Кімната з розписною стелею

«Темно і душно. Де я?»

Це була перша думка, що відвідала парубка. Він не міг розплющити очі, принаймні, так йому здавалося. В голові гуляв вітер: жодної думки, жодного спогаду, ніби минулого ніколи й не існувало, але тіло все ще відчувало відлуння болю у лівому боці. Юнак не знав ні свого імені, ні того, хто він чи звідки, але його це не хвилювало. Не було емоцій, переживань, тільки спокій. Іноді щось лагідно торкалось шкіри, мов дорогий шовк чи густа вода, в якій не можна було потонути. Можливо, якби він пам'ятав, що було до цього, багато б думав про те, куди потрапив, але розум охолов, відмовившись давати навіть найменший натяк, тож хлопець змирився. Точніше, смирення оселилося в його душі ще задовго до потрапляння сюди.

Простір навколо раптом неприємно хитнувся, але юнак не зважав: так довго пробув у цій безодні, що втратив відчуття часу і, тим паче усвідомлення, що той взагалі існує. Йому було нікуди поспішати. Попереду ціла вічність.

Принаймні, Алоїз так думав.

Неочікуване тремтіння пройшлося всім тілом, коли хлопець раптом відчув, що падає, занурюється кудись униз. Дихати стало нестерпно, горло стисло спазмом, і з'явилося почуття задухи. Безтурботність поступилися місцем всепоглинаючому страхові, котрий до країв переповнив щупле тіло. Липкий, він чіплявся за стінки душі, здираючи шматочки та залишаючи болючі нариви, які потім ще довго будуть гноїтися, зароджуючи неприємний осад та побоювання у думках. Алоїз неочікувано відчув дежавю. Він був упевнений, що колись вже відчував те саме, одного разу це відчуття вже поневолювало його, але він не міг згадати коли чи за яких обставин.

Юнак намагався відштовхнутися, спливти, але тіло не слухалося. Хлопець не міг вдихнути й продовжував іти на дно, відчуваючи, як з легень йде останнє повітря.

Потім — раптовий поштовх у спину, ніби від падіння, і різкий ковток повітря. Крізь зімкнуті повіки щось сліпило. Алоїз спробував їх розліпити, аби хоча б щось побачити, та тільки скривився. Стало гірше: навколо плямами рясніли кольори, стрибали, бігали й танцювали, але ніяк не хотіли складатися у щось цілісне. Голова йшла обертом, дихання збивалося, а серце ледь-ледь тріпотіло у грудях, погрожуючи в будь-який момент зупинитися. Юнак зажмурився і повторив. Все навколо пливло, устелене пеленою.

Алоїз був впевнений, що знаходився в людному місці: десь зовсім поруч наростав шум, звідти лунало багато різних звуків. В очах трохи прояснилося, потім стало жарко і все навколо знов почало темніти.

— ...айте... — потонуло десь у цьому шумі, — ...ам...га...

Хтось сильно трусив його за плечі, але Алоїз не розумів, що відбувається.

— ...ане, — голос звучав наполегливіше. — ...ний пане!

Над самим вухом пролунало дихання, і тихий, чужий почав шепотіти слова, сенс яких губився перш ніж доходив до втраченої свідомості парубка.

«Час прокинутися», тихо повторив низький голос, віддаючись різким болем у голові.

— Юний пане! Ви мене чуєте? Йому необхідна допомога! Олдене, спіймай екіпаж!

Алоїз заплющив очі й провалився у небуття. Знову стало темно і холодно.

***

Ледь знайоме місце, в якому хлопець прийшов до тями, вражало своїм дорогим оформленням, але водночас скромністю. Розплющивши очі, юнак витріщився на побілену, розписану по кутках стелю. Вперше він відчував себе настільки живим, мов прокинувся від важкого та невимовно довгого сну.

Раптом згадалося видовжене худе обличчя в окулярах. Жовті очі байдуже, але разом з тим якось хижо дивилися зі спогадів. Від цього погляду стало зле, але варто було моргнути, і наслання зникло. Алоїз не згадав імені людини зі спогадів, але в грудях зародилася якась безпричинна тривога.

Привставши, юнак відчув, як щось впало з його лоба йому на коліна. Це виявилася ганчірка, змочена чимось з сильним запахом. Одного вдиху вистачило, аби повністю опритомніти.

Струсивши з себе залишки сну, Алоїз знов озирнувся по сторонах. Не дивлячись на велику кількість вільного простору, в кімнаті були переважно тільки речі першої потреби: широкий стіл у самого вікна, що сягало підлоги; різний комод із темного дерева, над яким висіло дзеркало; розпалений камін, над котрим висіла картина і на якому стояло кілька статуеток; та невеличке крісло у кутку, що здавалося новим і ще ніким не використаним.

Доклавши деяких зусиль, Алоїзу вдалося встати з ліжка і пошкандибати до дзеркала, хоча ноги не слухалися. Вони раз у раз підгиналися, ставилися не туди, куди йому хотілося, хиталися та тремтіли, погрожуючи упустити свого господаря, мов той використовував їх вперше. Спершись на стіну, юнак продовжив у більш стабільному темпі.

