Том 1. Розділ 15

Розділ 15

[2-7] Йоко присіла обпершись об товстий стовбур дерева.

Напівдорозі вниз по горбу вона звернула зі шляху до гір. Ось там то її ноги нарешті й здалися.

Вона підняла рукав, щоб витерти піт з брів. Тканина її форми обважніла від крові. Вона скривилася, здерла з себе піджак і витерла ним меч. Дівчина тримала лезо прямо перед очима.

Вона згадала, як читала на уроці історії, що можна вбити лише стільки людей японським мечем, перш ніж кров і нутрощі притуплять його ефективність. Певна, що меч постраждав під час бою, вона ретельно натирала крицю, доки на ній не залишилося й тіні.

— Дивно...

Дивно, що тільки вона могла витягнути меч. Коли вперше взяла його, він здавався важким. Але тепер, вільний від піхов, він був легким, мов пір'їнка.

Відновивши блиск металу, Йоко огорнула меч в піджак. Вона не спішно збиралася з думками.

Піхви вона залишила там. Можливо, їй варто повернутися й забрати їх. 

“Ніколи не відокремлюйте меч від піхов”.

Принаймні, так їй сказали. Але невже це було тому, що піхви самі по собі мали особливу цінність? Або ж через коштовність, прикріплену до них?

Футболка, яку вона носила під піджаком, була просочена потом. Ставало холодно, але вона не могла знести думку натягти на себе цей кривавий піджак. Нарешті маючи час подумати, вона зрозуміла, що все її тіло справді боліло. Ноги й руки вкрили безліч ран.

Крізь рукави футболки було видно сліди зубів. Кров стікала під футболкою, плямуючи білу тканину.

Спідниця — порвана, а ноги пекли від незліченних рваних ран. Більшість досі сочилася кров'ю, але в порівнянні з тим, які пошкодження могли завдати ті ікла —  які залегко відтяли голову тому чоловікові — це були досить незначні порізи та синці.

Знову таки, дивно. Вона ніяк не могла б вибратися звідти ось так. Хоча тепер, коли подумала про це, коли вони були в кабінеті заступника директора, і вікно розбилося, всі навколо постраждали, а з нею нічого не сталося. І коли вона впала зі спини Хйокі на пляж, вона дістала трохи більше, ніж кілька ударів і синців.

Це було так дивно, хоча, враховуючи, що навіть її зовнішність змінилася, це було нічим не дивнішим, ніж все інше, що трапилося з нею.

“Та хай вже”, — вона зітхнула. Вона зробила ще кілька глибоких вдихів. Помітила, що її ліва рука все ще стиснута в кулак. Розгорнула скуті пальці. Синьо-зелена коштовність випала. Знову затиснувши руку, було зрозуміло, що коштовність полегшує біль.

 

Вона міцно впилася пальцями в коштовність і відключилася. Коли прокинулася, всі її рани згорнулися.

— Це так дивно.

Гнітючий біль, раніше достатній, щоб викликати сльози на очах, зник. Вона відчула лише легку втому. Вона точно не збиралася втрачати коштовність, єдину річ у своєму житті, за яку вона була безперечно вдячна. Мабуть, тому так важливо було не втратити піхов.

Вона зняла косинку з коміра піджака і мечем вирізала з неї тонку смужку тканини. Щільно скрутивши її, вона протягнула смужку тканини через отвори в коштовності й повісила її навколо шиї.

— Джою, — сказала вона, спрямовуючи свою увагу всередину. Відповіді не прозвучало.  — У мене є питання. Скажи щось.

Він не відповідав. 

— Що мені тепер робити? Ну тобто, куди мені йти?

Жоден голос їй не відповів. Вона знала, що він там. Вона зосередила свої думки, сконцентрувала свою увагу, але не відчула жодних доказів його присутності. Вона почула щось на кшталт слабкого шелесту листя, але відчувала лише тишу.

— Гей, та мені підійде навіть якщо ти скажеш йти вправо або вліво!

Йоко продовжила свій монолог:

— Слухай, я нічого не знаю про це місце, добре? Я просто прошу невелику пораду, ось і все. Якщо я піду туди, де людно, мене, ймовірно, знову заарештують, так? А так, вважай я вже мертва. Отже, я продовжу втікати й впевнюватися, що я ні з ким не зустрічаюся, а тоді що? Мені шукати якусь магічну дверю, яка відведе мене назад додому? Малоймовірно, еге?

Забудьте про те, що вона повинна робити, вона навіть не мала гадки, що робити далі. Багато користі від посиденьок тут їй не буде. Але не те щоби у неї був адрес, за яким вона могла запитати дорогу.

У лісі сутеніло швидше. У неї не було ліхтарика, і нічого, що вона могла б назвати ліжком. Нічого їсти, нічого пити. Було занадто небезпечно ходити поблизу міст або сіл, і блукати на природі теж було не зовсім безпечно.

— Я ж лише хочу знати, що робити далі! Можеш принаймні дати натяк чи два?

Як і очікувалося, відповіді не було.

— Що в біса відбувається? Що сталося з Кейкі й іншими? Це ж тоді був він, хіба ні? Чому він зник? Чому не допоміг? Чому? 

Лише шелест листя відповів їй.

— Прошу тебе. Ти нічого не можеш сказати? — Сльози знову залили очі. — Я хочу додому. 

Вона не могла сказати, що їй подобається життя, яким вона жила. Але тепер, коли її позбавили його, вона сумувала за ним так сильно, що їй аж боліло. Вона зробить все, щоб повернутися додому. Якщо повернеться, то нізащо більше не вийде.

