Розділ 18
[3— 2] — Що ж, тоді, перевдягнешся в се? — Стоячи за ширмою, жінка вручила Йоко нічну сорочку. — Ти ж залишишся тутка на ніч? До тих пір можеш носити її.
Йоко з вдячності глибоко схилила голову.
Жінка втішала досі зарюмсану Йоко. Приготувала рисову кашу, підсолоджену квасолею адзукі. Потім наповнила великий чан гарячою водою і підготувала ванну для дівчини. Її довгий, ниючий голод нарешті втамувався, і Йоко омилася у гарячій воді. Одягнувши чисту нічну сорочку, вона знову почала відчувати себе справжньою людиною.
— Я справді, щиро вдячна за все, що ви зробили. — Йоко вийшла за ширми, яку жінка встановила навколо чану, і вкотре вклонилася. — Мені дуже шкода за свою поведінку.
Зрештою, вона намагалася обікрасти цю жінку. Коли подивилася прямо на неї, то помітила, що очі її були блакитними, і м’якшали, коли вона посміхалася.
— Йой, не переймайся. Цього досить. З'їж чогось тепленького. І се випий. Допоможе заснути. Я приготувала тобі ліжко.
— Вибачте.
— Я ж кажу: не проблема. Сподіваюся, ти не заперечуєш, але я приберу твій меч. Мені з ним незручно.
— Так. Вибачте.
— О, нічого тобі за се перепрошувати. Отож, не думаю, що таки почула твоє ім'я.
— Йоко Накаджіма.
— У кайкяку смішні імена. Можеш звати мене Таккі.
Вона подала Йоко чашку. Дівчина взяла її й запитала:
— Як ваше ім'я пишеться?
Таккі накидала букви для «досягнення» (тацу) та «служниці» (кі) пальцем на стільниці.
— Отже, Йоко, ти кудись мандрувала?
Йоко похитала головою.
— Ні, нікуди конкретно. Таккі, ви коли-небудь чули про людину, на ім'я Кейкі?
— Кейкі? Нікого такого я не знаю. Ти його шукаєш?
— Так.
— Звідки він? З Коу?
— Я лише знаю, що він звідси.
Таккі терпляче посміхнулася.
— Що ж, цього навряд чи досить. Скажи принаймні, яке царство і провінція. А без цього, се все одно, що голка в копиці сіна шукать.
Йоко звісила голову.
— Річ у тім, що я нічого не знаю про це місце.
— Так схоже на се. — Таккі поклала свою чашку. — Ми — одне з Дванадцяти Королівств. Конкретніше, королівство південного сходу — Коу.
Йоко кивнула.
— І сонце сходить на сході?
— Атож. А це східна частина Коу — Ґозо. За десять днів ходьби на північ звідси є кілька високих гір. За ними знаходиться королівство Кей. Хайро на схід від нас, біля берега моря. Йдучи головною дорогою, тамка пішки можна дістатися за днів п’ять.
Те, що раніше було абсолютно незрозумілим, потроху прояснювалося. До неї поступово доходило, що це місце було цілим світом.
— Наскільки велике Коу?
Таккі нахилила голову назад і трохи подумала.
— "Наскільки велике", — питає вона мене. Ну, якщо пройтися від східного кордону аж до західного, думаю, знадобиться добрячі три місяці.
— Так довго? — сказала Йоко, її очі розширилися. Вона не могла збагнути, як це — так довго йти, але розуміла, що це було явно поза межами її уявлень.
— Так, так довго. Можливо, й не найбільше, але Коу — королівство. Приблизно така ж відстань з півночі на південь. Але оскільки, щоб потрапити до сусідніх королівств, слід перетнути або гори, або моря, це займає приблизно чотири місяці.
— І всі дванадцять королівств...
— Вірно.
Йоко заплющила очі. Якимось чином вона уявила цей світ як маленький садок. Як їй шукати одну особу в такому величезному місці? Без жодної підказки й лише за ім'ям "Кейкі"? Обхід всіх дванадцяти королівств сам по собі займе чотири роки.
