Частина 1: Розділ 1

Розділ 1

[1-1]Навколо темно, хоч в око стрель. Дівчина зіщулилася в тій темряві. З порожнечі небуття чулося чітке відлуння од краплини води, що влучала по поверхні спокійного ставка. Печера, — першим спало їй на думку, — але вона достеменно знала, що це не так. Темрява занадто широка, далека й глибока.

Вдалині розквітло багряне світло. Полум'я мерехтіло та скручувалося, змінюючи образи й форми. Згарище підіймалося вище, відкидаючи довгі тіні незліченної орди звірів в непроглядну похмурість. Звірів, які стрибали й бігли від вогню: мавпи, щури, птахи — усі види й породи живих істот.

І жодного з них не зустрінеш в дитячій книзі. Їхні торси занадто великі й непропорційні; шкури ж червоні й чорно-сині.

Вони кружляли, як дервіші, здіймали куряву передніми лапами. Це нагадало дівчині про карнавал і людей, які впадали в екстатичний запал. Але навіть танцюючи й кружляючи, їхня увага залишалася прикута до неї — жертви, яку вони радісно принесуть до вівтаря.

Відстань між ними — чотириста метрів. Їхнє божевільне бажання вбити шарпало по ній, наче штормовий вітер. Бестія на чолі орди широко розтулила пащу у радісному витті.

Проте дівча того не чуло; тільки звук крапель, що впадали в тиху поверхню ставка, досягав його вух.

 

Йоко не могла відірвати погляд від бурхливих тіней. "Коли вони дістануться мене, — вона знала, що хай би що, але, — вони вб'ють мене." Розірвуть її на шмаття і перегризуть кості. Але вона не могла рухатися. Ніде було сховатися, ніякого способу захистити себе. Кров кипіла в її жилах, ревіла, як океан у вухах.

Доки вона незворушно спостерігала, табун наблизився ще на сто метрів ближче.

 

Йоко підскочила, прокинувшись. Зморгнувши жалючий піт з очей, вона глибоко вдихнула.

— Сон, — сказала вона вголос.

Зачувши свій голос, вона впевнилася, що й справді не спить. Вона не могла розслабитися, поки не знала напевно.

— Це був сон, — повторила вона.

Сон. Той самий, який мучив її тижнями.

Йоко озирнулася навколо своєї кімнати. Важкі штори не дозволяли проникнути досередини світлу. З годинника на тумбочці вона зрозуміла, що їй майже час вставати. Пора, але її тіло наче свинцем налилося, а руки й ноги ніби загрузли у смолі.

Ці сни почалися місяць тому. Спершу вона бачила лише порожню темряву, і чула тільки цокіт води. Вона стояла в непроглядній темряві, відчуваючи наростаючу паніку, відчайдушно бажаючи втекти куди завгодно, але не могла зрушити з місця.

П'ять ночей тому вона прокинулася, безшумно кричучи, переслідувана червоним сяйвом і рухливими тінями, а чорна пляма невблаганно наближалася. Протягом останніх трьох ночей вона зрозуміла природу страшних речей, що неслися на неї з пекла.

Два дні. Дивним звірам знадобилося два дні, щоб вирватися від тіней. Вона взяла свою стару мотанку і притулила її до грудей.

“Вони були так близько.”

За місяць вони відокремилися від лінії горизонту. Завтра, або післязавтра, ці почвари дихатимуть біля її горла.

“І що їй тоді робити?”

Йоко похитала головою.

“Це лише сон.”

Навіть якщо він снитиметься їй ще місяць, а то й більше, це все одно лише сон. Але це не притлумило страх у її серці. Її пульс почастішав, а стукіт серця чувся у вухах. Подихи обпікали горло. Вона притулилася до мотанки так, ніби до самого життя.

 

Дівчина встала з ліжка, одягла шкільну форму і спустилася вниз. Як би погано все не було, але вона могла керувати своїм повсякденним життям. Вона вмила обличчя і зайшла на кухню.

— Ранок, — сказала Йоко.

Її мати була біля умивальника, готувала сніданок.

— Ти вже встала? — Мати озирнулася через плече, доки говорила. Стурбований погляд гайнув її обличчям. — Ти знову червонієш, — додала вона.

На мить Йоко розгубилася. Потім поспішно стягнула волосся з чола. Зазвичай вона заплітала його, перш ніж спуститися на кухню. Вона вичесала коси з вечора й залишила розпущеними.

— Чому б тобі не пофарбувати його? Просто з цікавості, щоб побачити як вийде.

Йоко похитала головою. Її волосся торкнулося щік. Воно у неї завжди було незвично каштановим як для японки. Вплив сонця та морської води лише більше його відбілював. Зараз її волосся сягало середини спини. Кінці були настільки світлими, що здавалися рожевими.

— Може, трохи підстригти? — тиснула мати.

Йоко не відповідала. Вона схилила голову, швидко закрутивши волосся в три коси. Від цього воно дивним чином здавалося темнішим.

— Цікаво, і від кого ти його успадкувала, — збентежено пробуркотала її мати з похмурим тихим зітханням. — Знаєш, твій класний керівник ставив мені те саме запитання. Він навіть цікавився, чи не вдочерили ми тебе. Лиш уяви собі! До речі, він також думає, що було б непогано, якби ти пофарбувала коси.

Йоко на те відповіла:

 ― Фарбування волосся суперечить правилам.

Її мати зайняла себе кавою.

— Тоді підстрижи його. Принаймні, щоб воно не так сильно виділялося. ― Своїм прагматичним тоном вона додала: — Репутація для дівчини — найважливіша річ. Вона не повинна привертати до себе уваги або давати комусь підстави ставити під сумнів її вдачу. Це не з тих речей, яким рада будеш, якщо трапляться. Це все що я скажу.

Йоко вивчала кухонний стіл.

— Знаєш же, як люди дивляться на твоє волосся і підіймають брови. Зайдеш до перукарні по дорозі зі школи й обріжеш його. Я дам тобі гроші.

Йоко про себе застогнала.

— Ти чула, що я щойно сказала?

— Ага.

Йоко дивилася на вугільно-сіре небо, що світилося за вікном. Була середина лютого. Зимове небо: холодне, широке, жорстоке.