Розділ 6

Ледь не випустивши з рук пістолет, який вона щойно отримала, стараючись втримати рівновагу. Однак Клод виявився неочікувано сильним, що з легкістю змусив її розвернутись і правильно розставити ноги.

 

Навколо лунав сміх. Здається дехто відкрито глузував з неї, та Камелія не могла обернутись, адже боялась, що вони всі дізнаються ким вона є насправді.

 

На щастя це була просто гра в стрільбу, завданням Лії було влучити в мішень, а не в справжню здобич.

 

В той момент Клод, який був вищим за неї на цілих дві голови, допоміг підняти пістолет, тримаючи ствол. Він нахилився до її вуха, а іншою рукою підтримував тіло, після тихо зашепотів:

 

— То який на смак сніг, Камеліусе?

 

Від його веселого тону, вуха Камелії почали горіти. Вона їсть хотіла вирватись з його хватки, але це був Клод — молодий герцог, якому не можна було перечити.

 

— Відповітай, — все ще тихо, але владно наказав він.

 

Вона розплющила очі та хотіла щось сказати, та…

 

БАХ!—

 

Не дочекавшись сигналу для пострілу, дівчинка випадково нависла на спусковий гачок. Це була фатальна помилка.

 

Запала тиша, а після все навколо вибухнуло хаосом. Перелякані слуги хутко кинулись до них.

 

Навіть Кієран та інші дворяни, виглядали спійманими зненацька.

 

— Молодий герцогу, Клоде!

 

Хлопець лишень повільно прибрав руку зі стволу. Обличчя Камелії враз побіліло, здавалось вона зомліє любої хвилини і дивилась на нього переляканими очима.

 

— Швидше, покличте лікаря!

 

— Молодого герцога поранено! Рухайтесь!

 

Слухи метушилися, неначе щойно прийшла лиха звістка, що війна вже на порозі їхнього дому, але Клод одним жестом змусив їх усіх замовкнути. Його очі звузилися.

 

— Це лише невеликий опік. Не здіймайте галасу.

 

Щоб допомогти тримати важку зброю, Клод тримався за ствол, і при пострілі його долоню обпекло..

 

— “Ні, що я скоїла!”

 

Лія, у паніці, кинулася до землі, згрібаючи пригорщі снігу, що почав днями. З переляканим обличчям вона підбігла до Клода і схопила його руку.

 

— Вибачте, будь ласка, вибачте! Мені дуже шкода!

 

Вона тремтіла всім тілом, хоча руки були гарячими, але їй здавалося, що все тіло холоне. Сніг, який Лія принесла, швидко танув від тепла їхніх рук.

 

— “Мене, напевно, покарають. Можливо, навіть вб’ють. Або хоча б ляснуть по обличчю.”

 

Лія тремтіла від страху і розпачу. Вона кілька збирала сніг, поки один зі слуг не повернувся з лікарем. Вона знову і знову клала холодний сніг на його руку, не помічаючи, як Клод дивиться на неї.

 

— Вибачте мене! Я помилився, молодий герцогу!

 

У її великих очах збиралися сльози, краплинка за краплинкою стікали по щоках. Проте Клод не виглядав злим. Він не кричав, не насміхався, лише спокійно вдивлявся в обличчя, ніби не відчував болю.

 

— Забирайся!

 

Різкий голос і хвиля солодкого парфуму оголосили про появу Мерилін Селбі, дочки віце-герцога. У своїй розкішній сукні вона проштовхалася до Клода, відштовхнувши Камелію, і обгорнула його руку холодною мокрою хусткою. За нею з’явилася група слуг.

 

— Вам не боляче, молодий герцогу?

 

Принцеса Росіна, яка також нарешті з’явилася, зробила крок уперед, і всі раптом змовкли. Кієран вклонився їй, а дівчина, злегка почервонівши, відповіла йому кивком.

 

На її запитання Клод, забравши свою руку з рук Мерилін, лише кивнув:

 

— Лише невеликий опік.

 

— Це просто безглуздо! Незважаючи на свій вік, хіба можна поводитися так необережно з небезпечною зброєю? — вибухнула Селбі, дивлячись на тримтячу постать.

 

Лія опустила голову і лише тремтіла. Мерилін мала рацію. Це було її помилкою. Вона завдала шкоди тілу благородного, і навіть якщо її заб’ють до смерті, це буде заслужено.

 

— Пані, це ви зараз кричите на мого брата? — голос Кієрана, холодний, як крига, прорізав повітря.

