Розділ 3

Осяйне сонячне світло спускається на маєток. Крізь густі гілки дерев, що виросли до висоти будинку, проникає променисте сонце, нагадуючи коштовний камінь. Довга дощова пора закінчилася.

 

— Кажуть, що господиня привела дитину. Ви бачили її?

 

Прислуги, що несли купи прання, зібралися біля річки на сході маєтку. Рухи їх були енергійними та життєрадісними, коли занурювали постільну білизну та скатертини, а також одяг господарів у воду.

 

— Бачила, але я не можу точно сказати, хлопчик це чи дівчинка. За одягом і зачіскою він звично юнак, та обличчя… таке гарне.

 

— Справді? Кажуть, це таємний син герцога… У них же є спільний син Кієран, то чому ж вона привела те дитя? Мені здається, що це безглуздим.

 

Смужниця, вмочала постільну білизну у воду і обережно наступала на неї, підняла очі, мовляв, це все не має сенсу.

 

— Тсс. Ми між собою говоримо, але їх спільний син хворий на невиліковну хворобу. Якщо інші аристократи дізнаються, чи не почнуть зневажати родину Бейл? Ось чому вона і привела того хлопчика. Навіть якщо з Кієраном щось станеться, спадкоємець роду Бейл залишиться незмінним. Що скажеш?

 

Всі згодилися і, піднявши голову, погодилися з таким обґрунтованим твердженням.

 

Служниці, втративши інтерес, знову зайнялася своїми справами, тупцюючи по тканинам, щоб вивести плями, коли побачили Лію, яка тримала за руку Бетті.

 

Усі одразу ж відвернулися. Їх цікавило дитя з чуток. Чи справді це хлопець? Чи є він справжнім нащадком герцога Бейла?

 

— Ой!

 

— Справді, хлопець?

 

— Як же він схожий на Кієрана!

 

Побачивши дитину, вони не змогли стримати захоплених вигуків, навіть не помітивши цього.

 

Золотисто-медове волосся та смарагдові очі. Хоча дитина була на досить великій відстані, сумнівів не було — це був нащадок герцога.

 

Хлопчик йшов із холодним виразом обличчя, не відводячи погляду вперед. Проходячи через розкішно оформлений сад з трояндами, що відповідав смакам герцогині, він прямував до маєтку Кієрана, а за весь час жодного разу не озирнувся.

 

Прислуга, бачачи таку горду поведінку хлопця, невимушено усміхнулась і знову повернулася до прання.

 

Обговорювати ідентичність дитини стало безглуздим, тому вони швидко знайшли інші теми для розмови, переключивши увагу на щось інше.

 

•••

 

Лія провела десять днів у своїй кімнаті. Вона їла їжу, принесену Бетті, й байдикувала в кімнаті, до поки тіло не почало боліти. За цей час вона зустріла лише одну людину — особистого перукаря герцогині.

 

  Чоловік, говорив з жіночим акцентом, він посадив Лію на стілець і наводив порядок з її безладним волоссям. Звісно, дівчина намагалася втекти. Однак, вийшовши з маєтку, вона побачила нескінченні алеї метасеквої, й одразу втратила рішучість. Камелія могла б тікати куди очі бачать, але зрозуміла, що це безглуздо.

 

Чи правда те, що якщо вона буде слухняною, її відправлять до матері?

 

— Бетті, ми вже близько?

 

У відповідь служниця лише усміхнулась, вказавши через розкішний фонтан.

 

— Майже. Ваші уроки будуть проходити в окремій частині маєтку Кієрана, то ж слід запам’ятати шлях.

 

— Тут ду-…

 

Затнувшись Лія замовкла, дивлячись на величезний маєток, відчуваючи незвичний холод.

 

— Кієрана порадує те, що вашим вчителем є професор Теодор. Він викладав пану в академії. Хоча минулого року через проблеми зі здоров’ям учитель вийшов на пенсію. — У голосі Бетті звучала радість.

