Чоловік у рясі сидів на холодній підлозі старої покинутої церкви. Його обличчя приховував каптур, але деякі деталі проглядалися у напівтемряві: довгий, тонкий, навіть аристократичний, ніс та ледь помітна лінія тонких сухих губ. Він нерухомо сидів на колінах, упершись поглядом в якісь символи, розписані на підлозі. Не поворухнувся він і тоді, коли зовсім поруч на підлозі почала розтікатися криваво-багряна пляма, сягаючи його ніг.

Навпроти сидів інший чоловік. Його очі палали шаленим вогнем, а зовсім поруч лежало тіло зі звернутою шиєю і розпореним, мов у риби перед готуванням, черевом.

— Він точно з'явиться? — голос змовницьки тремтів, в руках виблискував обагрений кинджал.

Чоловік у рясі не відповів. Лишень почав шепотіти щось нерозбірливе. З кожною миттю гучність його голосу все збільшувалася і збільшувалася, поки він раптом не замовк, майже досягнувши крику. Він завмер і знов схилив голову, тим часом як його візаві сидів, зачаровано витріщивши очі. Потім повільно занурив тремтячі руки в калюжу крові та ледь не весь у неї опустився.

Чоловік у рясі знову подав голос, його мова ставала все швидшою та швидшою. Другий чоловік підвівся й озирнувся по сторонах. Помітивши, як в центрі символів згущається темрява, котру не могло розігнати навіть світло свічок, що стояли зовсім поруч, він протягнув руки до неї.

Чоловік з кинджалом у руках заворожено дивився на те, як темна фігура перед ним набуває обрисів.

— О, diaboli, Pater! При одному Імені Твоєму все схиляється — як Небесне, Земне, так і Пекельне! — вигукнув він і, міцніше схопивши кинджал, пронизав їм свої груди.

Неживе тіло голосно впало на підлогу, ще сильніше плямуючи її кров'ю. Коли нова калюжа крові почала розтікатися зовсім близько, чоловік у рясі встав, смиренно склавши руки. Потім зробив кілька кроків до важких завіс, що застеляли вікна.

Темрява в центрі почала розсіюватися.

— Це ж ти? — голос за спиною пролунав неочікувано, але чоловік не озирнувся. Адже там нікого не було. — Цілих двоє?..

Чоловік у рясі мовчав.

З усіх боків приміщення лунали кроки, з кожним разом дедалі ближче.

— Викликав мене, навіть влаштував цей фарс... Що ж тобі треба?

— Тобі відомо, чого я жадаю, — подав чоловік тихий голос, але той звучав впевнено та владно.

— А тобі відома ціна? — нелюдська фігура опинилася у нього за спиною. Тільки тоді чернець озирнувся.

— Я хочу укласти контракт.

— Чого ти бажаєш? Достатку? Слави? Світового панування?

— Це те, чого бажають дрібнота на кшталт них, — його довгий рукав зневажливо хитнувся у сторону тіл. — Мені ж потрібно інше.

— Що ж це? Чого ти бажаєш настільки, що душу готовий віддати?

Голос створіння звучав солодко та зухвало, він то наближався, то віддалявся.

— Ти ж ще зовсім молодий, правда? — фамільярно спитав чоловік, дивлячись у багряні очі з вертикальними зіницями.

— Хай мій вигляд не вводить тебе в оману.

— Йому мене не обманути, — кивнув чоловік. — Адже я бачу це по твоїх очах. Ти задано молодий та голодний. Ще не наситився людськими душами, бо раніше ніколи не укладав контрактів.

Фігура обійшла його по колу, уважно оглянула, підмічаючи пильним оком навіть найменші деталі.

— Тож, для чого ти вирвав мене з мого світу?

— Мої умови, — спокійно продовжував чоловік. — Ти вип'єш до останньої краплини, — він протягнув флакон, оздоблений по краях металом. — І тоді зможеш забрати душу.

