Розділ 17
[3-1]Йоко прокинулася ближче до вечора. Вона швендяла вдень і проводила ночі, борючись з йома. Спала серед чагарників і їла ті їстівні горішки і ягоди, які могла знайти. Три дні дівчина провела абсолютно однаково.
Вона була настільки виснажена, що заснути їй зовсім не було проблемою. Однак сон не вгамував голоду. Вона не відчувала, що помирає від недоїдання, доки тримала коштовність, але це не наповнювало її живіт. Вона відчувала, наче крізь її тіло прогризалося тисяча маленьких черв'яків.
На четвертий день Йоко відмовилася від ідеї ходити без будь-якого призначення чи напрямку. Хоч досі не знала, куди йти. Оперувала очікуванням, що врешті-решт зіткнеться з тим, що шукала. Тепер їй доведеться визнати, що вона просто ходила кругами. І нікуди не рухалася.
Їй потрібно знайти Кейкі. Для цього доведеться йти туди, де люди. Але як тільки вони дізнаються, що вона кайкяку, то закриють її, і вона повернеться туди, звідки почала.
Йоко оглянула себе. Їй дійсно варто вбратися в інший одяг. Якби ж лише змінила це, то люди б не розпізнавали в ній кайкяку з першого ж погляду.
Проблема полягала в тому, як отримати інший одяг. Вона поняття не мала, що вони тут використовували як гроші, і до того ж у неї не було з собою готівки. Тому вона нічого не могла купити. Роблячи все за правилами, її можливості були обмежені. З іншого боку, вона могла пригрозити людям мечем і забирати їхні речі.
Вона досить швидко змирилася з таким способом змінити свій гардероб. Але ось насправді пограбувати когось, це вже була інша історія. Хоча блукання в горах протягом чотирьох днів вирішило за неї. Вона повинна вижити. Це не означала вбивати й грабувати мертвих, але вона наближалася до тієї межі, за якою б не вагалася.
З тіні великого дерева дівча подивилося вниз на маленьке село. Поселення складалося з кількох скромних осель, скупчених в центрі вузької долини.
Зібравши сміливість, дівчина покинула прихисток дерев. Вона підійшла до найближчого будинку в селі, щоб подивитися. Замість огорожі або стіни будинок був оточений невеликим садом. Дах покритий чорною черепицею. Білі грязьові стіни зносилися до планок.
У вікнах не було скла. Важкі дерев'яні жалюзі залишалися відкритими. Вона наблизилася, розвідуючи навколишнє середовище. Цими днями вона могла дивитися скаженій почварі в очі й навіть не моргати. Але в той момент, якби вона не затиснула рот, її зуби б зацокотіли.
Вона зазирнула в одне з вікон: маленька долівка, камін і стіл. Схоже це була звичайна кухня. Вона нікого там не бачила, й не чула нічого незвичайного.
Приглушеними кроками вона прокралася вздовж стіни будинку. Поруч з колодязем натрапила на те, що прийняла за дерев'яні двері. Штовхнула їх. Вони відчинилися, хоч і вперто. Затримала дихання і зазирнула всередину. Натепер вона зробила висновок, що це було чиєсь житло, і що зараз нікого не було дома. Повільно видихнувши, увійшла всередину.
Кімната була близько три метри на три метри. Житло було скромним, але пахло там домом. Чотири стіни, трохи меблів, різні знаряддя повсякденного життя. Лиш цього було майже достатньо, щоб довести її до сліз від туги за домом.
При уважнішому огляді у кімнаті було лише кілька сервантів. Вона підійшла до єдиних дверей. Вони відчинялися в спальню. На протилежних кінцях кімнати було два ліжка. Полиця, маленький столик і велика дерев'яна скриня. Схоже, це були єдині дві кімнати в будинку.
Вона перевірила чи відчинене вікно, увійшла та зачинила за собою двері.
Спершу вивчила полиці. Там вона нічого не знайшла. Далі відкрила дерев'яну скриню. Найрізноманітніші сукна й тканини були щільно складені всередині. З другого погляду зрозуміла, що нічого їй би не пасувало. Подальший огляд кімнати не виявив нічого ще, що могло б містити одяг. З надією, що десь там має бути хоч щось, що вона могла б одягнути, Йоко почала витягувати все один за одним.
Скриня була майже такою ж великою, як телевізор з великим екраном. У ній містилося кілька менших коробок, які, своєю чергою, містили різноманітні речі, постільну білизну та вицвілі ковдри, а також деякі дитячі речі, які були для неї замалі.