 

Він став перед Камелію, оберігаючи її. Селбі, явно шокована, не очікувала, що молодий Бейл заступиться за хлопчика. Її обличчя залила червона фарба.

 

— Але ж молодий герцог поранився!

 

— І все ж я питаю, ви кричали на мого брата?

 

Погляд Кієрана був настільки гострим, що Мерилін мимоволі відвела очі.

 

— Я… Я занадто розхвилювалася і помилилася. Прошу вибачення, молодий маркізе.

 

— Вибачтеся перед моїм братом, а не переді мною.

 

Кієран подивився на Камелію. Вона, не слухаючи вибачень пані, низько вклонилася, торкаючись головою засніженої землі.

 

— Перепрошую, молодий герцогу!

 

А от Мерилін так і не вибачилася перед Камелією. Вона лише кусала свої красиві губи, стримуючи сльози, та злобно дивилася на Кієрана.

 

Саме в цю мить хтось тихо засміявся.

 

— Сніг.

 

Клод підійшов до Лії, яка низько схилилася перед ним. Він зняв хустинку, якою перев’язали його руку, і кинув її на сніг. Потім простягнув свою руку перед її обличчям.

 

Дівчинка повільно підняла голову, дивлячись на Клода.

 

— Що, ти ще й втратив слух? — пробурмотів він.

 

— …Що?

 

— Як і раніше, збери снігу, Камеліусе. Він набагато кращий за цю хустинку.

 

•••

 

Інцидент було вичерпано завдяки лікуванню лікаря, який постійно перебував у маєтку маркіза.

Принаймні, Камелії не довелося збирати снігу, щоб загладити свою провину.

 

Повернувшись до своєї кімнати, вона стояла біля вікна, спостерігаючи, як екіпажі знатних осіб залишають маєток. У її вухах усе ще лунав осуд Мерилін Селбі.

 

Усе, що сказала пані, було правдою. Усе сталося через її власну помилку, через її дурість.

 

Знаючи, наскільки болісним є опік, Лія заплющила очі й склала руки разом, ніби в молитві.

 

— “Будь ласка, зробіть так, щоб рука молодого герцога швидше загоїлася.”

 

Саме в цей момент за дверима стало шумно, а потім двері раптово розчинилися.

 

До кімнати швидко увійшла маркіза, не приховуючи гніву. З холодним виразом обличчя вона стала перед дівчинкою.

 

Лія, злякавшись, миттєво підвелася, але не встигла щось сказати, як отримала різкий ляпас по щоці від маркізи Анастасії.

 

Різкий біль ляпаса змусив її голову різко повернутися вбік. У кімнаті запала важка тиша.

 

Бетті, яка стояла біля дверей, явно не знаючи, як реагувати, здивовано відкрила рота.

 

— Ти… Ти посміла!

 

Гнів маркізи був не просто сильним — це був справжній вибух люті. Її звична стримана й вимоглива постава зникла без сліду.

 

У великих самоцвітних очах одразу з’явилися сльози.

 

— Ніколи більше! Ніколи навіть не думай спілкуватися з ними! Ти, негідно, посміла зазіхнути на місце Кієрана!

 

Лія застигла, приголомшена.

 

Вона була впевнена, що маркіза вдарила її за те, що вона поранила руку Клода. Але, як з’ясувалося, жінка розлютилася через те, що Лія осмілилася перебувати серед Клода і Кієрана.

 

— Ти, відповідай! — продовжила кричати маркіза, змушуючи дівчинку зіщулитися.

 

— Так, — тихо відповіла вона.

 

— До того ж, серед них був і принц! Як ти посміла показатися в такому вигляді та зганьбити Кієрана!

 

— Що? — розгублено прошепотіла.

 

Принц? Вона навіть не знала, що він там. Ніхто не згадував, про принца, звідки їй було знати.

 

Її тіло почало тремтіти від здивування та страху. Зрештою, схиливши голову, дівчинка тихо заплакала, не в змозі приховати своє обурення й образу.

 

Маркіза, ніби навіть цього не могла витримати, продовжила різко:

 

— Не розумію, чому ти плачеш. Єдине, що ти повинна робити, — це просто існувати. Запам’ятай це. І ніколи, ніколи не смій виходити вперед перед Кієраном. — Виливши всі свої слова, вона різко обернулася та вийшла з кімнати.

 

Двері закрилися з гучним грюкотом.

 

Худорляве тіло впала на стілець, притиснувши долоню до палаючої від удару щоки. У цю мить до неї підбігла Бетті, змочила рушник у воді та ніжно приклала його Лієної до щоки. Потім, із сумом на обличчі, обійняла її.

