Том 1. Розділ 4

Розділ 4  

[1-4] Він сказав:  
— Я знайшов вас.  
Від нього несло слабким слідом океану. Заступник директора вражено вирячився. Коли Йоко кинула погляд через плече, чоловік підтвердив:  
— Це й справді ви.  
Вона припустила, що йому за двадцять. Усе інше в ньому було просто неймовірним. На плечах у нього був довгий, схожий на макінтош, плащ. Його волосся, дивовижно виблискуючи золотом, закривало, наче з мармуру зроблене, обличчя і сягало колін.  
Вона ніколи раніше його не бачила.  
— А ви хто такі? — вимагав пояснень заступник директора.  
Незнайомець проігнорував його і натомість зробив щось іще більш дивовижне. Він опустився на коліна перед Йоко й нахилив голову до землі.  
— Те, що шукали, знайдено.  
— Ви знаєте цю людину?  
Йоко похитала головою.  
— Ні. Я не знаю!
Доки вони розгублено стояли, чоловік вскочив на ноги.  
— Ми повинні піти.  
— Піти?  
— Панно Накаджімо, що відбувається?  
— Не знаю я!  
Навколо них жменька вчителів та офісного персоналу обмінялася зацікавленими поглядами. Йоко кинула благальний, безпорадний погляд на заступника директора, який у відповідь випростався на повний зріст.  
— Молодий чоловіче, ви незаконно проникли на територію школи. Я повинен попросити вас піти геть цієї ж хвилини!  
На обличчі незнайомця була явна байдужість. Він холоднокровно, без ворожнечі в голосі, сказав:  
— Це вас не стосується. — Він окинув учительську тим самим поглядом. — Не втручайтеся, жоден із вас.  
Його імперський тон залишив їх безмовними. Він звернув погляд на не менш вражену Йоко.  
— Я поясню вам пізніше. Але зараз ми повинні піти.  
— Що ти?..  
Голос поруч перервав її запитання.  
— Тайхо.  
Він підвів голову, наче це до нього зверталися.  
— У чому справа? — запитав чоловік у повітря. Занепокоєння затьмарило його обличчя.  
Звідкись і водночас нізвідки знову пролунав голос:  
— Ворог біля воріт.  
Жорстокий вираз обличчя змінив його. Розуміюче кивнувши, він узяв Йоко за зап’ясток.  
— Пробачте мені, — сказав він, — однак це місце занадто небезпечне.  
— Небезпечне?  
— Часу на пояснення немає. Вони прибудуть за секунду.  
Йоко зіщулилася, відчуваючи невиразний страх.  
— Хто "вони"? — вигукнула вона.  
Вона збиралася перепитати, коли безтілесний голос сказав:  
— Вони тут.  

Найближче до Йоко вікно вибухнуло.  

Вона заплющила очі й почула пронизливе виття. Навколо неї посипалися уламки скла.  
— Що це було?!  
Йоко розплющила очі, почувши голос заступника директора. Усі в кабінеті збіглися до вікон. Холодний зимовий вітер ударив із широкої річки прямо за територією школи. Сморід різанини й моря чувся в тім вітрі.  
Скло засмітило підлогу навколо її ніг. Хоча вона й стояла найближче до вікна, уламки її не зачепили.  
— Як?  
Перш ніж вона могла розібратися в ситуації, незнайомець звернувся до неї:  
— Як я й попереджав. Щось нечестиве прямує сюди. — Він схопив її за руку. — За мною.  
Відчайдушна паніка охопила її. Йоко намагалася вирватися, але незнайомець просто потягнув її за собою. Коли вона спіткнулася і похитнулася, він обняв її за плечі.  
Заступник директора заступив їм шлях.  
— Це ви відповідальні за це?  
У голосі незнайомця звучала холодна погроза:  
— Ти не маєш значення. Відійди убік...  
— Не раніше, ніж ти поясниш, що відбувається, друже. Що це ви тут робите з панною Накаджімою? Це перепалка між бандами? — Він кинув звинувачувальний погляд на Йоко. — Куди це ти вляпалася?  
— Я не знаю, про що ви говорите.  
— А він? — сказав заступник, тицяючи в чоловіка.  
Йоко бачила, як у голові заступника директора формується набагато жахливіший висновок: вони були спільниками.  
— Я не знаю його! Клянусь!  
Вона викрутилася, видерши руку з його хватки. Водночас зверху, а тоді й з інших боків, окликнувся голос, цього разу з більшою тривогою:  
— Тайхо!  
Люди в кабінеті перезирнулися, шукаючи джерело голосу.  
Незнайомець насупився на Йоко, очевидно роздратований.  
— Вам що, помазано, що ви так упираєтеся?!  
Перш ніж Йоко змогла відреагувати або відповісти, він упав на коліна й у благанні схопив її за ноги.  
— Государине, я клянусь вам у вірності довічній. — Він говорив швидко, не відводячи погляду від її очей. — Молю вас, приєднайтеся.  
— Приєднатися? До чого?  
— Хіба життя ваше вам не миле? Скажіть, що приєднуєтеся до нас!  
Занадто приголомшена, щоб добре осмислити його слова, і збентежена напруженістю його тону, Йоко виявила, що киває, попри власне бажання.  
— Я згодна, — сказала вона.  
Те, що він зробив далі, залишило Йоко зовсім збентеженою.  
Один... а потім хор голосів закричав у протесті:  
— Що з вами двома? Ви з глузду з’їхали?!  
Мов громом вражена, Йоко спостерігала, як цей чоловік, якого вона раніше в житті не бачила, опустив голову в поклоні й торкнувся чолом її ніг.  
— Що ти... — почала вона, але її обірвало на півслові.  
Її свідомість похитнулася. Вона відчула, як щось тече крізь неї. Її погляд тоді ж потемнів. Низький гуркіт, схожий на землетрус, сколихнув кімнату. Внутрішній двір за вікнами охопили брудні тіні.  
— Накаджімо! — закричав заступник директора, його обличчя перекосилося від люті. — Що, чорт забирай, відбувається?!