Розділ 9

Маркіз Гліард із несподіваним хвилюванням подивився на неї. Це був перший раз, коли Лія щось у нього просила. Частково це було результатом його зусиль, спрямованих на те, щоб вона ні в чому не відчувала потреби, але загалом вона ніколи не була дитиною, яка чогось бажала чи жадала.

 

Але зараз, дивлячись на нього своїми очима, схожими на його власні, дівчина благально просила.

 

— Ліусе… Ти дійсно так сильно хочеш вступити до Академії?

 

— Так! Я завжди про це мріяв!

 

Яким би хлоп’ячим не був її одяг або наскільки б вона не підстригала волосся, для маркіза Лія залишалася його донькою. Ба більше, дівчина ставала дедалі вродливішою, через що він почав замислюватися над тим, щоб закрити їхню резиденцію від сторонніх очей.

 

Знаючи, як інші юні дворянки можуть допікати своїх батьків, він іноді шкодував, що виховував її як сина.

 

Хоча він не міг повернути час назад, безсумнівно, існував спосіб знову зробити Камеліуса — Камелією. Та тепер, коли про її існування дізналися не лише впливові родини, а й сам імператорський двір, будь-яка подальша помітна поведінка могла стати небезпечною.

 

Проте…

 

Маркіз ніжно стиснув напружену руку Лії.

 

— Давай спершу обговоримо це із Анастасією і знайдемо тобі житло в місті. Десь поблизу Академії.

 

Відмовити цій чарівній дитині було просто неможливо.

 

На слова, які майже означали згоду, Камелія засяяла від радості. Попереду ще залишалася перешкода у вигляді маркізи, але сама думка про можливість поїхати до столиці викликала в неї приємний трепет в серці.

 

— Як і очікувалося, жоден батько не може встояти перед своєю дитиною.

 

Директор Академії усміхнувся, погладжуючи кінчик своїх закручених вус, а інші наставники позаду нього задоволено кивнули.

 

В очах Гліарда, який дивився на Камеліуса, буквально світилася любов. У цей момент доля питання вже була вирішена.

 

Зітхнувши, маркіз підвівся, завершуючи розмову.

 

Ректор Джонатан шанобливо вклонився, подякувавши за мудре рішення. На його обличчі розквітла задоволена усмішка — Академія щойно здобула ще одного впливового покровителя.

 

Коли він разом із супроводжуючим його Анхелем вийшов із приймальні, то раптом зупинився, ніби бажаючи щось сказати.

 

— Отже, Камеліус розпочне навчання через три тижні. Щодо вступного та спонсорського внесків, вас повідомлять через слуг.

 

— Гаразд.

 

— Тоді ми ще трохи прогуляємося знаменитим садом вашого маєтку, гордістю Косоара, і вирушимо назад.

 

'Робіть що завгодно' — маркіз недбало махнув рукою, ніби його це не цікавило.

 

Сад, яким опікувалася маркіза, славився своєю мальовничою красою, що гармонійно поєднувалася з чудовими краєвидами. Саме тому, щойно наставала тепла пора року, до маєтку починали надходити численні прохання від дворян, які бажали його відвідати.

 

Однак тепер, коли Анастасія, яка займалася прийомом гостей, вирушила на північ, Гліард всерйоз роздумував над тим, щоб і справді закрити маєток від інших.

 

Він задумливо дивився у вікно, а потім перевів погляд на Лію, обличчя якої почервоніло від хвилювання.

 

— Кажуть, ти сильно хворів, Камеліусе.

 

Дівчина одразу зрозуміла, до чого він веде, і зніяковіло почухала потилицю.

 

— Я вже почуваюся набагато краще. Тиждень відпочинку без уроків — і я швидко одужала. Дякую, що хвилюєтесь.

 

Її стриманий тон прозвучав відсторонено, і маркіз раптом здогадався, чому вона так наполегливо хоче поїхати до столиці.

 

Мабуть, вона, як і він, прагнула знайти Лауру.

 

Але та жінка зникла настільки безслідно, що навіть натяку на її місцезнаходження не залишилося.

 

— Не варто сприймати Академію занадто легковажно, — сказав він. — Як і зауважив ректор, це місце, де збираються діти знатних родин, й неминуче утворюються ієрархії та угруповання. Ти — мій син, тож тобі нема про що турбуватися в цьому плані. Але саме через це до тебе можуть тягнутися різні сумнівні особи.

 

— Невже всі дворяни такі підступні? — запитала Лія.

