Підозріла дівчина (2)

— Сьогодні в мене є справи. Покличте кучера.

Зібравши кілька речей, я встала з місця.

— Так, принцесо.

Наказавши покоївці, яка намагалася підготувати мою сукню, принести накидку з капюшоном, я натягнула його на обличчя.

Вийшовши через деякий час на подвір'я, мене зустріло холодне повітря, що щипало за щоки. Температура була низькою, тому що зима тільки готувалася змінитись весною, але у кареті повітря було приємним і теплим завдяки магії.

Оскільки магічні камені мани були у дефіциті, лише високопоставлені дворяни могли насолоджуватися цією зручністю.

«Смак грошей завжди хвилюючий і свіжий».

Сьогодні знову усвідомивши солодку силу грошей, я поглянула у вікно екіпажу.

Карета, яка швидко перетнула територію маєтку, проїхала крізь галасливе місто і виїхала на промерзлу, ґрунтову дорогу.

Їхати так далеко було потрібно, тому що район Атра, в якому були розташовані ювелірні магазини, знаходився на околиці столиці.

«Це далі, ніж я думала».

Тим не менш, сильних незручностей це не викликало. Карета, за допомогою магії, мала гарну амортизацію, що забезпечувало виключно комфортну поїздку.

Приблизно через три-чотири години їзди крізь вікно відкрився вид на незнайому частину міста, зовсім відсутню у спогадах Дебори.

Якщо судити за кількістю будинків, які мали поки що тільки каркас, можна зробити висновок, що район був у стадії забудови.

— Будівлі гарно спроєктовані, тому вони виглядатимуть чудово, коли будівництво завершать.

Здається, це хороший район для інвестицій у нерухомість. Якщо порівнювати Йонес з Бунданг-гу*, то це місце створювало відчуття Панґьо**, який тільки був у розробці.

*Бунданг-гу є одним із найбагатших і добре розвинених кварталів міста Соннам.

**Панґьо — район Соннаму, в який входять кілька кварталів (в тому числі Бунданг-гу)

«Маю запам'ятати це. Район Атра».

Займалася аналізом міського пейзажу місцевості очима магістра з архітектури, до тих пір, поки екіпаж не зупинився. Схопивши велику шкіряну сумку, яка лежала в мене на колінах, я вийшла із карети.

— Ми прибули, принцесо.

Кучер висадив мене біля ювелірної крамниці під назвою «Діана».

В пам'яті Дебори, яка добре зналася на ювелірних крамницях столиці, зовсім не було спогадів про це місце, що робило очевидним той факт, що ця крамниця ще не прославилась.

Однак саме тут вперше продемонстрували рожевий діамант, який викликав резонанс у всій Імперії.

Невдовзі цей магазин стане найвідомішим у столиці.

«Зараз тут може бути тихо, але незабаром буде ніде й яблуку впасти».

Я уважно озирнулась, зупинивши персонал перед магазином, і ступила у Діану.

— Вітаю. Дякую, що відвідали «Діану».

Обслуговуючий персонал чемно зустрів мене й провів до вітрини.

— Два дні тому надійшло намисто з сапфіру у вигляді краплини, бажаєте подивитися?

Всередині акуратно доглянутої скляної вітрини були виставлені ряди коштовностей різного дизайну.

Але я прийшла сюди не задля шопінгу, тож одразу дістала зі шкіряної сумки футляр з рожевим діамантом.

Вирази облич продавців затверділи, ніби вони зрозуміли, хто я така, лише поглянувши на розкішну скриньку з коштовністю. В ювелірній крамниці запала важка тиша.

Я зняла капюшон і повільно відкрила рот.

— Якщо судити по вашій реакції, ви добре знаєте хто я.

— ...

— Покличте менеджера магазину.

Менеджер з'явився переді мною рівно через одинадцять секунд.

Частково така швидкість була викликана знанням того, яку Дебора мала погану репутацію, як клієнт. Ніхто не бажав злити її.

— Принцесо Деборо. Дякую, що прийшли до «Діани», моя леді.

Менеджер магазину ледве ворушив язиком, стримуючи утруднене дихання.

— Ви менеджер «Діани»?

— Вірно.

— Я хочу запитати вас про рожевий діамант, тож, будь ласка, відпустіть продаввців.

Схрестивши руки на зразок звичного жесту Дебори, холодно промовила я.

З минулого життя я переконалася, що немає нічого гірше ніж, коли на тебе дивляться зверхньо.

Продавці за моїм наказом швидко зникли з очей.

Тепер, коли ми залишились тільки вдвох, всі приготування закінчені.

— П-принцесо. Не бажаєте присісти замість того, щоб натруджувати ноги? Я подам чай і частування.

— Це...

Я змочила сухі губи язиком.

Коли я спробувала вимовити секретний код, мені стало ніяково настільки, що навіть розум помутнів.

— З-золот...

— Вибачте?

— Я прийшла, щоб укласти угоду із сьомим іклом Золотого Дракона.

Ледве склавши слова у речення, я сподівалась, що ніде не помилилась. Інакше довелося б накритися капюшоном і відразу втекти з ганьбою.

На щастя, замість того, щоб подивитися на мене як на божевільну, менеджер зупинив увагу на словах «Золотий Дракон».

