Том 1. Розділ 14

Розділ 14

[2-6] Йоко крикнула:

 — Зупиніться! — Вона нахилилася вперед. — Кейкі! Допоможи!

—  Що за!.. —  Чоловік поруч схопив її за плечі й штовхнув вниз.

Йоко швидко обернулася.

—  Зупиніть воза! Там хтось, кого я знаю!

— Нікого знайомого тобі тут немає.

—  Він щойно був там! Це Кейкі! Будь ласка, спиніться!

Коні сповільнили свою ходу.

Золоте сяйво все віддалялося. Але вона бачила достатньо, щоб знати, що там точно хтось є. Поруч з ним була ще одна людина. Вона була вбрана в темний плащ, який закривав голову, наче Смерть. Навколо нього зібралося багато звірів.

— Кейкі! 

Коли вона обернулася і крикнула, чоловік натис на плечі Йоко. Вона важко впала. Коли знову підняла голову, золоте світло зникло. Дівчина бачила те місце, але людей там — вже ні.

— Кейкі! 

— Досить вже! — звелів чоловік, грубо труснувши її. — Там нікого немає! Досить морочити мені голову!

—  Але він був там!

—  Стули пельку!

Йоко зіщулилася. Віз продовжив рухатися своїм шляхом. Дівча кинуло знічений погляд назад.  Звичайно, там нікого не було.

“Чому?”

Голос, який вона почула в момент, коли думала, що побачила Кейкі, точно належав Джою. Отже, це, мав бути Кейкі. Вона навіть бачила його істот з ним. Тож з ними все було гаразд?

“Але тоді чому він мені не допоміг?”

Розгублено сушачи голову, вона дозволила своєму погляду блукати. Але так ніде і не побачила золотого сяйва.

У той момент з лісу пролунав вереск. Йоко вдивилася в місце, звідки почувся цей звук. Так само вчинив чоловік поруч. Це був крик немовляти, подразнюючий лемент дитини.

Візник, який до цього моменту не зронив і слова, лише й продовжив гнати коней. Він кинув на двійню у візку погляд і послабив хватку на вуздечках. Коні прискорили темп.

—  Гей... — Його супутник вказав у напрямку плачу. — Але там дитина.

— Байдуже. Почути плач дитини десь у цих горах — хороша причина триматися подалі.

—  Але, все ж…

Дитина зачала ридати так, наче її ошпарювали кип’ятком; лемент той закликав негайно допомогти, й ігнорувати його не могла жодна людина. Йокин супроводжуючий продовжив поглядом шукати джерело звуку, перехилившись через бік воза. Візник різко відрізав:

—  Не зважай на це. У цих горах водяться йома-людожери, які так виють.

Йоко напружилася, коли почула це слово. Йома. Демони.

Чоловік насупився, дивлячись на ліс, а потім і на візника. З важким виразом візник вкотре смикнув повіддя. Віз підскакував і похитувався вздовж горбистої дороги. Ліс щільно оточив дорогу з двох боків, затіняючи її в похмурість.

Недовгий момент Йоко вірила, що Кейкі врятує її, але присутність Джою всередині ставала лише сильніше. Напруга, що пронизувала тіло, лише більше тривожила. Джою б не реагував так бурно лише від радості, що їх ось-ось врятують.

Пронизливий дитячий плач раптово почувся набагато ближче. Наче відповідаючи, крик пролунав і з іншого напрямку. А тоді ридання пролунало з усіх сторін. Високі голоси, що кружляли навколо воза, луною відбивалися від дороги.

— Та хай би йому! — Тіло чоловіка напнулося, доки він поглядом оцінював оточення. Віз мчав все з більш вайлуватим темпом. Знову пролунав плач, ближче. І не той, що належав немовляті. Чи дитині. Йоко здригнувся. Серцебиття прискорилося. Нове відчуття пронизувало тіло. І цього разу це був не Джою, а скоріше рев океану.

Вона закричала:

— Розв'яжи мене!

Чоловік подивився на Йоко і похитав головою.

— Ви якось зможете захиститися?

Розгублений питанням, він міг тільки похитати головою.

— Тоді розв'яжи мене. Дай меч. Будь ласка.

Кільце криків, що оточувало віз, ще більше зменшилося. Коні мчали галопом. Віз скакав і обертався намагаючись зігнати небажаних пасажирів.

— Хутко! — закричала Йоко. Чоловік підняв руку, наче хотів вдарити її. А тоді це й сталося. Важкий удар. Вона вилетіла в повітря.

Йоко важко вдарилася об землю, смутно розуміючи, що віз перекинувся. Перевівши подих, придушуючи хвилю нудоти, вона підняла голову і побачила, що коні й віз перекинулися набік.

Чоловік з мішковиною впав недалеко від неї. Він сів, похитуючи головою. І досі міцно притискав мішковину до грудей. З околиці лісу пролунав плач малечі.

— Прошу! Розв’яжіть!

Кінь здійняв несамовитий галас. Йоко обернулася, з повними паніки очима. Величезна чорна собака напала на одного з конів. У собаки була надмірно велика щелепа. Коли він розтуляв пащу, виглядало наче його голова розходилася навпіл. Морда в нього була білою. Наступної секунди — багряна. Чоловік заверещав.

— Розв'яжи мене і дай меч!

