— Я чув, що це дівчинка.
Маркіз вимовив це спокійним голосом, проте руки маркізи, які щойно знімали верхній одяг, завмерли. Вона жестом відправила всіх слуг геть і важкі двері спальні зачинилися, залишивши за собою лише потріскування ґнота в ліхтарі.
— Нам не потрібна донька, — холодно сказала вона.
— Але ж це справді дівчинка. Як ти це уявляєш, думаєш вона зможе грати хлопця? — Гілард, стомлено зітхнувши, роздягнувся, одягнув халат і сів на ліжко, не маючи сил навіть на те, щоб помитися.
Анастасія відповіла з незворушною стриманістю:
— Я не прошу її бути хлопцем усе життя. Лише поки Кієран не відновить своє здоров’я. Хтось має виконувати його роль, інакше репутація нашого роду похитнеться.
Маркіз насмішкувато посміхнувся:
— Перетворити дівчину на хлопця заради збереження гідності роду? Ти завжди була жорстокою, Анастасіє.
Очі жінки спалахнули ледь стримуваною ненавистю. Вона випросталася, ніби бажаючи дивитися на чоловіка згори вниз.
— Жорстокість? Це ваша провина, маркізе. Бо ви, у своєму нерозумі, спустилися до рівня звичайної покоївки.
— Стулися!
— Якщо б ви хоча б обрали вдову з пристойного роду, це не завдало б мені такої ганьби. Але служниця? Як ви могли дозволити собі так принизити наш дім!
Минуло більше десяти років, але біль, який відчувала Анастасія, не став меншим ні на фунт.
Мати Лії була простою служницею, яка працювала на кухні маєтку. Її краса привертала увагу, викликаючи як захоплення, так і заздрість. Але найбільше ця жінка зачарувала самого маркіза.
Анастасія знала про це, але не втручалася, думаючи, що це лише тимчасова забаганка. Але коли животик служниці почав округлятися, ситуація набула загрозливого характеру.
Коли ж та покоївка народила, Анастасія не на жарт злякалася, що дитина може виявитися хлопчиком. Однак новина про народження дівчинки принесла їй полегшення.
Проте радість тривала недовго. Кієран, їхній єдиний син і спадкоємець, почав слабшати, а незабаром захворів настільки, що кожен день здавався останнім.
— Що сталося з матір’ю дитини? — запитав маркіз, дивлячись на дружину, яка стискала кулаки.
Анастасія, трохи заспокоївшись, відповіла з гіркою посмішкою:
— Не знаю. Можливо мертва, а може, втратила розум. Кажуть, вона дуже любила свою дитину. Навіть у бідності намагалася ростити її якнайкраще.
— Звучить так, ніби ти жадаєш її смерті, — кинув маркіз, поглянувши на неї з-під напівзакритих повік.
Й зневага читалась в його очах, але куточки губ Анастасії піднялися в іронічній усмішці.
— Звісно, — відповіла вона.
Маркіз важко зітхнув і налив собі вина з карафи на нічному столику й зробив ковток. Потім простягнув руку до своєї дружини.
Від цього жорстокий вираз на обличчі маркізи поступово пом’якшав. Вона неохоче підійшла ближче й опустилася в його обійми.
— Яке б слабке не було тіло Кієрана, жоден знатний рід не насмілиться зневажати нашу сім’ю. А я ніколи не втрачу нашого сина. Ти занадто переймаєшся…
— Я не можу пробачити жінку, яка прирекла нашого бідного сина на смерть… Ти теж не пробачай їй, любий, — сказала вона крізь сльози, схилившись до його грудей.
Він ніжно погладжував її спину, заспокоюючи.
Анастасія мала право так думати. Адже правда полягала в тому, що після того дня, коли Кієрана знайшли в замерзлому озері, його здоров’я дійсно почало стрімко погіршуватися.
Сам Гілард теж не міг спокійно згадувати про цей випадок. Якими б не були його почуття до тієї жінки, те, що вона завдала шкоди їхньому єдиному синові, було нестерпним.
Маркіз міцніше притиснув до себе дружину.
