Маркіз стояв біля вікна, тримаючи в руках давненько вже згаслу сирагу.
Як тільки сніг, знову зливно почав падати, Лія, яка весь час ховалася за статуєю ангела, нарешті показалася. Цілих три години вона сиділа там не рухаючись.
Дівчина, прикривши голову обома руками, дрібними кроками побігла до особняка. На вході її вже чекала Бетті, тримаючи в руках теплий плащ, який кинула дитині на плечі. Вона взяла Камелію за руку і повела всередину.
Маркіз мовчки спостерігав за тим, як дрібна постать зникла в будинку, а потім перевів погляд на свою дружину, яка сиділа біля ліжка, заглиблена в читання.
— Якщо ти збираєшся виховувати з цієї дитини спадкоємця, тобі варто навчитись бути більш стриманішою, — промовив він.
Перегортаючи сторінки, Анастасія не відповіла.
Гліард трохи прочинив вікно, щоб випустити їдкий дим, і, насупившись, повернувся до дружини.
— Анастасіє — сказав він, сильно стискаючи залишок сигари і глянувши на неї.
Маркіза спокійно закрила книгу й підняла голову.
— Ви хочете сказати, що я покарала Ліуса через відсутність витримки?
— Ні, але здається, твоя стриманість доволі однобічна. Тепер Ліус теж наша дитина. А ти його вдарила. Це виходить за рамки.
— Я просто нагадала йому про його місце. І, здається, ми домовлялися, що вихованням дітей займаюся я. Тож, будь ласка, не втручайтеся.
— Його місце? — підняв брову маркіз.
— Я покарала його заради Бейлів! Сподіваюся, цей урок він запам’ятає і більше не повторюватиме помилок. Якщо він більше не помилятиметься, я також більше не підніматиму руки.
Поки вона на мить зупинилася, щоб перевести дух, маркіз задумливо затягнувся сигарою. Пекучий аромат тютюну наповнив кімнату.
Він завжди знав, що Анастасія безмежно віддана Кієрану, але не уявляв, що настільки. З моменту, коли Камелію привели до будинку, її поведінка стала значно нервовішою. Це було очевидно як для маркіза, так і для прислуги.
Анастасія роздратовано піднялася з ліжка й сіла перед дзеркалом. Відкинувши своє довге волосся на один бік, вона почала заплітати його.
— Якби Кієран зганьбив ім’я Бейлів, я б покарала його так само.
— Ти хочеш сказати, що Ліус зганьбив ім’я родини?
— Якщо спускати з рук всі помилки — це робить лише слабшим.
— Невже родина Бейлів настільки слабка, щоб похитнутися через дитячу помилку? Схоже, твої слова більше ганьблять наш рід.
Потушивши сигару, маркіз, не обертаючись, вийшов із кімнати, залишивши позаду дружину, яка ледь стримувала тремтіння.
Опівночі, коли вся прислуга відпочивала, маркіз, здавалося, був виснаженим. Біля дверей його чекав дворецький Анхель, який, побачивши господаря, відразу пішов за ним.
— Ви ще нічого не знайшли? — запитав маркіз, не обертаючись.
— Схоже, вона покинула Лувр. Одні кажуть, що жінка вирушла на пошуки дитини, інші — що її спіткала якась біда.
Маркіз із похмурим виразом обличчя увійшов до холодного кабінету. Анхель спокійно розпалив камін, вогонь м’яко почав зігрівати кімнату. Гліард накинув на плечі товстий плед, а його обличчя освітило мерехтливе світло полум’я.
Добре висушені дрова швидко розгорілися, наповнюючи приміщення теплом. Анхель, незворушний, кілька разів поправив дрова в каміні, після чого подзвонив у дзвінок, викликаючи слугу.
— Ви можете застудитися. Я приготую чай.
— Анхеле, ти це бачиш?
Маркіз витяг із самого дна шухляди невелику шкіряну скриньку. На чорній шкірі було вигравірувано герб родини маркіза — символ того, що відкрити скриньку може лише голова роду.
Анхель, який уважно дивився на скриньку, спокійно зачинив двері й підійшов ближче.
— Це та річ, про яку ви говорили?
Маркіз кивнув і відкрив скриньку. Всередині лежав діамант завбільшки з фалангу дорослого пальця — найдосконаліший і найчистіший із відомих мінералів та дорогоцінного каміння.
— Як і очікувалося, це алмазна копальня.
Дворецький, оглянувши камінь через лупу, яку простягнув йому маркіз, ледве стримував хвилювання. Його очі, зазвичай стримані, тепер світилися захопленням.
— Я ніколи не бачив діаманта такої чистоти, пане.
— І я також. Тепер зрозуміло, чому король Гайору так занепокоївся.
— Ви знайшли це в нейтральній зоні?
— Так, це дійсно була нейтральна територія. Але, строго кажучи, половина цієї землі належить герцогству Іхар. Якби імператор самовільно не оголосив її нейтральною зоною, усе це…
Маркіз замовк, обережно вивчаючи діамант.
Слуга постукав у двері, несучи чай. Анхель відчинив їх рівно настільки, щоб узяти тацю, і знову замкнувся з маркізом.
— Ви гадаєте, це приведе до війни?
Маркіз, задумавшись, похмуро зморщив лоба. Аромат ромашкового чаю м’яко наповнював повітря.
— Війна вже почалася. Війська Гайору з’явилися навіть на рівнинах Дель-Каса.
— Нарешті король Левін Серхіо показує своє справжнє обличчя.
— Воно завжди було таким, ще з часів його предків. Чорне, як у ворона, хоча добре приховане.
Північна частина Кайєнської імперії, землі герцогства Іхар, межувала із Західним хребтом Беорбія, що був полем битви столітньої війни.
