Том 1. Розділ 16

Розділ 16 

 

 

[2-8] “Якщо вже аж так боляче, то все це може припинитися в одну мить.”

Слова мавпи важким тягарем лягли їй на серце. Йоко не могла викинути їх з голови. Точно так само, не могла вона відвести очей від меча, що спочивав на її колінах. Він лежав там, холодний і твердий, проблискуючи в ледь помітному світлі.

“Якщо вже так боляче…”

Далі вона не могла продовжити думки. Вона похитала головою, відганяючи її. Вона не могла повернутися і не могла йти вперед. Тож просто сиділа там і витріщалася на меч.

Через певний час лезо почало відкидати слабке, але помітне сяйво. Йоко широко розплющила очі. Повільно білий контур меча з'явився в темряві. Йоко підняла його і простягнула перед собою. Меч відкидав брильянтовий блиск в ніч. Площина обосічного леза була такою ж широкою, як і її пальці. Вона зосередила свою увагу на цікавих кольорах, що танцюють уздовж його довжини.

Якась картинка проєктувалася самим мечем. Спершу вона подумала, що це її відображення, але це було не так. Коли поглянула ближче на лезо, побачила, що це силует людини, яка працює.

Вона почула знайомий звук. Високий, чистий звук води; краплі, що вражає поверхню спокійного ставка. Коли вона зосередилася, проєкція від меча стала чіткішою. Звуки бриніли, і зображення сфокусувалося, наче брижі на дзеркальній поверхні ставка, що поступово вщухали.

Там була жінка, яка клопоталася по кімнаті. Йоко здогадалася, на що дивиться. Її очі наповнилися сльозами.

— Мамо...

Та жінка була її мамою. А кімната — її кімнатою. Шпалери з візерунком кольору слонової кістки на білому тлі, штори облямовані в дрібні квіти. Клаптева ковдра на її ліжку. Плюшеві ляльки на книжковій полиці. На столі — "Довга зима" Лаури Інґоллс Вайлдер.

Її мати безцільно човгала по її кімнаті, торкаючись речей то тут, то там. Вона підняла книгу, погортала сторінки, підійшла й відкрила шухлядку, мабуть, аби зазирнути всередину, але натомість сіла на ліжко й зітхнула.

“Мамо…”

Її мати мала втомлений вигляд. Виснажений вираз маминого обличчя болем пройшовся Йоко по грудях. Її мати дійсно хвилювалася за неї. Минуло два дні відтоді, як Йоко пішла. Жодного разу вона навіть не спізнювалася на вечерю, не повідомивши їм про своє місцезнаходження заздалегідь.

Одну за одною її мати підіймала плюшеві лялечки, які вишикувалися уздовж краю ліжка, і ніжно гладила їх. Потім вона відкинулася на узголів'я, обхопивши ляльку, і приглушено схлипнула.

Йоко не могла втриматися. 

— Мамо! — крикнула вона, ніби була з нею в кімнаті.

Щойно вона заговорила, зображення зникло. Вона раптом повернулася до себе. Її очі зосередилися. Все, що вона бачила — меч. Блискуче світло зникло, вона нічого не бачила в лезі. Звук падаючої води також щез.

— І що це було?

“На що в біса вона дивилася”, — вона вдалася в питання. Це виглядало так реально. Вона знову простягнула перед себе меч. Скільки б вона не зосереджувалася, картинка не з'являлися. Точно як і звук води.

Звук падаючих крапель.

Вона згадала.

Цей же звук вона чула у снах. Снах, які тривали місяць. Той самий високий звук падаючих капель супроводжував їх. Ті сни стали її реальністю. Але що ж тоді з видінням, яке вона щойно застала? Чим більше вона про це думала, тим менше розуміла. Вона похитала головою. Ні, вона бачила свою матір, тому що так сильно хотіла повернутися додому.

Вона повернула голову в тому напрямку, де зник мавпа.

“Ти не можеш повернутися. То була пастка.”

Якщо це — правда, всі її надії були марними. Проте це не пастка. Звичайно, навіть якщо Кейкі не зміг їй допомогти, це не означало, що він її кинув.

Ні... вона не бачила його лиця чітко. Вона могла помилитися. Можливо, це й зовсім не був він.

— Напевно, так і було.