— Клянуся, поки живий, заради нашого роду, я ніколи не пробачу. Ніколи.
•••
З кожним видихом у повітрі з’являлися білі хмаринки пари. Настав сезон, коли богиня родючості поступалася троном сніговій королеві.
Ленон, який відповідав за сад, приніс у теплицю переносний обігрівач, його власний винахід, і розпалив у ньому вогонь. Цей пристрій був створений для чайних вечірок знатних пані, був справжньою гордістю маєтку маркізи. Він не виділяв диму, не створював ризику обпектися й навіть не мав жодного запаху.
— Сад маркізи Бейл завжди такий прекрасний, — мовила маркіза Селбі, видавши легкий смішок.
— Яким би гарний він не був, хіба зрівняється з садом герцогині Іхар?
— Ах, це так. Кажуть, герцогиня більше любить квіти, ніж людей.
— Я цілком з нею погоджуюсь, адже цей світ такий метушливий, що хочеться хочаб трохи спокою.
— У мене такі ж почуття, — погодилася Селбі.
Жінки обмінювалися звичними репліками, сміючись у відповідь одна одній. Інші панни, які не наважувалися втручатися у їхню бесіду, лише підтакували, підлаштовуючи свої елегантні усмішки під потрібний момент.
Маркіза Селбі, витончено смакуючи чай, перевела погляд на свою доньку, яка бігала теплицею. У звичайний день вона б одразу її зупинила, але цього разу дівчинка бігала разом із принцесою Росіною. Через це жінка могла лише стримано усміхатися, хоча й була невдоволена.
Хоч поведінка принцеси зовсім не була пані подібною, ніхто в цьому місці не міг дозволити собі засуджувати її.
Анастасія, помітивши вираз обличчя маркізи Селбі, лише посміхнулася й перевела погляд за скляну стіну.
— Ой! Сніг! — вигукнула принцеса, і всі панни одразу спрямували погляди в даль.
Справді, на вулиці почав падати сніг.
— Мерилін! Може, вийдемо надвір?
— Надто холодно. Давайте просто милуватися снігом звідси. Я вже більше не можу бігати, — відповіла дівчинка, хоча й виглядала зовсім не втомленою.
Росіна, звузивши очі, уважно подивилася на обличчя подруги.
— Ти ж знаєш, що юний лорд скоро вийде зі свого кабінету?
Згадка про “юного лорда” змусила Мерилін зашарітись. Росіна, задоволена собою, поставила руки в боки, випромінюючи впевненість.
— Я попросила свого брата сьогодні хоча б ненадовго залишити задушливий кабінет. Сніг пішов, і, напевно, він піде на полювання неподалік, — сказала вона, явно натякаючи, чи не хоче Мерилін приєднатися.
Дівчина, нехай і з небажанням, покликала покоївку. Її жест супроводжувався натягнутими посмішками від присутніх жінок.
Те, що Мерилін, дочка маркізи Селбі, з першого погляду закохалася в юного герцога Іхара, було очевидним для всіх. До того ж, у родині маркізи Бейл не було доньки, тому ймовірність того, що саме ця дівчинка стане майбутньою герцогинею, була досить високою.
Через це обличчя інших пані, які сподівалися на зв’язок із родиною герцога, мимоволі застигли в напружених усмішках.
— Але… Хто це там? І що він робить? — несподівано запитала Росіна, одягнувши принесену покоївкою хутряну накидку.
Вона вказала на вікно теплиці. За склом стояв хлопчик без верхнього одягу, піднявши обличчя до неба. Він широко відкрив рота і, здавалося, злякався відчуття холодного снігу на язику. Потім простягнув руку й почав ловити сніжинки, смакуючи їх.
— Здається, він пробує сніг на смак, — припустив хтось за столом.
Мерилін, бажаючи підтвердження, обернулася до своєї матері.
Серед зацікавлених поглядів, які спостерігали за сценою, маркіза Бейл зберігала кам’яний вираз обличчя. Вона мовчки взяла в руки дзвіночок і позвонила в нього.
На звук одразу прибігла покоївка.
— Відведіть Камеліуса до його кімнати, — наказала маркіза холодним тоном.