 

— Ну, якщо чиїсь погляди відрізняються від моїх, я можу назвати їх підступними. Врешті-решт, сам критерій того, що вважати “нечистим”, визначає епоха.

 

Маркіз налив собі вина з прозорої пляшки.

 

У цей момент погляд зеленкуватих очей впав на газету, що лежала на столі.

 

Чоловік знав про її звичку щодня читати газети для простолюдинів. Але публікації, доступні широкому загалу, суттєво відрізнялися від тих, що друкувалися під контролем імператорського двору.

 

У газетах для знаті не було місця для новин про простий люд.

 

Головний заголовок імператорської газети був присвячений герцогському дому Іхар. Повідомлялося, що герцог особисто вирушив на інспекцію в нейтральні землі та таємно відвідав Королівство Гайор.

 

Одна лише ця новина вже змусила дворянство прикути увагу до нейтральних територій.

 

А трохи нижче, у невеликій рамці, була коротка замітка про жахливі події, що сталися в столиці: серія вбивств юних дворянок, скоєних серед білого дня на вулиці Етеар.

 

Поліція докладала всіх зусиль, щоб вистежити злочинця, але поки безуспішно. У статті містився заклик до імператорського двору втрутитися в розслідування.

 

— Пане… — пролунало раптове звернення.

 

Невдовзі повернувся Анхель, який щойно проводжав ректора. Він подивився на Лію з м’якою усмішкою, ніби щось хотів сказати.

 

— Тоді я піду.

 

Камелія, ніби тільки й цього чекаючи , швидко залишила приймальню.

 

Хоча маркіза ще не дала своєї згоди, Лія була впевнена у своєму рішенні. Якщо вірити словам учителя Теодора, навіть старші учні Академії не зможуть її наздогнати за рівнем знань.

 

Це був результат її старань протягом останніх чотирьох років, відколи від молодого герцога Клода вона вперше почула про Академію. Вона посилено навчалася, адже усвідомила: вступ туди — єдиний спосіб залишити цей маєток і вирушити до столиці.

 

Відчуваючи, що потрібно трохи свіжого повітря, Лія вирушила до флігеля Кієрана. Яскраве сонячне світло грало на її золотавому волоссю, яке стало ще коротшим, ніж учора. Торкаючись його пальцями, вона йшла вперед, коли раптом на шляху з’явилася чужа тінь.

 

Це був один із наставників, яких вона бачила на прийомі. Чоловік років тридцяти п’яти чи трохи старший, з акуратно зачесаним каштановим волоссям, відійшов від основної групи і чемно вклонився.

 

— Радий знову зустрітися, Камеліусе.

 

— Добридень, пане.

 

— Прошу називати мене просто Едді.

 

— Гаразд, пане Едді.

 

Лія дотрималася формальностей і вже збиралася піти, але чоловік, схоже, хотів продовжити розмову.

 

— Як почувається молодий маркіз?

 

— Кажуть, що мій брат поступово одужує.

 

— Шкода… Такий видатний талант, і все ж він опинився в Гайорі…

 

Чоловік повільно похитав головою, погладжуючи своє коротко підстрижене підборіддя, і неквапливо оглянув тіло напроти з голови до п’ят.

 

Їй стало некомфортно, і вона несвідомо зробила крок назад.

 

Таку поведінку дівчина терпіти не могла. Вона нагадувала їй ті жадібні, брудні погляди, які відчувала щоразу, проходячи повз задній двір маєтку, де тренувалися лицарі. Очі цих чоловіків, які насолоджувалися красою, й кому було байдуже на стать.

 

Погляд цього наставника був не настільки відвертим, але все одно змушував почуватися, ніби її тіло оголюють просто тут і зараз.

 

— Знаєш Камеліусе, надто яскрава краса завжди приречена. Поглянь тільки-но на всі ці квіти, зазвичай вони  не мають чітких ознак статі.

 

Лія з острахом підвела голову.

 

— Що ви маєте на увазі…

 

— Не сприймай мої слова так серйозно. Я просто кажу, що радий буду бачити тебе в Академії. Та все ж варто бути обережним. У будь-якому місці знайдуться ті, кому не до вподоби надто тендітні дворянчики.

 

Це не було ні попередженням, ні турботливим застереженням. Наставник подивився на неї так, як розбійник дивиться на жертву, а потім посміхнувся й пройшов повз.

 

— “Але чому герцогський син…?”

 

Ректор сказав, що Клод бажає її вступу. Але чому?