— Навіщо тобі це? — його холодні та жорсткі руки торкнулись плеча, і рот, наповнений гострими, мов шипи, зубами, наблизився до краю каптура. — Адже ти втратиш дещо важливе за таку дрібницю.

— Хіба не всі люди так роблять?

— Хай буде так, якщо ти цього прагнеш, — створіння відсторонилось, набуваючи людські обриси. — Давай сюди своє зілля.

Чоловік підкинув посудину, а демон перехопив її. Відкрив і жадібно осушив до дна, мов людина, яка кілька днів провела у пустелі без жодної краплі води. Потім прийняв зробив крок, аби забрати свою винагороду.

Аж раптом похитнувся, чіпляючись ногою об підлогу і схопився за горло. З очей та вух бризнула кров, з рота щось чорне. Створіння в людській подобі впало у кров, захлинаючись кашлем.

— Що це?! — прогарчав демон, злісно вишкірившись.

— Ти й справді ще занадто молодий. Навіть печатку контракту не поставив. Втім, тебе це у будь-якому випадку не урятувало б.

— Що це означає? Хто ти в біса такий?!

Демон драв собі горлянку, кричав і тягнувся рукою до людського силуету. Чоловік у рясі відступив ще на крок.

— Просто тобі вже час повертатися, Сіелю, — і згинув у тіні.

Рука створіння, що билося в агонії, безвільно впала додолу.

