Розділ 10

Віз, запряжений вісьмома кіньми, стрімко мчав дорогою Етеру. На захід від неї розташовувався великий міський район, а на схід — квартали простолюдинів. Якщо ж їхати ще далі, можна було дістатися до Лувру.

 

Лія, дещо спантеличена, не могла відвести погляду від пейзажів, що пропливали за вікном.

 

Всього лише тому, що вона разом із Бетті вже оглядала володіння маркіза. Край Косоару справив на неї велике враження: простолюдини, вдягнені так вишукано, що їх можна було прийняти за аристократів, доглянуті дороги та охайні будівлі. Це було зовсім не схоже на столицю, де завжди панував голод і злочинність. Її серце дивно закалатало від цієї різниці.

 

Однак тоді її очі бачили лише одну сторону столиці — район Рубер. Це була дитяча помилка: приймати одну грань багатогранника за ціле.

 

Разом із маркізом Лія в’їхала в центр міста. Величезні музеї, розкішні крамниці, панни, що сиділи під розкішними навісами, немов щойно зійшли з полотен живописців… Вона мимоволі стиснула руки, намагаючись осмислити побачене.

 

— Невже це справді та сама столиця, яку я знала?..

 

Маркіз усміхнувся, спостерігаючи за приголомшливим обличчям своєї дитини.

 

— Чув, що ти жила в Луврі. Невже жодного разу не виходив за його межі?

 

— Ні. Мені казали, що назовні небезпечно.

 

— Лаура таке казала?

 

Це було ім’я її матері. Почувши його після довгого часу, Камелія миттєво відчула, як очі починають палати, тому тільки мовчки кивнула.

 

— Лаура мала рацію: столиця не завжди безпечна. Тим не менш, із правильною компанією, можна поринути у світ насолоди.

 

Лія задумливо вдивлялася у краєвид за вікном, її погляд поступово ставав спокійним і зосередженим. Маркіз Гліард спостерігав за нею з неспокійним виразом обличчя.

 

У столиці не було району небезпечнішого за Лувр. Там людське життя втрачало будь-яку цінність — убивства відбувалися настільки часто, що слово «серійний» ставало зайвим.

 

І все ж Лаура навчила свою доньку, що небезпека чатує не в Луврі, а за його межами. Маркіз почав розуміти, чому.

 

Той район прийняв двох покинутих людей: решта світу — відкинула їх. А ще була Анастасія. Її існування безперечно тиснуло на жінку…

 

Чоловік хотів було погладити Лію по голові, але віз уже в’їжджав на територію імператорського палацу. Перед ними розкинувся безкраїй сад, а будівлі, що постали перед очима, були настільки розкішними, що маєток маркіза не йшов із ними в жодне порівняння.

 

— До головного палацу ще далеко, — зауважив маркіз.

 

Камелія відчула, як її спина вкривається холодним потом.

 

Невдовзі візник зупинив коней, і колеса завмерли. Як і сказав маркіз, вони проїхали головний палац і прибули до окремого будинку, де жив кравець.

 

Будівля, зведена з червоної цегли, мала затишний, майже сільський вигляд.

 

Разом із маркізом дівчина зійшла з карети. Вона їхала так довго, що, навіть відчувши землю під ногами, все ще мала відчуття, ніби її тіло ширяє в повітрі.

 

— Це, мабуть, найдовша поїздка в моєму житті…

 

— Це через мене… Вибачте.

 

— Не розумію, за що ти вибачаєшся. Навпаки, це я мав би вибачитися перед тобою.

 

Лія здивовано глянула на маркіза, відчувши, що його слова несуть у собі набагато глибший сенс.

 

У цей момент за спиною чоловіка почулися кроки.

 

— Вітаю вас, маркізе Гліард Бейл. Моє ім’я Джеймс Оуен.

 

— А-а… Джеймс Оуен… Якщо не помиляюся, барон?

 

— Так, річ у тім, що Його Величність Імператор бажає зустрітися з вами, маркізе. Прошу пройти до Великої зали.

 

Барон раз зиркнув на Лію, після чого трохи нахилив корпус і торкнувся чолом тильної сторони долоні.

 

Маркіз відповів із певним роздратуванням:

 

— Я ж наказав не повідомляти імператору. Тьху.

 

— Але ж у столиці немає тих, хто не впізнав би вашу карету, маркізе.