Виснажені війною країни створили нейтральну зону, розділивши її між Георським королівством і герцогством Іхар. Це було місцем хиткого перемир’я, яке тривало тридцять років.
Але рік тому король Касель Серджіо помер у віці 70 років, і престол зайняв його старший син Руан Серджіо. Хоча раніше він був загадковою фігурою, яка взагалі не прагнула влади, після сходження на престол він відправив війська в нейтральну зону.
— Герцог знає про існування алмазної копальні?
— Звісно. Я міг би приховати це, але все одно ця земля належить герцогу Іхар. Рано чи пізно це стане відомо, і краще налагодити співпрацю, ніж жадібністю все зруйнувати.
Маркіз уважно вдивлявся в діамант, насолоджуючись чаєм, коли раптом почувся тривожний звук дзвону з покоїв Кієрена.
Гучні кроки пронеслися коридором, і слуга, не вагаючись, постукав у двері кабінету.
— Мілорде! Молодий пан Кієран знепритомнів… Він перестав дихати!
•••
Маркіза, накинувши халат поверх своєї піжами, зайшла до спальні Кієрана й похитнулася, торкаючись чола. Слуги поспішно підтримали її.
Слідом за нею маркіз Гліард разом з Анхелем увірвався до кімнати й зупинився біля ліжка.
На щастя, Кієран дихав. На чолі лікаря, який урятував його в останню мить, виступив холодний піт.
— Що сталося?
— Ліки більше не діють.
— Тоді потрібно знайти ті, що подіють!
— У Імперії доступні лише обмежені види ліків. До того ж, легені юного пана надто довго зазнавали виснаження.
Зі скорботним виразом обличчя лікар доторкнувся до кінчика носа хлопця. Його дихання відновилося, але чи зможе він отямитися — залишалося невідомим.
Анастасія, трохи прийшовши до тями, підійшла й міцно обійняла свого сина. Він лежав на ліжку з блідим, немов у мертвої людини, обличчям. Вона гладила його по щоці й ридала, не стримуючи гарячих сліз.
Світло каміна відкидало тіні на похмурі обличчя зібраних у кімнаті. Маркіз, який стискав кулаки, стримуючи емоції, помітив пізніше, що до стіни прихилився молодий герцог.
Клод, що стояв, склавши руки, під легендарною картиною художниці Маґо «Ліс зцілення», вийшов із тіні.
— За нейтральною зоною, в Гайорі, знаходиться сер Шмідт. Його називають Великим Лікарем. Я відвезу молодого маркіза на Північ, щоб він отримав лікування у нього.
— Молодий герцогу, але ж Шмідт…
— Я знаю. Пан Шмідт є придворним лікарем королівської родини Серджіо. Але він також людина, яка має борг перед моїм батьком.
Погляд Клода затримався на блідому тильному боці долоні Кієрана.
Маркіз переводив погляд з з сина на молодого герцога, поринаючи у важкі роздуми. У Кайєнській імперії вже не залишилося жодної надії на нове лікування.
Лікарів, які колись самовпевнено приходили до маркізатського маєтку, було безліч, та ніхто з них не зміг вилікувати Кієрана. Вони могли лише стримувати погіршення його стану.
— Любий! Я готова на все! Байдуже, Північ це чи інше королівство! Наш син…! Наш хлопчик…!”
Маркіза кричала, притискаючи до рук щоки Кієрана. Слуги, боячись, що вона може зомліти, й собі зблідли від хвилювання.
Клод скептично цокнув язиком, спостерігаючи цю материнську відданість.
Його не надто цікавили чужі проблеми, але молодий маркіз був надто цінним, щоб просто дозволити йому померти. До того ж, їхні розмови приносили йому певне задоволення.
Не чекаючи відповіді маркіза, Клод вийшов із кімнати. Він зробив свою пропозицію, а вибір залишався за ними.
У коридорі, вкритому червоним килимом, стояв Камеліус, міцно стискаючи руки та заплющивши очі.
Наче щеня з пухнастою шерстю, що безвільно опустило хвіст, він уникав погляду Клода. Якщо не робитиме нічого дратівливого, то буде доволі цікавим співрозмовником.
Чорнявий, ледь помітивши його ввічливий уклін, пройшов повз.
— Скільки кажеш тобі років?
Зупинившись і озирнувшись, він побачив, що Ліус, який уважно вдивлявся в нього, раптом почервонів і опустив голову.
— Д-дванацять, мілорде.
— Відвідуєш Академію?
— Ні, мене навчає пан Теодор…
— Хм. Отже, побачу тебе, коли буду вже в старшій школі.
За законами Імперії, кожен хлопчик із дворянської родини до сімнадцяти років обов’язково мав бути зарахований до Академії. Після цього, щоб отримати право на спадкування титулу, він мусив навчатися там щонайменше рік.
Звісно, навіть якщо титул і не цікавив, відмова від вступу в Академію означала б ганьбу та осуд, бо таких людей вважали нездарами.
Освіта серед аристократів сягнула небаченого рівня.
Хоча всі розуміли, що це лише хитрий хід імператорського двору, щоб не дозволити талантам виїжджати за кордон, благородні родини змагалися між собою за найкращих приватних викладачів. На вершині цієї системи стояв Теодор.
І саме його маркіза найняла для копії, а не для справжнього спадкоємця. Тож вона, безперечно, мала великі плани на цього хлопчика.
Але що ж тоді змусило її вдарити його по обличчю?
Клод відчув, що цей хлопчак почав його дратувати, хоча зазвичай такі речі синте зачіпали.
Проте, не подаючи виду, він просто продовжив свій шлях.