— Що за людина сей Кейкі?
— Я й сама не знаю. Мабуть, як і всі тут. Це він привів мене сюди.
— Привів?
— Так.
— Що ж, вперше чую. — Таккі була помітно вражена.
— Це незвично?
Таккі сказала натягнуто посміхаючись:
— Не багато я про таке чувала. Та й про кайкяку мало тямлю. Їх тутка заледве коли побачиш.
— Я й не знала, — відказала Йоко.
— Се правда. Хай там як, він не нормальна людина. Те, що ти описала, ніхто з нас зробить не може. Можливо, один з богів, або чарівник, або один з напівдемонів.
Дівчина втупилася у відповідь. Таккі посміхнулася.
— Піти в те інше місце, забрать з собою ще й когось сюди — таке звичайні люди втнути не здатні. І якщо він не звичайна людина, то чарівник або йома.
— Я знала, що тут є йома, але боги й чарівники?
— Звичайно є. Але живуть у вищому світі, окремо він всіх нас. Тамка жиють боги та чарівники. Вони майже ніколи не спускаються сюди.
— Вищий світ?
— Над небом. Але се не означає, що тутка немає чарівників. Від імператора до провінційних лордів, всі вони там, над небом.
Коли Йоко зацікавлено схилила голову, Таккі посміхнулася і пояснила:
— У кожній з провінцій є провінційний управитель. Се провінція Джун, тож наш управитель — маркіз Джун. Він вершить все за волею імператора. Звичайні люди не стають управителями. Ті ж хто стали, отримують надприродні здібності й ніколи не старіють. Се є люди не з сего світу.
— Цікаво, Кейкі така людина?
— Можливо.
Таккі знову спалахнула своєю саркастичною посмішкою.
— Якщо вже мова про чарівників, то я чула, що всі хто працюють в Імперському палаці — чарівники, навіть звичайні підлеглі. Те ж стосується високопоставлених чиновників. Звичайним людям немає шляху туди, тому що там знаходиться Імперський палац. Імператор — один з богів. Він же й обирає чарівників. Є ті, кому вдається потрапити туди власними силами, але більшість таких — самітники. Вони частина іншого світу. Ми й вони рухаємося різними шляхами, як кораблі у ночі.
Йоко взяла до уваги все, що сказала Таккі. Нікому не було знати, який аспект цієї інформації пізніше виявиться важливим.
— Кажуть, король драконів панує над океаном, але можливо се просто байки. Якби дійсно існувало королівство драконів, вони теж не були б нормальними людьми. Крім них, схоже ще й існують йома, які можуть змінювати свою зовнішність, аби та нагадувала людську. Таких ми називаємо напівдемонами. Більшість з них виглядають по-людськи, але є й такі, котрі можуть так замаскуватися, що від людини й не відрізниш. — Таккі налила ще чаю з глиняного чайника. Він був холодний. — Кажуть, що десь там й у йома є своє королівство. Не знаю правда чи ні. Зрештою, все зводиться до того, що йома й люди з різних світів.
Йоко кивнула. Те, що вона дізналася, змінювало її погляд на речі. Все ставало набагато заплутанішим. Наприклад, Кейкі, ймовірно, не був людиною. Якщо ні, то ким же тоді він був? Хйокі, Кайко і ті дивні звірі, видно, також якісь йома. А якщо так, то хіба не очевидним є той факт, що й Кейкі був напівдемоном?
— Ум... ви коли-небудь чули про йома, на ймення Хйокі, або Кайко, або Джою?
Таккі смішно подивився на неї.
— Про таких не доводилося чувати. А чому питаєш?
— А хінман?
Здивований вираз з'явився на її лиці.
— А, хінман. Захоплювач. Йома, який захоплює тіла воїнів на полі бою. Тіла не має, лише криваві очища. Звідки взнала про таку істоту?