 

— Я приїхав лише для того, щоб замовити шкільну форму для сина. Передайте, що зустрінуся з імператором пізніше.

 

— Однак…

 

— Досить. Просто передай мої слова.

 

Маркіз відповів настільки рішуче, що обличчя барона миттю зблідло. Той розгублено переминався з ноги на ногу, ніби його гордість зазнала удару.

 

Раптом із протилежного боку пролунав голос:

 

— Я сам проведу пана Камеліуса Бейла.

 

Маркіз одразу ж шанобливо вклонився.

 

— Ваша Високосте, принце. Маркіз Гліард Бейл вітає вас.

 

Чоловік, що з’явився верхи на коні в костюмі для верхової їзди, був не ким іншим, як Вейдом фон Вайзом — сином чинного імператора і законним спадкоємцем трону.

 

Його темно-каштанове волосся м’яко розвівалося на вітру, а глибокі золотаві очі лукаво звузилися.

 

— Давно не бачились, лорде Бейле. І з тобою, Камеліусе Бейле.

 

Лія лише згодом дізналася, що серед оточення молодого герцога був і принц. Вона не пам’ятала обличчя Вейда, але якщо принц стверджував, що вони знайомі, то, мабуть, так і було.

 

Зістрибнувши з коня, Вейд зняв рукавички і простягнув руку маркізу. Гліард, у знак поваги, вклонився й торкнувся її тильного боку губами, після чого поклав руку на плече Лії.

 

— Усе добре, Ліусе??

 

— Так, батьку.

 

— Вони впізнають тебе, щойно ти увійдеш. Я скоро повернуся.

 

Ставлення маркіза до Камелії значно відрізнялося від звичного ставлення батьків до синів. Спостерігаючи за цим, Вейд ледь помітно всміхнувся і, розвернувшись, кинув:

 

— Вам краще не зволікати, маркізе. Батько вже зачекався.

 

Лія легким кивком дала зрозуміти, що з нею все гаразд, і поспішила слідом за Вейдом.

 

Його почет тут же зчинив метушню, намагаючись зберігати належну дистанцію, але принц лише махнув рукою, і всі одразу ж відійшли.

 

Перетинаючи гіацинтовий сад, блондинка мовчки йшла за принцом.

 

— Пройшло дійсно 4 роки? Ти так виріс. Проте твоє обличчі зовсім не змінилось. Та й узагалі, не сказав би, що став набагато вищим.

 

Вейд окинув Лію поглядом з голови до ніг і задумливо потер гладке підборіддя. ДІвчина лише ніяково всміхнулася, не знаючи, що відповісти.

 

— Про тебе всі говорять з того часу, як директор ухвалив твоє зарахування. Тобі не цікаво, що вони кажуть? Усі чекали, коли зможуть тебе побачити. Ти став справжньою знаменитістю.

 

— Люди говорять про мене?..

 

— Так. Ще дитиною був миловидним, але тепер… Я вражений, настіки жіночним ти виріс.

 

— Дякую, що пам’ятаєте мене. Напевно, це через слабке здоров’я…

 

— Дивно. Діти маркіза Гліарда, який колись був адміралом, такі кволі. Ну, гаразд, ось ми і прийшли. Заходь.

 

Принц особисто відчинив двері.

 

Усередині всі одразу ж завмерли від несподіванки, а потім поспішили віддати шану. Це була приймальня, де зібралися дворяни, що прийшли замовити одяг у королівського кравця Френка.

 

Лія відчула, як її охоплює напруга, але Вейд залишався впевненим.

 

Жінки прикривали обличчя віялами, а чоловіки з доглянутими вусами обговорювали щось між собою. Учні Академії, що теж були серед присутніх, відверто розглядали дівчину з голови до ніг. Дехто навіть не приховував захоплення.

 

Пройшовши центральною залою з розкішним червоним килимом, вони, у супроводі слуги, увійшли до майстерні кравця.

 

Чоловік із закатаними до ліктів рукавами саме знімав мірки з когось. Побачивши їх через плече слуги, він байдуже вклонився.

 

— О, прийшли? Але ж у нас записаний не принц.

 

З усіх, кого Камелія зустрічала досі, цей кравець виявився найменш вихованим. Але принц, здається, не надав цьому жодного значення. Він безтурботно опустився на диван біля вікна.