Покоївка, низько вклонившись, поспішно пішла виконувати наказ.
Напружена атмосфера заполонила кімнату, поки одна панна, намагаючись розрядити ситуацію, поставила питання:
— Це… той самий хлопчик, так? Кажуть, він довгий час перебув за межами столиці через слабке здоров’я.
Очевидно, що всі вже знали відповідь, але питання було озвучене з делікатністю, яка заслуговувала на увагу. Маркіза Бейл, знову надівши свою звичну граціозну усмішку, кивнула.
— Він досі слабкий. Через це виглядає меншим за своїх однолітків.
— Скільки йому років? — запитала принцеса Росіна.
— Дванадцять, Ваша Високосте. На три роки молодший за Кієрана.
— Ах… Не дивно, що він так на нього схожий. Але, це справді, хлопчик? Його врода вражає, — зауважила принцеса, сповнена щирого здивування.
— Ваше запитання надзвичайно цікаве, Ваша Високосте, — відповіла маркіза, ледь стримуючи обличчя.
Анастасія Бейл прикрила рот рукою, тихо засміявшись. Росіна, блискучими карими очима, пильно дивилася на Камелію.
За наказом маркізи одна зі служниць наблизилася до дитини, щоб провести її до будинку. Настав час їй увійти всередину.
Проте несподівано з’явився Кієран і відсторонив служницю. Він накинув хутро, яке тримав у руці, на плечі хлопчика та міцно його обійняв. Тим часом позаду почала виходити група, серед якої був молодий герцог.
Побачивши цю картину, вуха принцеси Росіни почервоніли. Поруч із нею Мерилін байдуже промовила:
— Якби він не був хлопчиком, я б сказала, що той настільки гарний, що починає дратувати. Чи не так?
•••
Після того, як служниця відійшла, Камелія була абсолютно розгублена. Раптова поява брата та групи інших хлопців здавалася несподіваною і навіть лякаючою.
До того ж Кієран був надзвичайно щедрим на прояви любові й при кожній гарній нагоді обіймав її. Хоча зовні вона виглядала як хлопчик, але залишалася дівчиною, і кожного разу, Камелія не знала як реагувати на це.
— Чому ти тут сам, Ліусе? Ходімо разом. — Кієран без церемоній узяв її за руку й потягнув за собою.
Лія, нічого не розуміючи, дозволила себе вести. Відчувала на собі холодні погляди групи, до якої вони наблизилися, особливо молодого графа Толіна та інших юних аристократів.
Однак герцог Клод, здавалося, не звертав на неї жодної уваги, спокійно крокуючи вперед. Лія з якоїсь причини не могла дивитися йому в очі, тому навіть зраділа, коли той поводився, ніби її не існує.
— Брате, у мене сьогодні уроки, — спробувала Лія придумати виправдання.
Проте Кієран навіть не думав у це повірити:
— Ти щось плутаєш. Теодор прийде лише завтра вранці, Ліусе.
Брехати далі було марно. З кожним її подихом з рота виходив білий пар.
Місце, куди вони прийшли, виявилося мисливським майданчиком, де на оксамитовій тканині було розкладено пістолі та рушниці. Це була та сама обіцяна раніше «мисливська» розвага.
Лія мимоволі почала тремтіти.
— Нерухомі мішені — це надто нудно, — сказав Клод, спокійно сідаючи на чорний диван. Він поклав у рот виноградину, яку подав йому слуга, і пронизливо подивився на Камелію своїми світло-блакитними очима. Вона не могла підняти голови.
Поруч із юними аристократами стояли слуги з парасольками, готові захистити їх від будь-якої негоди.
— Ти ж обіцяв, Клоде, що сьогодні навчиш мого брата стріляти, — нагадав Кієран.
— Звісно, — відповів Клод, розчавивши в роті виноградину. — Пам’ятаю.
Юні аристократи, що сиділи ближче до Клода, вдали, що сміються з чогось, аби привернути його увагу.
Тим часом Лія відчайдушно уникала пильного погляду графа Толіна, який, здавалося, спеціально її розглядав.