 

З того часу прибуття в маєток Бетті почала звертатись до неї на «ви». Лія кілька разів протестувала, але покоївка була налаштована рішуче і не звертала уваги на зауваження.

 

— Я не знаю букв і не вмію рахувати, пані…

 

— Ви маєте казати: “Я не знаю букв і не вмію рахувати, Бетті”.

 

Лія піджала губи, коли Бетті вказала на її неправильну мову. Але це все ще було для Лії непростим завданням.

 

— Бетті…

 

— Тепер ви Камеліус частина родини Бейл, й син маркіза Гіларда. Ви повинні звикнути.

 

— Але це все так складно.

 

Лія, опустивши голову, йшла поруч з Бетті. Світле повітря обплітало її шкіру, огортаючи її, в той час як холод зимового дня був тільки нагадаванням про час, який вона провела в іншому світі — порівняти з нечистотою і смородом Лувра це місце здавалось справжнім раєм.

 

Коли вони перетнули лавандову плантацію, якою герцогиня так дорожила, і підійшли до окремого корпусу, що використовував Кієран, почувся звук:

 

Танг!—

 

Різкий звук пострілу змусив птахів у саду стрімко злетіти вгору. Збентежена Лія не змогла навіть закричати, стоячи нерухомо на місці.

 

Потім пролунали ще одні постріли. Застигла дівчинка повільно повернула голову, її очі широко розплющились.

 

Перед нею стояв чоловік, приблизно такого ж віку як Кієран, що як і вона, затуляв вуха руками. Його темне волосся прикривало брови, але крізь нього виднілися очі, схожі на коштовні камені. Погляд Лії застиг на ньому, вона не могла відвести очей від юнацької фігури, що виглядала одночасно й молодо та мужньо.

 

Саме він тримав у руках рушницю, з якої стріляв. Чоловік був на голову вищий за Кієрана, мав строгі риси обличчя і абсолютно протилежний вигляд ніж блондин.

 

Його м’які риси лиця різко контрастували з холодною, трохи страхітливою красою цього незнайомця. Той підняв куточки губ у легкій усмішці, що виглядала одночасно гарною і трохи моторошною.

 

Здається, він випробовував рушницю для полювання, бо навколо двох хлопців почали збиратися слуги, які забрали зброю. У цей момент юнак, який підкотав рукави сорочки, на мить повернув голову в бік неї.

 

–  О, Ліусе! – вигукнув Кієран радісно, помітивши її.

 

Вона досі була трохи розгубленою, та швиденько зібравшись з думками, як і служниця Бетті, ввічливо схилила голову.

 

Кієран швидко підійшов до неї і раптом міцно обійняв.

 

– Нарешті ти вийшов з кімнати, Ліусе. Я… так хвилювався за тебе.

 

– Ах, ну, це… – пробурмотіла Лія, міркуючи, як їй слід його називати: братом, паном чи просто на ім’я.

 

Але її вагання обірвав сам Кієран.

 

– Клоде, це той самий Камеліус, я про нього розповідав. Мій молодший брат.

 

Камелія ніяково спробувала звільнитися з обіймів, коли юнак, якого назвали Клодом, рушив у їхній бік.

 

Його кроки були легкими, але сповненими гідності. Ритмічний звук взуття і величний вигляд блакитних очей викликали у Лії відчуття, ніби перед нею височів янгол з чорними крилами.

 

– Схожі, – лаконічно сказав Клод.

 

Його реакція була стриманою. Він спокійно зняв рукавички, випив напій, який приніс слуга, і взяв до рук інший пістолет.

 

Клод оглянув нову зброю, яка була трохи вишуканішою, ніж попередня, а потім повернувся до Лії і легенько постукав по власному вуху.

 

– Затули.

 

Лія, ніби зачарована чимось, затулила вуха обома руками. При цьому вона нерухомо дивилася на обличчя хлопчака, який щойно позбувся підліткової юності.

 

Чи відчував він її погляд?

