікчема. Ми передамо його, як і мали.

— Так, це просто прикраса, але має коштувати дорого.

Чоловік подивився їй в обличчя, потім розгорнув тканинний мішок на колінах. Меч із коштовностями, похований всередині, блищав й іскрився.

— Це прикраса?

— Усе так. 

Бути так близько до меча змусило її відчути себе набагато краще. Але натомість Йоко зосередився на чоловікові. Він поклав руку на ефес.

“Нумо, —  вона закликала його, — спробуй витягти.”

Той у полі не зміг. Кейкі сказала, що тільки вона може володіти цим мечем. Можливо, це правда, що ніхто інший не міг. Вона хотіла переконатися.

Він доклав до цього всіх зусиль. Ефес не відхилявся від піхов навіть на частку міліметра.

— Он! Віддай його мені.

Він засміявся, демонстративно зневаживши прохання Йоко.

— Як я вже казав, його передадуть владі. До того ж багато тобі користі з нього не буде, коли тобі відрубають голову. Як би сильно не хотів побачити, та це важко зробити із закритими очима.

Йоко прикусила губу. Якби не ці мотузки, меч був би її. 

“Можливо, Джою міг би допомогти їй”, — подумала вона.

Але як би вона не намагалася, щупалець не відчувала. Навіть Джою не міг дати їй надприродних здібностей.

Оглянувшись, щоб знайти якийсь спосіб перерізати мотузку і схопити меч, її погляд привернув спалах золота у швидкозмінному ландшафті.

Віз повернув на гірську дорогу. Там серед рядів дерев, акуратно впорядкованих у темному лісі, вона впізнала знайомий колір. Дівчина ширше відкрила очі. Тієї ж миті Джою дав про себе знати, повзучи по її шкірі.

У лісі була людина. З довгими золотими локонами, блідим обличчям, одягнена в хітон, який нагадував довге кімоно.

“Кейкі.”

Коли Йоко прошепотіла його ім'я, голос, який, вона знала, не належав їй, луною прокотився в її голові.

“Тайхо.”