Далі

Розділ 3 - Барон

За ніч спальня Алоїза геть пропахла мокрою травою та дощем. А тільки-но настав ранок, як високий молодий дворецький тихо увійшов у спочивальню та розсунув штори, впускаючи світло нового дня. Сонячний промінь ковзнув обличчям сплячого графа, перетнув щоку, потім око, змусивши Алоїза незадоволено скривитися і перевернутися на інший бік. — Пане, вже ранок, — приємний голос дворецького змусив графа ще сильніше завагатися, а чи варто йому вставати. Адже після такого копіткого вивчення бібліотечних матеріалів при світлі свічок, він же заслужив на кілька додаткових годин сну, правда? Граф нерозбірливо простогнав ім'я слуги, але другий у відповідь тільки усміхнувся. Бо таке відбувалося доволі часто і вже стало частиною ранкової рутини. — Пане, якщо я дозволю вам далі спати, то ви пропустите сніданок і не встигнете привести себе до ладу до зустрічі з Його Милістю бароном фон Гольцом. Неохоче піддавшись на умовляння, Алоїз сів на ліжку. Дворецький подав йому сервіз з ароматним чаєм. — Ти ж додав молока? — відізвався граф, хапаючи вушко горнятка. — Звісно, юний пане, як ви й любите. Алоїз надпив чай. Тілом пробігло тепло, раптом стало спокійно та затишно, як ніколи. — Що Гертруда приготувала на сніданок? — мимохіть спитав він. — Яєчню з беконом та йоркширський пудинг. Граф ще секунду перебував на рубежі думок і реальності, аж раптом подивився на свого дворецького та скривився: — Хочу солодкого. — Я подам вам профітролі з заварним кремом на десерт. — Хочу зараз. — Ніяк не можна, пане, — дворецький склав сервіз на тацю, а потім поставив на стіл. — Ви переб'єте собі апетит. Граф не став наполягати, тому що знав — якщо Еді каже «ні», то краще з цим змиритися, бо слуга міг розтягнути лекцію про шкоду солодкого та пропуск приймання їжі на цілу годину, а то й на декілька, що неодмінно призведе до того, що граф не просто не встигне поснідати, а й взагалі нікуди не встигне. Алоїз задумливо випнув губи. — Які плани на сьогодні? — спитав він, підставляючи руку на зустріч рукава сорочки. — Сніданок, потім зустріч з бароном. Урок гри на скрипці та, крім того, ви ще хотіли розібрати рахунки, принесені Девісом позавчора. Вже вдягнений, граф байдуже похитав ногами, з цікавістю спостерігаючи за діями слуги. Буденність дворецького здавалася Алоїзу до біса нудною, але той чомусь завжди усміхався. Закінчивши ранкові ритуали та переконавшись, що його господар розбуджений і проінформований щодо планів на день, слуга вже збирався йти, але у дверях його раптом гукнули: — Едуарде! — на поклик пана чоловік озирнувся. — Сьогодні я хочу Дарджилінґ. *** Сніданок пройшов спокійно, Алоїз навіть сказав би нудно. Він довго колупався у тарілці, з великим небажанням роздумуючи про майбутню зустріч з бароном. Гертруда хвилювалася, що, можливо, пан занедужав чи, ще гірше, сніданок виявився несмачним, але намагалася рівно вистояти на місці, мовчки очікуючи догану. Втім, навіть якщо їжа і не була смачною, сьогодні Алоїз просто проковтнув все, навіть не відчувши смаку. Крім того, настрою робити зауваження зовсім не було. Його щось тривожило з самого ранку, і граф не міг зрозуміти, що саме. Поснідавши, граф ненадовго попрямував у сад, аби подихати повітрям. І це подіяло: життя знову рум'янцем на його обличчі, зриваючи кайдани похмурості. Садівник Брюс, завжди серйозний і грізний чоловік середнього віку, співав та кумедно пританцьовував, підстригаючи кущі. З першого погляду він здавався замкненим та навіть трохи небезпечним, але варто було один раз побачити його за роботою, і ставало очевидно: цей садівник безмірно любить весь світ. Граф часто приходив у альтанку, аби помилуватися квітами, але найбільш ласим шматочком для нього було спостереження за працею слуг. Це завжди заспокоювало юнака та підіймало настрій. Іноді його жертвою ставав Брюс, іноді прачка Керол, але завжди, чим би вони не займалися, виглядали органічно серед квітів та рослин, що буяли довкола. Цього разу Брюс співав про річки. Сидячи за ажурним столиком, граф чув безліч пісень: про птахів, землю, небо, про гори та поля, про богів та звичайних людей, — про все, що є на світі. Але, що більше дивувало голову родини Трансі, так це те, що звичайний садівник співав не тільки англійською, але і французькою та зрідка навіть німецькою. — Брюсе, — гукнув юнак слугу. Той завмер. Секатор випав з його рук, і чоловік повільно обернувся, ніяково посміхаючись. — Пане!.. Давно ви тут?.. Алоїз відмахнувся, давши зрозуміти, що на цю тему вони не говоритимуть. — Мені подобається твій голос... — трохи зачекавши, граф додав: — ...