Том 1. Розділ 3

Розділ 3

[1-3]У нескінченних сутінках не було ні неба, ні землі. Був там лише різкий, глухий цокіт падаючих крапель води. Йоко бачила тонке, багряне сяйво, звивисті тіні, дивних звірів, що скакали до неї з усіх сторін.

Їх розділяло менш ніж двісті метрів. Кремезні їхні розміри ще більше зменшували відстань. Серед звіринця був мавпа, хутро якого блищало багряним, і рот якого був розтулений в тихому, хрипкому сміху. Він був так близько, що з кожним стрибком вона могла бачити вигин та напругу його сухожилля й м'язів.

Вона була мов вкопана: німа й нерухома. Скільки б не намагалася відвести погляд, єдине, що вдавалося — спостерігати за шаленим звіринцем. Густий запах смерті засмерджував повітря й душив її.

“Я мушу прокинутися.”

Йоко мусила розтулити очі, перш ніж вони дійдуть до неї. Навіть повторюючи цю мантру про себе, вона не могла придумати жодного способу прокинутися. Якби однієї волі було достатньо, вона б це вже зробила.

Поки дівчина безпорадно стояла, відстань між ними скоротилася вдвічі.

“Я мушу прокинутися.”

Її охопив шалений відчай. Паніка пронизала тіло і повзла по шкірі. Вона нервово ковтала повітря. Її серце калатало. Кров гриміла у вухах.

“Що станеться, якщо я не зможу втекти?”

У той самий момент вона відчула когось над головою. Її огорнула нищівна жага крові. І все ж, вперше уві сні вона виявила, що може рухатися. Вона звела очі на руді крила й кінцівки того ж кольору: лускаті ноги з гострими, як бритва, кігтями. У неї не було часу обміркувати втечу. Океанський рев наповнив її тіло.

Вона закричала.

— Йоко!

А потім втекла. Не думала про те як, просто втікала. Її тіло корилося цьому бажанню. Вона рвонула й побігла. Тільки після зупинилася, щоб оглянути пейзаж навколо.

 

 Здивований погляд на обличчі її вчительки. І широко розплющені очі її однокласниць.

 

Вона стояла за кілька кроків від свого столу. Була середина уроку з англійської. Вона полегшено зітхнула, а потім зашарілася від сорому.

Удар, ні, навіть буря сміху пронеслася кабінетом.

Вона заснула. Сни перетворювали її на безсонника. Вона часто починала куняти в школі. Але кошмари ніколи раніше не відвідували її вдень.

Її вчителька впевненим кроком підійшла до неї. Йоко з тривогою прикусила губу. Зазвичай їй легко давалося підлеститися до вчителів, але ця чомусь не давалася. Неважливо, наскільки поступливою й покірною намагалася бути Йоко, її вчителька англійської залишалася вперто антагоністичною щодо неї.

Жінка торкнулася парти кутом підручника.

 — Я приймаю те, що деякі учні час від часу можуть поклювати носом на моїх уроках, але таке трапляється вперше, панно Накаджімо. Наступного разу ви подушку до школи принесете? Неприємно думати, що наші некомфортні парти можуть спричинити вам дискомфорт.

Йоко схилила голову і повернулася до свого столу.

— Звичайно, хочеться вдатися в питання, для чого ж, на вашу думку, школа? Дурненька я, вважала, що учні повинні спати вдома. Знову ж таки, якщо уроки для вас такі виснажливі, вам взагалі не потрібно на них з 'являтися, чи не так?

— В... Вибачте.

— Або, можливо, ви занадто зайняті вночі, щоб взагалі спати? Я вгадала?

Це зауваження спричинило ще один вибух сміху, навіть в деяких її подруг. Йоко зуміла почути стримане хихикання й від Суґімото.

Учителька легковажно взяла Йоко за коси.

— Ваше волосся, воно від природи таке?

– Так.

— Справді? Моя подруга в середній школі теж була рудою. Навіть рудішою од вас. Ви нагадуєте мені її. — Вона посміхнулася до себе. — У старших класах вона потрапила до суду для неповнолітніх і була змушена кинути навчання. Що з нею стало? Ах, це було так давно.

По кімнаті поповз здушений сміх.

— Отже, ви готові старанно вчитися, панно Накаджімо?

— Так, пані. 

— У будь-якому випадку, вам краще стояти там до кінця заняття. Допоможе не заснути. — Вона пирхнула, дуже забавляючись своєю частиною розмови, і пішла назад до передньої частини класу.

До кінця уроку Йоко стояла біля свого столу. Глум так і не вщух повністю.

 

Про цей випадок, само-собою, було повідомлено. Того дня Йоко викликали на килим до учительської, аби обговорити її особисте життя.

Заступником директора був чоловік середнього віку з постійно нахмуреними бровами. Він сказав:

— Насправді, ряд вчителів вважають, що ви берете участь у деяких, гм, позакласних заняттях. Чи не приходить вам на думку щось, що було б доречним поясненням у вашій недавній поведінці?

— Ні.

Це було не те місце, й не той час, щоб розповідати про свої сни.

— Отже, ви засиджуєтеся допізна, скажімо, дивлячись телевізор?

— Ні, я... — спохватилася Йоко, щоб гарно виправдатися. — Я... Бали за проміжний іспит були у мене не з найкращих.

Заступник директора повівся на приманку.

— А, так, справді. Правда ваша: оцінки дійсно у вас дещо понизилися.

– Так.

— Ви, звичайно, розумієте, що засиджуватися допізна даватиме протилежний результат, якщо ви не зможете приділяти належну увагу на заняттях.

— Вибачте.

— Ні, ні, ні, я не шукаю вибачень. На жаль, панно Накаджімо, люди роблять неправильні висновки про найневинніші речі. Вони бачать ваше волосся, і, ну, ви знаєте...

— Я думала про те, щоб сьогодні його підрізати.

— Оу? — Він схвально кивнув. — Важко, я знаю. Але якими б неприємними іноді не здавалися правила, ми діємо виключно у ваших інтересах.

– Так.

Він потиснув їй руку.

— На цьому усе. Можете бути вільні.

Йоко відповіла формальним поклоном.

— Вибачте, — сказала вона.

За нею прогримів чоловічий голос.