Вона не могла повірити, що не було одягу, який би підійшов їй. Коли знову оглянула кімнату, то почула, як відчинилися вхідні двері. Йоко буквально підскочила, як і її серце. Вона кинула швидкий погляд у вікно. Зараз воно здавалося на відстані кілометрів. Для неї було б неможливо рухатися з того місця, де вона стояла, не привертаючи увагу людини з іншого боку дверей.
“Не заходь сюди.”
Невеликі кроки м'яко походжали по сусідній кімнаті. Двері до спальні зрушилися. Йоко не витримувала. Вона стояла мов вкопана перед скринею, її вміст розкиданий навколо неї. Рефлекторно збиралася схопитися за рукоятку меча, проте зупинила себе.
Вона крала, адже це те, що вона повинна була зробити, щоб вижити. Так, було б легко залякати людей мечем, але якщо залякування не спрацює, їй доведеться його насправді використати.
“Якщо вже так боляче, це може закінчитися за мить.”
Двері розчинилися. У кімнату почала входити жінка: кремезна, середнього віку. Побачивши Йоко, вона зупинилася і здригнулася так несамовито, ніби у неї були судоми.
Тепер Йоко не мала жодного бажання втікати. Вона мовчки стояла там. На той час її хвилювання вщухло, і вона змирилася з неминучим. Її заарештують і відправлять до повітового центру, і, ймовірно, стратять. Все скінчиться. Вона могла нарешті назавжди забути про голод і втому.
Жінка опустила погляд на одяг і тканини, розкидані по ступнях Йоко. Вона тремтячим голосом сказала:
— Нема тута нічого, вартого крадіжки.
Йоко очікувала, коли жінка закричить.
— Це через одяг? Адже тобі потрібно було щось вбрати?
Буденність питання залишила Йоко занадто враженою, щоб відповісти. Жінка сприйняла її мовчання за згоду. Вона перейшла від дверей в кімнату.
— Одяг я тримаю тутка. — Вона підійшла до ліжка поруч з Йоко, опустилася на коліна і відтягнула стьобану ковдру, відкривши під нею шухляду. — Та коробка для старих речей, які мені більше не потрібні, наприклад, для моєї дитини, яка померла.
Вона відсунула шухляду і дістала вбрання.
— Тож, який одяг подобається? Небагато маю, окрім свого. — Вона подивилася на Йоко. Дівчина втупилася у відповідь. Коли вона не відповіла, жінка підняла кімоно. — Шкода, що моя доня померла такою молодою. Усі вони досить прості.
— Чому... — випалила Йоко. Чому ця жінка не дала на сполох? Чому не втекла?
— Чому, питаєш? — сказала жінка, обертаючись до Йоко. Йоко виявилася, що їй бракує слів. Жінка трохи незручно засміялася і продовжила викладати кімоно. — Ти з Хайро?
— Я... ем...
— Там такої метушні зчинили, що кайкяку втекла.
Йоко замовчала. Жінка криво посміхнулася.
— Багато твердолобих там, оце так точно. Кажуть, кайкяку зруйнують королівство. Кажуть, кайкяку вчиняють шкоди направо й наліво. Кажуть, і шоку через них. Таке лише дурні й молотимуть.
Вона оглянула Йоко з голови до ніг.
— Звідки це кров на тобі?
— Коли я була у горах, йома... — Вона більше нічого не могла вичавити з себе.
— А, то на тебе накинули йома, га? Багацько їх тута бродить останнім часом. Добряче ти їх.
Жінка підвелася на ноги.
— Ну-бо, сідай. Б'юся об заклад, ти голодна. Було що поїсти? З вигляду ти аж посіріла.
Йоко могла лише опустити плечі й похитати головою.
— Ну, тоді перекусім. Я підігрію троха води, і ми вичистимо з тебе всю цю грязюку. А тоді можемо й вирішити в що тебе вбрати. — Жінка весело зібрала речі й почала йти. Вона кинула погляд на Йоко, яка досі не зрушила з того місця, де її застали. — Точно, як тебе звати?
Йоко почала відповідати. Проте слова не виходили. Вона опустилася на коліна, сльози лилися по щоках.
— Ох, бідака. Все добре, добре. — Жінка заговорила материнським голосом, її тепла рука погладила Йоко по спині. — Важко тобі тамка довелося. Але все з тобою буде добре.
Вага всього, що витерпіла Йоко, враз навалилося на неї. Ридання рвали їй горло. Вона згорнулася калачиком на підлозі й плакала, ніби настав кінець світу.