— Я хочу додому.

Доки вона ридала як дитина, думка з'явилася в її голові. Вона втекла. Вона втекла від поїздки до губернатора, і від смерті через ненажерливих собаки. Вона зайшла так далеко і вижила. Вона притиснула коліна до грудей.

Але невже це було на краще?

“Якщо болить так сильно…”

Вона похитала головою, відганяючи думки, які купчилися в її розумі. Було занадто страшно думати так, адже ці думки переконливіші за будь-які слова. Вона щільніше обійняла коліна.

Саме тоді, несподівано, вона почула голос. Дивний, високий, схожий до старечого сміх, який глузував з тих думок, яким вона так намагалася упиратися:

— Якщо тобі так боляче, то ну, це все може припинитися в одну мить.

 

Йоко озирнулася. Її права рука одразу опинилася на ефесі меча. У лісі було темно. Світла вистачало лише на те, щоб розгледіти висоту заростей та дерев.

Крізь вуаль ночі з'явилося тьмяне сяйво, десь за два метри від місця, де сиділа Йоко — тонке блакитне фосфоресціювання, що проникало крізь зарості.

Споглядаючи світло, Йоко ахнула і затамувала дихання. То був мавпа, його хутро світилося наче біолюмінесцентне. Лише його голова з'явилася, розділяючи високі чагарники. Він подивився на Йоко, поскалив зуби й засміявся. Скрипучий сміх дратував її вуха.

— Якби вони тебе зжерли, то все скінчилося б перш ніж ти зрозуміла!

Йоко дістала меч із піджака.

— Що ти таке?

Мавпа знову засміявся своїм скрипучим сміхом:

— Я те, що я є. Маленька дурепо, втікатимеш, еге? Якби ж вони тебе ум'яли, то не було б більше цих неприємних думок.

Йоко підняла меч.

— Хто ти? 

— Але я ж тобі вже сказав, ні? Я той, хто я є. Твій союзник. Я думав сказати тобі кілька приємностей для різноманітності.

— Приємностей?

Вона не вірила жодному його слову. Джою не виказував напруги чи занепокоєння, тому вона не вважала його ворогом. Але його дивний вигляд переконав її, що він не нормальна жива істота.

— Для тебе немає дороги додому, дівчинко.

Йоко люто зиркнула на нього.

— Стулися.

— О, ні, ти не можеш повернутися. Безумовно, точно ні. Тому що точно-точно немає шляху тобі це втнути, правильно? Сказати тобі щось приємне?

— Я не хочу цього чути.

— О, та все ж я скажу. Ти, дівчинко, ти була по-королівськи прийнята. — Мавпа верескливо зареготав.

— П-прийнята? Вона відчувала, ніби її облили холодною водою.

— Ти така дурненька дівчинка, ну, хіба ж ні? Це ж була пастка, ти наче не знала.

Подих зупинився в її горлі. Пастка. Чия пастка? Кейкі? Пастка Кейкі? Рука, що тримала меч, почала тремтіти, але вона не могла знайти слів, щоб заперечити те, що говорив мавпа.

— Ти знала це весь час, правда ж? Він привів тебе сюди, і немає ніякого шляху туди. Оце і є пастка, невже не бачиш?

Пронизливий сміх мавпи колов її вуха.

— Перестань!

Вона сліпо махнула мечем. Кінчики трави танцювали з тьмяним сухим блиском. Попри всі її відчайдушні потуги, незграбний кінчик меча так і не зміг дістати мавпу.

— Ну-ну, не слухаючи правди не зміниш. Розмахуватимеш тією штукою так, то й поранишся.

— Перестань!

— А й справді, який чудовий витвір. Чому б не знайти йому кращого застосування? Голову геть! Робота, яку можна зробити власноруч! — Мавпа закинула голову до небес і істерично заверещала.

— Заткнися! 

Вона зробила різкий випад, але мавпи вже не було на відстані кінчика її меча. Він був трохи далі, досі лише у вигляді безтілесної голови.

— Та ну, невже й справді хочеш прикінчити мене? Зрештою, якби мене тут не було, то тобі було б ні з ким поговорити.

Груба істина вдарила, наче удар.

— Я зробив тобі щось не те? Хіба ж я не якомога ввічливіше намагався спілкуватися з тобою?

Йоко стрималася, заплющивши очі.

— Ой так, бідна, нещасна ти, яку приволочили до цього місця.

— Що мені робити?

— Я не думаю, що ти здатна щось зробити.

— Я не хочу помирати. — Думка досі була надто жахливою, аби її навіть припускати.

— Що ж, тоді роби те, що тобі заманеться. Я також не горю бажанням загинатися, дівчинко.

— Куди мені йти?

— Це дійсно має значення? Як на мене, ні, адже куди не подайся, то однаково тебе переслідуватимуть люди і йома.

Йоко сховала лице у руках. Сльози потекли з очей.

— Правильно, дівчинко. Плач, доки можеш. Перш ніж збагнеш, сліз уже не залишиться.

Мавпа засміявся своїм високим, бадьорим сміхом. Звук його сміху віддалявся. Йоко нарешті підняла голову.

— Зачекай! 

Вона не хотіла, щоб він покинув її. Може вона й зовсім його не знала, та було краще мати принаймні когось, з ким можна було поговорити, ніж загубитися у цьому місці на самоті.

Доки вона підвела голову, аби подивитися, він пішов. Вона чула лише крики сміху, що стихали вдалині, відлунюючи в непроглядній темряві.