Йоко відчула, що тремтить. Джою був йома, якого кликали хінман, і навіть зараз він володів нею. Але, якщо визнає це, то лише, ймовірно, змусить Таккі думати, що вона дивна, тож вона похитала головою.
— Або кочо?
— Кочо. — Таккі написала символи для "рисового черв'яка" (ко) та "різьблення" (чо). — Рогатий птаха. Шалена тварюка, яка пожирає людей. А про кочо ти як дізналася?
— На мене напав один.
— Та точно ж ні! Де?
— Те інше місце... звідки я прийшла. Кочо напав, тож нам довелося втікати. З'явився нізвідки, наче переслідуючи Кейкі й мене. Нам довелося прийти сюди, щоб нас не вбили, принаймні так сказав Кейкі.
Таккі тихцем запитала:
— Се справді трапилося?
Йоко глибоко вдихнула.
— Звучить дивно?
— Зовсім дивно. Якщо йома почнуть з'являться навіть у горах, для людей це вже привід перейматися. Раніше йома не практикували з'являтися там, де шастають люди.
— Справді? Це дійсно так?
Таккі кивнула.
— Але останнім часом, з якоїсь причини, їх стало набагато більше. Стало небезпечно. Після заходу сонця люди не наважуються виходити на вулицю. А коли з'являється один з сих зловісних, як ото кочо, то який здіймається переполох! — Таккі суворо вдивилася в Йоко. — Йома як і будь-який іншого дикий звір. Вони не з тих істот, які гнатимуться за однією особою, що вже казати, про те аби робити це по той бік моря. Раніше мені не доводилося чути такого. Знаєш, Йоко, звучить це так, наче ти потрапила в досить таки серйозну ситуацію.
— Гадаю, що так.
— Ну, але я не експерт. Хоча останнім часом, через орди йома в цих місцях, у мене з'явилося погане передчуття.
Тон Таккі змусив Йоко відчувати неспокій. Те, що вона казала, логіки не було позбавлено. У горах були йома, і вони нападали на людей. У що вона вплуталася?
Побачивши, що та занурилася у роздуми, Таккі додала жвавим тоном:
— Ну, нема сенсу мучити себе роздумами, якщо нічого цим не зміниш. Тож, Йоко, тобі є куди податися далі?
На запитання Йоко підняла голову. Вона подивилася на Таккі та похитала головою.
— Окрім як шукати Кейкі, у мене не так і багато справ.
Навіть якщо Кейкі — йома, вона знала, що гірше вже він не зробить.
— Це займе деякий час. Нелегка роботка.
— Так, — неохоче погодилася Йоко.
— А за той час, тобі доведеться заробляти на життя, ні? Я не проти, якщо ти зостанешся тут, але мої носаті сусіди винюхають про тебе і точно збудуть тебе до повітового центру. Звичайно, я б могла сказати, що ти дитина якогось родича, але вони напевно швидко зрозуміють, що це не так.
— Я не хочу спричиняти вам ще більше неприємностей.
— На схід від нас є місто під назвою Касай. Там живе моя ма.
Коли Йоко глянула на неї, Таккі засміялася.
— Вона керує готелем. Не хвилюйся, вона тебе не здасть. Бач, вона ж моя ма. Певна, найде тобі якусь роботу. Ти ж не проти працювати?
— Так, — випалила Йоко. Так буде важче шукати Кейкі. Але це було б мало можливим, якби вона не мала місця, де змогла б жити в той самий час. Щоночі боротися з йома, не мати й крихти в роті, спати просто неба... якби вона могла цього уникнути, уникала б.
Таккі засміялася й кивнула.
— Чудово! Бач, не така вже й погана буде робота. Всі, хто тамка працює — хороші люди. Ти добре впишешся. Як щодо того, щоб відправитися другого дня?
— Було б добре.
— Добре, то добре. А краще нам лягать спати. А завтра вранці, якщо будеш не в настрої подорожувати, можемо залишитися тутка на ще один день.
Йоко вдячно глибоко схилила голову.
