Том 1. Розділ 2

Розділ 2

[1-2]Йоко була ученицею звичайної вищої школи. Окрім того, що це приватний навчальний заклад для дівчаток, нічого особливого про нього й не скажеш.

Ця школа була рішенням її батька. Вона добре вчилася в середній й розраховувала на вступ до хорошої вищої школи. Навіть її класний керівник рекомендував кращі варіанти. Але батько був наче гора. Ця школа була недалеко від дому і репутацію мала чисту. Заклад пишався тим, що був суворим і традиційним. Цього було достатньо.

Спершу, її мати була розчарована рейтингом нової школи. Зрештою, вона стежила за результатами іспитів Йоко. Але незабаром батько змусив дружину погодитися з ним. Як тільки її батьки домовлялися про що-небудь, сперечатися було марно.

Йоко могла б претендувати на кращу школу, трохи віддалік від дому. До того ж там була набагато миліша уніформа. Але вигляд форми не здавався досить вагомим аргументом, тому вона тримала язик за зубами й робила так, як їй скажуть.

Як наслідок, зараз, на початку свого першого року, вона мало відчувала так званий "шкільний дух".

 

— Доброго ранку!

Яскраве тріо голосів привітало Йоко, коли вона увійшла до класу. Троє дівчат помахали їй з іншого боку кімнати.

Одна з них поспішила до неї. 

—  Гей, Йоко, ти ж зробила домашнє з математики, так? Можна глянути?

Йоко підійшла до своєї парти біля вікна, а тоді дістала зошит з сумки. Ще кілька дівчат швидко збіглися до неї й почали копіювати її відповіді.

—  Ти взірцева учениця, Йоко. Не дивно, що ти президентка класу.

Йоко свідомо похитала головою.

—  Ні, ну справді. Ненавиджу робити домашнє! Залітає в одне вухо, і одразу вжух з іншого.

—  Так, те саме. Щойно починаю думати, одразу ж перестаю розуміти. Це як дивитися, як сохне фарба. Заколисує. От би бути такою ж розумною як ти.

—  Б'юся об заклад, тобі навіть не довелося відкривати книгу.

—  Ні, це зовсім не так.

—  Тобі справді подобається навчатися, еге ж?

—  О, не дуркуй, —  Йоко майстерно зіграла обурення від цього зауваження. — Це моя мама. Вона постійно нависає наді мною.

Це брехня. Її мати не сприймала суворо Йоконого шкільного навчання. Але краще було рухатися за течією.

—  Вона щовечора перевіряє моє домашнє, —  збрехала Йоко. —  Вже терпцю немає.

Навіть навпаки, начитаність Йоко дратувала її матір. Річ не у тому, що їй було байдуже, чи отримала дочка хороші оцінки, чи ні. Це просто не було в пріорітеті. “Якщо вистачає часу вчитися цілий день, то й на хатні клопоти знайдеться”, — останнім часом віщала її мати як мантру.

І не те щоб Йоко й сама переймалася навчанням. Незадоволення вчителів лякало її в рази більше, ніж будь-який інтелектуальний виклик.

—  От же, щовечора перевіряє домашку.

—  Знаю-знаю. Мої такі самі. Вони очікують, що я вчитимуся кожну вільну хвилину. Жодна нормальна людина не витримає стільки зубрити!

—  Оце точно.

Йоко кивнула, хоча б від полегшення, що вона більше не була темою для обговорень.

Позаду неї хтось пошепки сказав: 

— Гей, це Суґімото.

Погляд усіх у кімнаті запалився на дівчину, яка щойно увійшла. І в ту ж мить похолоднів. Хвиля прохолодної відстороненості змила його у порожнечу. Протягом останніх шести місяців уникати Суґімото стало своєрідним змаганням серед тих, хто мав поважне становище у цьому класі. Суґімото на мить зиркнула на дівчат, наче олень освітлений фарами, а потім потупцювала туди, де стояла Йоко. Вона сіла за парту зліва від неї.

—  Доброго ранку, Йоко, —  сказала вона.

Дівчина розмовляла ввічливо. Йоко рефлекторно почала відповідати, але швидко придушила цей порив. Одного разу, не так давно, вона ненароком обмінялася привітаннями з Суґімото. Після цього однокласниці її затопили презирством.

Тож вона нічого не сказала, поводилася так, ніби Суґімото взагалі там не було. Інші дівчата почали хихикати. Суґімото схилила голову, але не відвернулася. Йоко відчула її погляд на собі. Щоб приховати свій дискомфорт, вона вдала, що бере участь у розмові.

Може їй і було шкода Суґімото, але якщо Йоко боротиметься проти решти, то наступного разу їй кранти.

—  Ем... Йоко?

Йоко вдала, що не чує. Вона знала, що так чинити безсердечно, але не могла уявити інших варіантів.

Суґімото наполягала:

 —  Йоко.

Розмова припинилася. Всі як один, — коло, що зібралося навколо столу Йоко, — звернули свою увагу на дівчину. Йоко не могла не наслідувати їхньому прикладові й зустрілася з Суґімото візаві.

—  Ти... ти зробила домашнє з математики?

Сором'язливий тон дівчини дав поштовх черговому нападу сміху для кола.

Йоко намагалася вичавити підходящу відповідь.

 —  Я... начеб, мабуть.

—  Можеш мені його показати, будь ласка?

Учитель математики завжди доручав котрійсь з учениць пояснити попереднє домашнє. Йоко подумала, що сьогодні наблизилася черга Суґімото. Вона обвела поглядом зборище біля себе. Ніхто нічого не сказав. Вони відповіли їй тими жорстокими поглядами, які призначалися для Суґімото. Йоко одразу ж зрозуміла, що вони чекають на її відповідь.

Дівчина проковтнула великий клубок у горлі. 

—  М... мені все ще варто перевірити його на помилки.

Ця нечітка відмова не вразила її товаришок.

—  Ох, Йоко, —  неочікувано бовкнула одна з дівчат, —  ти така безхребетна.

Голос був повен несхваленням і докором. Йоко зіщулилася всередині. Решта групи втрутилася.

—  Ти повинна висловлюватися чіткіше, Йоко.

—  Вона має рацію. Тобі, з твоїм становищем, не можна давати іншій стороні сумніватися.

—  Інакше опинишся в оточенні ідіотів, які не можуть прийняти "ні" за відповідь.

Йоко не знала, що робити. Їй не вистачало сміливості відкрито зрадити їхні очікування. Разом з тим їй бракувало дисциплінованої байдужості, необхідної для того, щоб плюнути в дівчину ті слова, які однокласниці хотіли почути. Нарешті вона відповіла нервовим сміхом.

—  Я впевнена... 

—  А це таки правда! Ти занадто привітна. Ось чому такі нікчеми, як вона, завжди маячать коло тебе.

—  Але я президентка класу.

—  Тому-то ти й повинна стояти на своєму. Зрештою, у тебе є реальні обов'язки. Тобі не можна відволікатися на кожного паразита, який проходить повз.

—  Гадаю.

—  Усе правильно. — Тонка, зла посмішка вигнула дівочі губи. —  Крім того, якщо ти даси Суґімото свого зошита, вона його забруднить.

—  Так, тобі цього не хотілося б.

Дівчата вкотре залилися злорадним сміхом. Йоко приєдналася до них. Але не раніше, ніж помітила у куточку очей схилену дівочу голову, і сльози, що стікали по її щоках.

“Це її провина”, — повчала вона себе. Таких людей, як вона, не задирають без причини. Завжди щось передує. Вони накликають це на себе самі.