Він не чув її благань. Тремтячи, він зіп'явся на ноги. Міцно стиснувши мішок, вільною рукою дряпаючись до небес, він спотикнувся зі схилу.

Чотири чорні потвори вистрибнули з лісу, помчавши за ним повітрям. Людина і звіри перетворилися в однорідне місиво. Тоді звіри осіли на землю, залишивши по собі закрижанілий образ людини.

Ні, він не зкам'янів від страху. У нього бракувало руки. І голови. Наступної миті тіло звалилося. Фонтан крові бризнув, забарвивши землю червоним дощем. Позаду Йоко пронизливо іржав кінь.

Йоко сховалася за возом. Її плече торкнулося чогось, змусивши її сіпнутися й обернутися. То був візник. Він схопив Йоко за зв'язані руки. Дівчина побачила, що він тримав маленький ніж.

— Не біжи, — сказав він. — Якщо підемо зараз, зможемо проскочити повз покидьків.

Він розв'язав шнури, що зв'язували руки Йоко, і спустився з пагорба, пройшовши перед нею. Одну зграя зібралася навколо коня на вершині пагорба. Інша ж знизу біля мертвого чоловіка, утворивши малу чорну гору над тілом. Єдине, по чому його можна було опізнати, його голова, лежала в кількох сантиметрах від нього.

Йоко стислася від цієї раптової бійні. Це відбувалося з кимось іншим, не з нею. Але її тепер розкуте тіло готувалося до бою. Вона згребла кілька близьких камінців і вибрала один.

“Що мені робити з цією галькою?”

Вона випрямилася, звернувши погляд до підніжжя пагорба. Вона бачила, як нога чоловіка смикалася у кривавій синкопі під звуки скаженого чвакання, що йшло від пухнастого рою. Вона порахувала шкури. Всього шість.

Йоко наблизилася до зграї. Наче дитяче м'явкання припинилося. Повітря наповнилося звуком хрускоту кісток та м'язів. Один з собак раптом підвів голову, його морда заплямована кров'ю. Наче закликані одна за одною тварини попіднімали голови.

“Тепер то що?”

Вона кинулася на меншу зграю. Перший собака метнувся на неї. Вона вдарила його прямо в ніс каменюкою. Не достатньо сильно, аби відкинути, але досить, аби змусити вагатися.

“Це не спрацює.”

Зграя відступила, викривши те щось, в чому досі можна було розпізнати тіло людини.

“Я тут помру.”

Її з'їдять, як його. Їхні щелепа й ікла розірвуть її на шмаття, на куски м'яса, а потім зжеруть.

Навіть доки її голову труїли ці безнадійні думки, тіло її саме відганяла собак камінням, і кинулося у протилежному напрямку. Коли Джою брався за діло, його вже не спиниш. Найкраще, що вона могла зробити, це не заважати йому і молитися, щоб кінець був швидким і безболісним.

Вона помчала, різкі удари болю пробігали по ногах, руках і спині.

Озирнувшись через плече, в надії на допомогу, вона помітила як візник втікав до лісу в протилежному напрямку, безтямно розмахуючи ножем. Як тільки він занурився в підлісок, то зник у тіні дерев.

Вона запитала себе, чому він туди пішов, і одразу ж зрозуміла, що він намірявся використати її як приманку. Поки собаки були зайняті нею, він втік би до лісу. Але сталося не так як гадалося. Йому не спало на думку, що натомість вони підуть за ним.

У неї закінчувалося каміння. Вона була за три кроки від трупа загиблого.

Тварюка атакувала з правого боку. Вона врізала йому в носа вільною рукою. Інший вчепився в її щиколотки, піднявся і мало не перекинув її на спину. Вона підскочила, спіткнулася, знову сильно вдарилася спиною, рвонула вперед і врізалася головою у тіло померлого.

“Ох, огидно.”

Вона не кричала. На цей момент була вже надто німою. Вона відчула лише легку огиду. Виправилася, навприсядки обернулася, приготувалася. Вона не думала, що буде хоч якась користь від того, щоб гнівно зиркати на цих монстрів, але, на диво, вони звісили голови й трималися від неї на віддалі. Одначе, так не могло тривати вічно.

Йоко пропхала праву руку під труп, шукаючи серед понівеченого тіла. У її розумі досі свіжим був той факт, що однієї миті він був живий, мертвий наступної. Час закінчувався. Щойно зграя прийме рішення, це буде кінець.

Вона відчула щось тверде кінчиками пальців. Руків'я меча практично стрибнуло їй до рук. Невимовний трепет пронизував її.

Вона впіймала свій рятувальний круг. Але коли спробувала витягти піхви, на півдорозі вони застрягли в чомусь. Їй сказали ніколи не відокремлювати меч від його піхов. Вона вагалася, але у неї не було часу на це. Йоко звільнила меч з піхов. Кінчиком леза перерізала шнур, що тримає коштовність, і затиснула її в долоні.

Собаки зробили свій хід. Перший кинувся в поле зору. Її права рука рухнулася і лезо блиснуло.

Нерозбірливий крик вирвався з її горла.

Собаки напали на неї з ліва і з права. Вона порубала їх, вирізавши собі щілину в масі, пірнула туди й побігла. Вони неслися за нею. Вона робила випади й відступала, і потім з усіх сил, які ще залишилися в її тілі, вшивалася звідти.