 

У теплих обіймах Бетті, єдиної людини, яка була до неї хоч трохи доброю в цьому домі, Камелія дала волю своїм емоціям і гірко заплакала.

 

•••

 

Лія, з опухлими від плачу очима, з’явилася в їдальні, де на неї одразу впав гострий погляд маркіза Гліарда. На противагу йому, маркіза навіть не глянула в її бік. І, як на зло, місце Камелії було поруч із молодим герцогом.

 

Клод, побачивши її заплакані, червоні, як у кролика, очі, тихо зітхнув.

 

— Вибач, Клоде. Ліус припустилася помилки на стрільбищі, — сказав маркіз, приймаючи вино від слуги.

 

Лія, уникаючи погляду Кієрана, який відверто дивився на неї з обуренням, почала розгортати серветку.

 

— Ні, це була моя помилка. Ліус ні в чому не винен. Ба більше, її допомога була значущою, що, здається, жодних серйозних шрамів не залишиться, — сказав Клод із легкістю в голосі.

 

Почувши це, погляд зеленкуватих очей невольно ковзнув до його перев’язаної руки. На бинті була слабка нотка аромату лікарських трав.

 

— Ха-ха, дякую за такі слова. Виходить, ми тепер у великому боргу перед тобою, — сказав маркіз, піднімаючи келих вина.

 

— Навпаки, це я вам дякую. Ви ж надали мені свою бібліотеку, — відповів Клод.

 

— Радий, що вона тобі сподобалася, — усміхнувся маркіз.

 

За словами Теодора, бібліотека в маєтку маркіза перевершує навіть королівську, адже там зберігаються рідкісні книги, яких більше ніде не знайти. Він навіть зізнався, що мріяв би хоч раз побачити цю скарбницю знань.

 

Камелія жодним чином не долучалася до їхньої розмови, як і Кієран, який не відривав погляду від її обличчя. Коли вона, нарешті, відвела очі від Кієрана, то зустрілась з очима молодого герцога.

 

Вона піднесла шматочок м’яса до рота і почала жувати, так довго, що ненароком прикусила розпухлу щоку, від чого аж зірочки замерехтіли перед очима.

 

Здавалося, всі дивилися лише на неї. Вона почувалася як предмет на виставці.

 

Закінчивши з їжею, Камелія вибачилася і, всупереч етикету, поспішила залишити залу. Вона вибігла в сад, шукаючи сховку.

 

Під місячним сяйвом сніг утворював срібну стежку. Йдучи нею, дівчинка дійшла до великої статуї ангела, яку було видно навіть з її кімнати. Вона сховалася за нею. Ангел зібрав крила, ніби оберігав когось, і ця постать була ідеальним притулком від холоду.

 

Обтрусивши трохи снігу, Лія сіла, підібравши коліна, й сперлася спиною на ангела. Між його крилами виднівся величезний яскравий місяць.

 

З рота виривався білий пар. Холод був їй знайомий до болю, тому він не здавався чимось нестерпним чи сумним. Навпаки, вона відчувала дивний спокій, ніби повернулася додому.

 

Проте її самоту перервала тінь, яка закрила світло місяця. Перед нею з’явилася постать із крижаними синіми очима, які, здавалося, могли розсіяти нічну темряву.

 

Клод дель Іхар. На відміну від Лії, він був у теплій товстій шинелі. Він подивився на неї й ледь усміхнувся.

 

— А… со-со, молодий герцог, — розгублено промовила Лія.

 

Він не відповів, а замість цього озирнувся навколо, потім зустрівся з нею поглядом і опустив одне коліно на землю.

 

Вона дивилася на нього з розгубленим виразом обличчя, не відводячи очей. Здавалося, що нічне небо, яке щойно здавалося таким прекрасним, тепер блякне перед Клодом.

 

Він мовчки спостерігав за нею, а потім взяв жменю снігу, що лежав на землі. Піднявши його, він обережно приклав холодний сніг до її гарячої щоки. Тепло її обличчя миттєво покрилось крижаним холодом.

 

Це було покарання чи, можливо, втіха? В її погляд проникли відблиски його очей, які нагадували морські хвилі.

 

Усмішка молодого герцога була одночасно дивною й прекрасною. Але разом із цим крижана щока почала боліти.

 

— Це… ти відчув? — промовив Клод, сказавши щось незрозуміле.

 

Потім він злегка нахилив голову й повільно підвівся. Витрусивши руки, він зник, ніби його тут ніколи й не було.

 

— …Що це було? — прошепотіла, залишившись наодинці зі своїми думками.