і твої пісні. Скільки б не слухав, вони ніколи не повторюються. Де ти цьому навчився? — Ах, це... — чоловік зам'явся, збентежено смикаючи своє чорне волосся, але намагаючись зібратися і якнайшвидше відповісти своєму господареві: — Я співав у церковному хорі якийсь час. У своєму рідному місці, пане. А ці пісні часто можна почути на вулицях. Іноді я співаю їх, вони нагадують мені про Батьківщину. — Звідки ти? — Кларен, графство Корнвол, пане. — Я завтра знову прийду. Не заважатиму тобі? — Що ви, юний пане, звісно ж ні! — Брюс заусміхався у весь рот і закивав, даючи зрозуміти, що тільки радий буде знов побачити графа Тоді знов узявся до роботи, щоправда, наспівуючи вже трошки тихіше. Через четверть години в сад зайшов Едвард, аби сповістити графа про прихід барона, який вже чекав у передпокої. Алоїз попросив, щоб гостя провели до нього у кабінет. *** Двері відчинилися саме коли юнак брав з полиці книгу. — Графе. — Бароне, — привітав Алоїз у відповідь і підійшов, протягуючи руку. — «‎Чернець»? — обличчя барона зблідло, коли він побачив чорну палітурку, розписану багряними буквами. — Ах, так. Я ще не прочитав, але навколо цієї книги ходить погана слава. Багато хто обурений. Метью Грегорі Льюїс просто звів все цивілізоване суспільство з глузду. — Дійсно, вона жахлива. Ніколи більше не взяв би її до рук, — ніяково посміхнувся чоловік, продовжуючи тиснути руку. — Присядете? Може, чаю? — Не відмовлюся, — тихо відповів барон, провалюючись у крісло. — Дарджилінґ? — Так, дякую. Коли граф сів навпроти, барон задумливо постукав пальцями по столу. — Як ваше самопочуття? Як йдуть справи? — Все чудово, — спокійно відповів юнак, вдивляючись в знервоване обличчя співрозмовника, що тільки задля ввічливості видавлював з себе формальності. Граф родини Трансі продовжив тортури: — А як ви? Як баронеса, як її здоров'я? — Я — нормально. Вона просила передати свої щирі вибачення, що не змогла відвідати вас. Сьогодні вона трохи нездужала. — Розумію. Тоді передайте їй мої вітання. Паузи барон не витримав, напружено видав: — Я можу поставити вам нескромне питання? — Залежить від того, що ви хочете знати, — похитав головою хлопець. — Я хочу знати, де ви були ті дев'ять місяців. — Для вас це важливо? — хлопець сперся на спинку свого крісла. — Ні... Але мене хвилюють пліткарі, що видають свої теорії за чисту монету. Зрозумійте, я питаю лише задля душевного спокою... Адже що тільки люди не кажуть: від того, що ви пройшли Чистилище до того, що вас сам Диявол вигнав з Пекла. Хтось взагалі запевняє, що ви не помирали, а продали душу Нечистому... — Дурниці, — брови Алоїз занепокоєно скривилися, і він відвернувся до вікна. — Буду відвертим, це питання і мене мучить. Я не дам вам відповіді не тому, що не хочу або соромлюсь її, а тому, що сам нею не володію. Перед очима знову промайнув образ дворецького в чорному. Скільки б граф не старався, більше згадати йому нічого не вдалося. Ані імені, ні того, де вони зустрічалися. Єдине, одяг таємничого незнайомця виказував у ньому слугу доволі багатого дому. Запанувала тиша, і граф вирішив трохи поквапити події, адже документи саме себе не розберуть, а листи, — адресантів на яких так ретельно вивчав барон, — самі не прочитаються. — Тож з якого питання ви до мене завітали? — А завітав я щодо такого питання... — чоловік зам'явся, поглядаючи на співрозмовника. — Ви ж у гарних стосунках з Його Ясністю графом Де Ла Мінтесом? — Доволі таки. Цікавитесь заради чогось конкретного? — Розумієте... — барон не міг зрозуміти, куди дівати руки: то чіпав волосся, то опускав їх назад на коліна. — Останнім часом у нас напружені стосунки, і я б хотів просити вас... — ...