Людина виглядала як Кейкі, але це був не він. Місцеві мали найрізноманітніші кольори волосся. Вона подумала, що та особа — Кейкі, адже вона мала світле волосся, хоч їй і не вдалося чітко побачити його лиця. Тепер, коли вона подумала про це, фігура у людини, яку вона бачила, була трохи меншою, ніж у Кейкі.

— Так-так, це і сталося.

Це був не Кейкі. Кейкі не кинув би її просто так. Якби ж лише вона змогла знайти його, то вони б точно могли повернутися додому.

Вона міцно вчепилася в ефес меча. Низка відчуттів пробігла по її хребту.

— Джою?

Її тіло за своєю волею підвелося. Вона розгорнула куртку, намотану навколо меча, відкинула її й стала в захисну позу. 

— Що таке? — запитала вона, знаючи, що відповіді не буде. Її очі пробіглися навколишнім середовищем. Серцебиття прискорилося. 

Попереду почувся сухий шелест, ніби щось продиралося крізь чагарники. Це щось наближалося до неї. Наступним вона почула виття, таке яке видає собака, коли помічає свою територію для всіх, хто зможе почути.

“Ті собаки.”

Ті самі, які напали на неї раніше?

Вона була в явно невигідному становищі, борючись у цій темряві. Вона кинула погляд позаду себе. Їй варто знайти місце хоч трішки світліше. Вона рухалася обережними кроками, покладаючись на підказки Джою, які направляли її. А тоді вона побігла. Тоді ж, за нею, те велике щось вирвалося з чагарників і кинулося.

Йоко бігла крізь чорний ліс. Її переслідувачу слід би було досить швидким, аби перегнати її, але насправді той був не достатньо швидким або розумним. Перебігаючи від дерева до дерева, вона чула, як його важка маса похитувалася з боку в бік, і час від часу лунає глухий стук, коли він сильно вдаряється об стовбур дерева.

Вона бігла до світла і вилетіла з лісу.

Йоко опинилася на виступі з вирубленої сторони гори, купаючись у білому місячному світлі. Під нею відкривався нерозривний краєвид на гірський хребет, що плавно здіймався догори. Проклинаючи той факт, що це не рівне й відкрите поле, вона обернулася і приготувалася. З гучним стуком величезна тінь кинулася на галявину.

Тварина нагадувала великого бика, з довгою кудлатою шерстю, яка завивалася у хвилі, коли та дихала. Вона загарчала, наче доберман.

Йоко не відчувала ні паніки, ні здивування. Її серце сильно калатало, дихання обпікало горло, але страх, який могла б відчувати стосовно цього дивного звіра, згас. Вона зосередила свою увагу на шепоті Джою. Її тіло наповнилося ревом океану. Але попри все вона не могла не думати, що ненавидить той факт, що її знову омиє кров'ю.

Вона втратила рахунок часу. Місяць піднявся високо в небі. Срібний меч виблискував у чистому світлі місяця.

А тоді, під нічним небом, його заплямувала темінь. Ще три випади поставили звіра на коліна. Коли вона наблизилася і здійснила удар милосердя, вона помітила сяючі червоні очиці, які зібралися довкола неї у навколишній темряві.

 

Вона ходила тільки там, де було світло. Незліченну кількість разів відбивала атаки йома.

Ці істоти не могли перебувати під денним світлом. Тож вони приходили по неї знову і знову протягом всієї ночі. Хоча це не була одна довга безперервна битва, коштовність не могла запобігти її зростаючій втомі. До того часу, коли денне світло, нарешті, прорвалося через безлюдну дорогу, вона використовувала меч, як тростину, встромлюючи його в землю. Ходьба завдавала пекельного болю.

Небо ставало яскравішим, і атаки ставали все рідшими. З першими променями сонця вони повністю припинилися. Вона хотіла впасти там на узбіччі стежки, але було б небезпечно, якби хтось натрапив на неї там. Тягнучи ниючі кінцівки, вона заповзла серед дерев, що стояли на дорозі, і знайшла ділянку м'якого ґрунтового покриву. В
она стисла меч біля грудей і впала в глибокий сон.
-----------
Столик Люті на зв'язку! Сподіваюся, історія вам подобається, хоч навіть на мій погляд саме в цій книзі дуже багато насилля. Не найбільший фанат такого, але ця серія того вартує.

Так от, менше з тими моїми думками, я пишу, аби повідомити, що з 12.03.2025 до 31.03.2025 переклад ставиться на паузу.

Бажаю вам всього найкращого і ще "зчитаємось"!