Його ділова посмішка, що ледь звисала з губ до цього, зникла ніби її змили холодною водою.

— Будь ласка, йдіть за мною, принцесо.

Все вийшло! Я зробила це!

Я стиснула кулаки, не стримуючи радості.

Менеджер, який відкрив ключем задні двері ювелірного магазину, на ходу почав мацати стіну в темному коридорі, де ми опинились.

Коли стіна повернулася, як револьверні двері*, ми вийшли на кам’яні сходи, що вели до підвалу.

*револьверні (або карусельні) двері — двері, які зазвичай використовують у торогових та бізнес-центрах. Мають кілька дверних полотен, які крутяться, маючи змогу пропускати великий потік людей.

— Ми опинимося прямо у місці, де знаходиться Золотий Дракон, скористувавшись полем телепортації.

У центрі вологого підвалу, ніби ми були у в’язниці, було намальоване вишукане магічне коло.

Коли я встала біля інформатора, від каменів мани, розміщених навколо магічного кола, почало поширюватися яскраве світло.

Моє тіло почало підійматися в повітря, а перед очима проносився рій різнокольорових вогнів.

У той момент, коли мої ноги знову торкнулися землі, сцена навколо нас повністю змінилася.

Я озирнулася навколо, приділяючи пильну увагу своєму оточенню.

— Майстре, прибув клієнт.

Інформатор обережно потягнув за мотузку дзвіночка, розміщеного біля входу до кабінету.

Подивившись на високі аркові двері, я знову наділа капюшон.

Тук-тук-тук.

Від ударів мого серця боліли барабанні перетинки.

— Клієнт?

Грубий голос озвався ніби з усіх боків одразу і раптом замовк.

Десять секунд тиші, що послідували за цим, здалися мені десятьма годинами.

— ... Скажи, щоб зайшли.

Щойно дозвіл був отриманий, величезні двері відчинилися навстіж на м’якій петлі.

Хлоп!

Коли я увійшла до тьмяно освітленого кабінету, через моє тіло пронісся жахливо сильний вітер, і арочні двері з гуркотом зачинилися.

Вітер відкинув капюшон.

Поправляючи розпатлану зачіску, я повільно озирнула темну кімнату.

— Ніколи не думав, що принцеса Дебора прийде сюди особисто.

Силует, схований у тьмяному тумані, заговорив грубим голосом.

З кожним моїм кроком місце, де сидів чоловік, поступово світлішало і ставало виднішим.

У той момент, коли похмура темрява, з якої ніби зараз вискочить привид, розвіялася й обличчя чоловіка чітко показалося, я відчула відчуженость на ньому, ніби переді мною була воскова статуя, а не людина.

Його очі були блискучими, ніби мінерали, тому варто було лише нашим поглядам зустрітися, як мої груди стисло почуття напруги і страху.

— Р-рррр...

Раптом. Я десь почула рик звіра.

Мені довелося щосили прикусити ніжну внутрішню шкіру щоки, щоб уникнути крику, коли величезний звір з'явився нізвідки переді мною.

Тварина з блискучими золотистими очима повільно наближалась до мене.

Обнюхуючи і фиркаючи, звір кружляв навколо мене, допоки раптом задоволенно не застогнав, його золоті очі зволожено блиснули.

Він влігся на підлогу і розвернувся до мене животом. Це було дуже мило.

Його задоволений і веселий вигляд змусив й мене розслабитись, напруга з шиї зійшла.

Коли я простягнула руку, звір почав лизати мою долоню своїм шорстким язиком.

Він терся своєю великою головою об мою долоню і знову виставляв свій живіт, просячи, щоб я його погладила.

— Ха!

Вираз обличчя чоловіка, яке до цього було схоже на маску, почало поступово тріскатись від подиву.

Він розсміявся, не розуміючи що взагалі сталося, й постукав по столу своїми пальцями в чорних шкіряних рукавичках.

— Спочатку присядьте, принцесо Деборо.

Коли Майстер підняв руку, в повітрі з'явився стілець і м’яко вмостився позаду мене.

— Кукі, йди сюди.

Я закусила міцно губу, аби не видати реакції на ім'я звіра, яке посеред серйозної ситуації вияволось занадто милим.

— Хнн...

— Ось так!

Майстер суворим голосом покликав золотого звіра, який досі кружляв навколо мене. Він неохоче повернувся до нього, дуючись і скиглячи.

— Принцесо, що ви зробили з Кукі? — запитав Майстер, гладячи підборіддя сумного звіра.

Дякуючи стальним нервам Дебори, я швидко отямилась і заговорила з найхолоднішим виразом.

— Якщо ви хочете знати, дайте мені дев'яносто дев'ять золотих. Початкова ціна була в сто монет, але я хочу вас дещо запитати, тому я дам вам знижку в один золотий.

Я блефувала, наслідуючи репліки Майстра Бланше з роману.

Це було так.

Майстер переді мною був козирною картою кронпринца в романі... Ні, він був помічником принца, а ще виглядав як вправний інтриган.

Найздібніший і найтаємніший персонаж цього незавершеного роману.

Будучи простою персонажкою другого плану, як же мені вдалося знайти цього справжнього шахрая...