 

— Я прийшов не заради своєї форми. Гей, Клоде, подивіться, хто до нас завітав.

 

Хлопець закинув у рот виноградину і недбало закинув ногу на ногу.

 

Тим, кому кравець знімав мірки, виявився Клод. Лія затамувала подих, коли він обернувся, застібаючи сорочку.

 

Минуло чотири роки.

 

Хлопчина, який колись прикладав до її щоки жменю снігу, більше не був дитиною. Він змужнів, став вищим, плечі стали ширшими, а риси обличчя — ще виразнішими. Час зробив його сильнішим, дорослішим.

 

— Ти майже не змінився.

 

Клод зійшов із підставки, на якій стояв, застібаючи останні ґудзики. Його губи розтяглися в ледь помітній усмішці.

 

— Привіт, Камеліусе.

 

•••

 

Розкинувши руки, Лія не наважувалася підняти голову і подивитися в дзеркало перед собою. Адже у величезному дзеркалі відображалася не тільки вона.

 

Клод і Вейд уже зручно вмостилися неподалік і спостерігали за нею, ніби відвідувачі на виставці.

 

Її погляд раз по раз зустрічався з очима Клода. Його блакитні, чисті, як річки Коссоару, зіниці залишилися такими ж. Це було єдине, що не змінилося за ці роки.

 

Двоє чоловіків мовчки, не перемовляючись жодним словом, продовжували вивчати її. Дівчинавідчула, як починає ніяковіти.

 

— Чи не могли б ви зняти сорочку, лорде Камеліусе?

 

Кравець підняв голову і втупився в неї з таким виглядом, ніби вона створювала йому зайві проблеми, ховаючись у речах, які були їй завеликі.

 

Лія розгубилася від несподіваного прохання й невпевнено перепитала:

 

— А ви не можете так зняти мірки?

 

— Ви носите одяг, що надто великий для вашої статури. Академічна форма має бути акуратною та елегантною. Я розумію, що ви ще ростете, але все одно одяг має бути впору.

 

Кравець підвівся, очікуючи, поки Лія зніме сорочку. Вона вагалася.

 

Під одягом на ній була білизна, яку принесла Бетті — тісний жилет, що щільно прилягав до тіла, спускаючись до нижньої частини живота. Це був не корсет, але він теж стискав тіло. І найголовніше — це був жіночий одяг.

 

Якщо кравець це помітить, наслідки можуть бути найгіршими.

 

— Чи не могли б ви відвернутися? — запитала вона, глянувши на двох чоловіків у дзеркалі.

 

— Звісно. — Вейд кивнув без заперечень.

 

Коли кравець зробив знак рукою, слуги принесли тканину й підняли її над головою. Тільки тоді Камелія розв’язала крават.

 

Щойно її постать повністю сховалася за тканиною, двоє чоловіків завели іншу розмову — про діамантову шахту, знайдену в нейтральній зоні, або про якогось графа, який гарячково займався розширенням тютюнової фабрики. Це була ніби продовженість розмови, яку її батько вів із Анхелем.

 

Можливо, тому її слух загострився. А коли прозвучало ім’я Кієрана — ще більше.

 

Знявши сорочку, Лія зустрілася поглядом із кравцем.

 

Френк мимоволі ковзнув очима по її витонченій шиї, рівних плечах, струнких руках і ногах, позбавлених м’язової рельєфності, та осиній талії, яку не можна було приховати.

 

Кравець, який уважно її розглядав, нічого не спитав. Лише швидко зняв мірки, зробив викрійку й дав їй вибрати колір кравата.

 

Після цього він простягнув нову сорочку.

 

— Це буде краще, ніж та, що була на вас. Чим більше намагаєшся щось приховати, тим сильніше воно впадає в око.

 

Коли він пошепки промовив ці слова, так, щоб почула тільки вона, слуги, які тримали тканину, відступили.

 

Чому він удавав, ніби нічого не помічає, блондинка не знала. Але в його поведінці не відчувалося ворожості.

 

Камелія ледь кивнула, заправила сорочку в штани й застебнула манжети. У цей момент, ніби тільки на це й чекаючи, Вейд різко підвівся, швидко підійшов і схопив її за плече.

 

— Вперше бачу, щоб Френк мав стільки клопоту з клієнтом. Що скажеш, Камеліусе? Схоже, нам багато чого треба наздогнати, чи не так? Ходімо до мого палацу.