Алоїз довго роздивлявся своє обличчя в дзеркалі. Світле волосся неохайно стирчало у всі боки, лице було неприродньо бліде та змарніле, колись блискучі від бешкетних іскор очі стали байдужими та неживими, а прегарний лазурний колір розбавився якоюсь сіриною. Білий халат, вишитий золотом та багряними нитками, незграбно висів на худому тілі.

Не усвідомлюючи причини, Алоїз повільно смикнув за пояс, та неквапливо оглянув бік. Тоді інтуїтивно висунув язика, але знову ж не знайшов нічого цікавого: ні шрамів, ні подряпин, ні саден чи родимих плям. Втім, від цього стало тільки неспокійніше. Мов юнак безповоротно втратив останні нагадування про своє зникле минули.

Варто йому було зав'язати пояс, як у двері, немов за покликом, тихенько постукали. Хлопець не відповів, але в кімнату все одно промайнула скромно вдягнена молода служниця. Побачивши силует коло дзеркала, вона мимоволі здригнулася, але потім схилила голову.

— Мілорде, вам краще лишатися у ліжку, — дівчина склала руки, дозволивши Алоїзу вивчати її поглядом. — Лікар наказав вам не перенапружуватися після пробудження. Я прийшла замінити вам компрес... Якщо дозволите... — голос був тихим, мов щебетання маленької пташечки, проте юнак чудово її чув.

— Як тебе звати? — неочікувано спитав Алоїз, спостерігаючи за тим, як та нервово перебирає пальцями.

— Мірель, сер.

— Мірель... Дякую за турботу. Не потрібно змінювати компрес, мені вже набагато краще.

— Чогось бажаєте?

— Все нормально, не варто витрачати на мене час.

— Тоді я доповім Пану про ваше пробудження, — дівчина попрямувала геть з кімнати, але коло дверей раптом зупинилася. — І, будь ласка, якщо відчуєте якісь зміни у своєму стані, одразу ж повідомте мене про це. Я тут, аби піклуватися про вас.

Хлопець ще якийсь час дивився у двері, що тихо скрипнули слідом за Мірель, після чого перевів погляд до вікна і побрів до нього, хапаючись за предмети поруч.

Алоїз довго дивився на багряні та руді дерева, пожовклі поля вдалині, й намагався згадати якомога більше. Зовсім скоро прийшов лакей, аби приготувати юнака до зустрічі з "Паном".

Криваво-червоний сюртук, чорна сорочка і білий камзол, доповнені червленими шортами та чорними панчохами виглядали на Алоїзі незвично і парадно. Така палітра здалася хлопцеві незвичною, чужою, але достатньо комфортною, аби не відмовитись від доброзичливо запропонованого одягу.

— Мілорде, прошу за мною. Пан вже очікує вас.

Вони йшли довгими звивистими коридорами достатньо довго. Юнак навіть спробував підрахувати повороти, але зрештою збився з ліку. Нарешті лакей відвів його вниз парадними сходами, і скоро вони опинилися в просторій їдальні.

На чолі столу сидів чоловік. Побачивши людей, він усміхнувся та встав.

— Радий, що одяг виявився вам по розміру. У мене немає синів, але поталанило, що один родич лишив кілька речей свого гардероба. Сподіваюсь, ви не гидуєте? Вони чисті.

— Ні, я вам вдячний, — поспішно кивнув хлопець, розглядаючи високу і доволі тонку статуру "Пана". Той здавався зовсім молодим, і якби не сивина, що де-не-де пробивалася у нього на вилицях, Алоїз легко сплутав би його вік.

— Лорд Артур Де Ла Мінтес, граф Де Ла Мінтес, — простягнув руку власник маєтку.

Юнак потиснув руку у відповідь та неочікувано для себе зронив впевнене:

— Лорд Алоїз Трансі, граф Трансі.

До цього він навіть імені свого не пам'ятав, що вже казати про титул. Але юнак опанував себе напрочуд швидко: розгубився лише на якусь мить, а потім знову зібрався та посерйознішав.

— Маю честь познайомитись з вами, молодий графе, я багато про вас чув. Ви, мабуть, голодні? Ви лихоманили кілька днів. Приєднаєтесь до мене за обідом?

— Звісно, — не задумуючись відповів він.

Все здавалося нетиповим, дивним, але тіло самостійно рухалось і реагувало, ніби все довкола було для Алоїза буденним.

Протягом всієї розмови Артур, як міг, був обережним в словах, ретельно підбирав теми для розмови, аби ненароком не поставити співрозмовника у скрутне становище, але від того Алоїзу ставало ще некомфортніше. Це він також успішно приховав. Адже граф Де Ла Мінтес був з ним таким добрим та щирим... І це здавалося таким неправильним, мов Алоїз не заслуговував такого ставлення до себе.

Скориставшись паузою, Алоїз тихо звернувся до чоловіка:

— Графе.

Той моментально підвів очі. Юнак продовжив:

— Я точно не можу сказати, що зі мною сталося. Схоже, лихоманка вибила мене із колії, і я все ще не до кінця отямився. Чи можу я просити залишитись у вас на кілька днів, до з'ясування подальших обставин?

Артур ненадовго задумався, але все ж кивнув.

— Звісно, графе, лишайтесь стільки, скільки буде потрібно. Якщо вам ще у чомусь знадобиться моя допомога, не соромтесь і звертайтеся.

— Ви дуже добросердечні, — Алоїз підніс келих білого сухого вина до своїх багряних губ і ледь шепнув: — Дарма.