примирити вас? — Правильно. Він абсолютно не хоче слухати нічого про свою племінницю, а... — Племінницю? — брови графа піднялися. — У нього є племінниця? Молода? — Гадаю, ваша ровесниця. — Дивно, що я нічого про неї не чув... Перепрошую, — Алоїз жестом запросив барона продовжувати. — Тож що там з племінницею? — Я запропонував повінчати її з моїм сином, йому як раз нещодавно виповнилося сімнадцять, але граф мені категорично відмовив. — Відмовив? Чого б це? Хоча ні, скажіть, чому ви раптом опам'яталися? Попередні заручини розірвалися? — Графе, вона ніколи й не була заручена. Лорд Артур та її покійні батьки вважали, що такі питання не варто вирішувати без її згоди, але я впевнений, що цього разу він навіть не питатиме її! До його слів граф Трансі не проявив зовсім ніякого інтересу. Тільки спитав: — Покійні? Як вони загинули? — Здається, нещасний випадок. Зараз не пригадаю, графе, але як уточню, обов'язково розповім детальніше. Барон нарешті замовк, очікуючи відповіді. Алоїз же тільки зітхнув. — І це — вся причина вашої сварки? Як безглуздо, — зчепивши руки у замок, юнак сперся на стіл, нахиляючись ближче до барона. — Вам має бути відомо, що я надаю перевагу нейтралітету в особистих конфліктах. Я не втручатимусь. — Будь ласка, графе, прохаю вас. Це особливий випадок. — Вибачте, бароне, я не готовий зрадити своїм принципам заради одного дрібного випадку. — Шкода, дуже шкода, — пробурмотів барон, насупився та встав. — Тоді, прошу вибачити, але я піду. Мені ще необхідно вирішити цю ситуацію. — Бароне, — голос за спиною пролунав неочікувано різко, змусивши чоловіка здригнутися, перш ніж обернутися. — Невже ви навіть чаю зі мною не вип'єте? — м'яко та солодко спитав Алоїз. — Вибачте, графе, — голос барона зірвався, поки чоловік спостерігав за тим, як на обличчі юнака розквітає усмішка. — Справи чекають. Наступного разу — обов'язково. Барона трусило від цього виразу обличчя: показна доброзичливість була не здатна приховати шпичку та холод. Посмішка походила на вищир отруйної змії, що готова була в будь-який момент вчепитися в горлянку за один необережний крок. — Ще щось? — уточнив він спокійно, наскільки міг. Посмішка графа стала ще ширшою. — Передайте вітання синові та мої побажання найти йому наречену якомога швидше. Спішно кивнувши, чоловік смикнув ручку дверей і ледь не зіткнувся з Едвардом, що майже розлив на гостя окріп. — Ох, вибачте, що змусив вас бігати туди-сюди. Я вже йду. — Правда? Дуже шкода, — він пройшов у кабінет і, не звертаючи більше уваги на барона, який застиг у дверях, підійшов до столу, звернувшись до свого господаря: — Мій пане, ваш чай. — Дякую, Едварде. Поклич Христину і проведи гостя. Слуга поклонився, вивів барона геть. Зовсім скоро в кімнату, по своєму звичаю, влетіла висока дівчина. Алоїз встав, побачивши смагляве обличчя і білу косу, але через мить перед очима знову вже була його покоївка Христина. Через це наслання юнак навіть забув, нащо її покликав. — Налий мені чаю, — махнув рукою граф, сідаючи назад і хапаючи перший конверт, що потрапив під руку. Покоївка не пручалася, хоча подавати чай в її обов'язки не входило. Алоїз мимохідь ще кілька разів глянув на неї, але та тільки усміхнулась, обслуговуючи господаря. Він повернувся до справ, щойно помітив поруч з собою ніж для листів.   «Любий Алоїзе, Як Ваше здоров'я? Сподіваюся, все чудово і я почую від вас тільки гарні новини. Хочу привітати вас з прийдешніми святами та запросити Вас у свій маєток. Незабаром День святого Патрика, тож я влаштовую святкування на цю честь. Буду невимовно щасливим, якщо Ви долучитеся. Тематики немає, тож обирайте вбрання на свій смак. Якщо вирішите завітати в інший день, можете не повідомляти, просто приходьте у зручний для Вас час. З найкращими побажаннями, Граф Артур Де Ла Мінтес»   Очі швидко бігали рядками, а на обличчі розповзалася вже добра, тепла і щира усмішка. — Христино, — дівчина підняла голову, подивилася на графа та знов опустила погляд. — Передай Роберту, аби підготував все необхідне. Післязавтра я на кілька днів поїду в гості. Едвард поїде зі мною. — Так, юний пане! — дівчина усміхнулась і покинула кімнату, тримаючи у руках тацю, на якій від рухів небезпечно брязкотів сервіз. Граф тільки зітхнув.

Читати

Відгуки

Наразі відгуки до цього розділу відсутні!

Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!