 

Чоловік, ледь помітно піднявши куточки губ в посмішці, прижмурив одне око, прицілився в дерево і натиснув на спусковий гачок.

 

Бах!—

 

Різкий запах пороху поглинув ніжний аромат лаванди. За тонким серпанком диму виднілося витончене профільне обличчя чоловіка.

 

— “Це місце настільки прекрасне й чарівне, що сповнене небезпеки,” — подумалось їй.

 

•••

 

— Здається, тебе зовсім не турбує поява молодшого брата?

 

Кієран, що перебирав рушниці для полювання, випрямився з виразом здивування на обличчі, почувши слова Клода.

 

Клод Де Іхар. Молодий лорд герцогського дому Іхарів, володарів Півночі. Його мати, Жасмін фон Іхар, була сестрою імператора.

 

Різкі риси обличчя, властиві північному народу, чорне волосся і блакитні очі, що свідчили про королівську кров. Попри молодий вік, Клод часто ставав об’єктом розмов юних аристократів у світських колах.

 

— Прекрасний господар Півночі.

 

— Молодший брат?

 

— Не можна ігнорувати кров.

 

Кієран перевів погляд на байдужий вираз обличчя юнака. Його очі, холодні, мов льодовик, і манери, наповнені величчю, що іноді здавалися зарозумілими, були втіленням авторитету дому Іхарів.

 

«Аристократ серед аристократів» — саме так дворяни Каєну дивилися на герцогський дім Іхарів.

 

— Чому молодший брат має мене турбувати, Клоде?

 

Той, зустрівши погляд Кієрана, який відповів з посмішкою й ледь нахмурився.

 

— Тому що це доказ обману. — Низький, елегантний, але гострий голос.

 

Блондин легенько торкнувся пістолета з вигравіруваним гербом дому, орлом, і злегка підняв куточки губ.

 

— Обман завжди має свої наслідки, юний лорде. Мій брат Ліус уже заплатив велику ціну за цей обман. — він навмисно говорив повільно та серйозно.

 

Від такої дорослої відповіді Клод лише примружився.

 

— Іноді мені здається, що ти — якийсь мудрий старигань, Кієране.

 

— Ха-ха, мудрий старигань? Клоде, не кажи такого навіть жартома.

 

Клод уважно дивився на юнака, який, здавалося, поєднував риси свого батька, маркіза Гіларда, і холодний вираз матері, маркізи Бейл.

 

Попри те, що хлопець завжди здавався відкритим, він ніколи не показував своїх справжніх думок.

 

На відміну від нього, Камеліус був зовсім іншим. За винятком зовнішності, він нічим не нагадував Кієрана. “Схожість”, про яку говорили, обмежувалася лише золотисто-медовим волоссям і зеленими очима.

 

Камеліус Бейл — підробка. Попри те, що в його жилах текла кров маркіза, він не мав тієї притаманної атмосфери та таємничості.

 

Клод вирішив більше не звертати уваги на нього. Його зовнішність, яка не відповідала чоловічим стандартам, можна було списати на вік, а якби він не був схожий на маркіза, то давно помер би десь у злиднях.

 

Розрахунок маркізи Бей був очевидним.

 

— “Досить добре, як для підробки, маркізо,” — подумав Клод, узявши чашку з напоєм.

 

Він підійшов до вікна, звідки відкривався вид на лавандовий сад. Там “підробка” справжнього пана, Ліус, стояв навпроти якогось чоловіка.

 

Він склавши руки і чемно кланяючись, збентежив іншого, який у відповідь низько вклонився. Це виглядало, ніби сцена якоїсь комедії.

 

Його скуйовджене волосся ледь прикривало вуха, а великі зелені очі, округлі й яскраві, відбивали нерішучість, а коли він помітив погляд Клода і наблизився до нього.

 

Клод, дивлячись на дивний вираз обличчя Ліуса, зробив ковток напою.

 

Гіркота трав залишалася в роті, немов солодка липкість.