 

Вона не бачила його з того засніженого дня чотири роки тому. Того дня коли припустилась помилки, а маркіза вперше дала їй ляпаса. А потім гаряча щока, що раптом стала крижаною…

 

Того ж дня Кієран вирушив на північ.

 

І зараз Лії було цікаво не стільки, що думає герцогський син, скільки, що стало з Кієраном.

 

Брат, був добрим лише до неї.

 

Той, за кого дівчинка молилася щоночі.

 

Як же він змінився за ці роки?

 

Камелія якраз закінчила обхід флігеля, де колись жив Кієран, коли почула, як її кличе Піпі.

 

Служниця вибігла їй назустріч, міцно стискаючи фартух, губи якої надулись від образи.

 

— Мілорде! Чула, ви вирушаєте в столиці?! Ні, це неможливо! Вам не можна їхати одному! Я повинна супроводжувати вас!

 

Лія усміхнулася й, усвідомлено повільно підійшовши ближче, пожартувала:

 

— А хто сказав, що я тебе залишаю? Батько нізащо не відпустить мене одного.

 

Піпі одразу почервоніла, але Камелія швидко змінила тему:

 

— До речі, Піпі… як щодо того, щоб у столиці ми зіграли в одну дуже цікаву гру? Ти її обожнюєш.

 

Очі служниці загорілися.

 

Покоївка найбільше любила одну річ — робити з Камеліуса найдосконаліший і найелегантніший витвір мистецтва.

 

Здається, вона переносила на нього дитячу мрію, якої їй ніколи не судилося здійснити: у неї ніколи не було ляльок.

 

Піпі частенько жартувала, що хотіла б приміряти на нього сукні, але дівчина завжди категорично відмовлялася.

 

Та тепер, коли вони їхали до столиці, Лія вирішила нарешті здійснити її бажання.

 

Вона більше не була тією дитиною, яка щоночі плакала без матері.

 

І бульше не простягала язика у спробах спіймати солодкий присмак щербету в очах того, хто її не любив.

 

— “Скоро ви станете дедалі жіночнішою. І тоді… маркіза більше не зможе вас змушувати. Тільки трішки… ще трішки потерпіть.”

 

Листя дерев заколихалося від легкого вітерцю.

 

Знову настала пора року, коли густі зарості зелені нагадували колір її очей.

 

•••

 

Однак очікування виявилося не таким довгим, як дівчина собі уявляла.

 

Минуло лише п’ятнадцять днів після візиту ректора, коли надійшов лист від маркізи, яка перебувала на півночі та стежила за станом Кієрана.

 

Відповідь Анастасії була короткою. Вона повідомила, що Кієран одужує буквально на очах і що дозволяє Камеліусу провести в столиці приблизно рік.

 

Отримавши цей лист, маркіз негайно вирушив до столиці.

 

Звісно, Бейли мали маєток і там, але він був надто великим. Якби його метою було лише спостереження за Лією, він би залишив її там.

 

Та Гліард хотів знайти Лауру через її доньку.

 

Для цього потрібне було інше місце.

 

Будинок мав мати такий план, який дозволив би уникнути постійного нагляду слуг і забезпечив би доволі приховане пересування.

 

Маркіз перебрав десятки будівель у районі Академії.

 

Жити Лія буде тільки в одній, а в інших розмістяться охоронці.

 

Зрештою, столиця була небезпечним місцем, де можна втратити все в одну мить.

 

Він не міг дозволити, щоб його безтурботна, наївна дитина опинилася там одна, без захисту.

 

— Невже… матуся справді дозволила? — недовірливо запитала Лія.

 

Дитина широко розплющила очі й, затамувавши подих, розкрила рота від захвату.

Маркіз з легким усміхом кивнув.

 

— Я покажу тобі будинок, у якому ти житимеш. Але спершу потрібно дещо придбати, тому ми заскочимо до кравця.

 

  — До кравця?

 

Камелія хотіла сказати, що в неї й так достатньо одягу, щоб перечепитися через нього, але, глянувши на лист із підтвердженням вступу, лише насилу проковтнула слину.

 

— Академічну форму виготовляє особисто кравець, що перебуває під покровительством імператорського двору. Він також шив і форму для Кієрана.

 

— Тобто… Це означає, що нам доведеться їхати до імператорського палацу?

 

Побачивши, як Лія різко зблідла, маркіз ніяково всміхнувся й зустрівся з нею поглядом.

 

— Не хвилюйся. Імовірність того, що імператор з’явиться перед тобою, вкрай мала. До того ж ми підемо до майстерні кравця, а не безпосередньо у палац, тож можеш не хвилюватися.