— Х-хто ви?
Незважаючи на страх, Лія з цікавістю подивилася на незнайомця й запитала. У відповідь хлопчик з очима, схожими на дорогоцінні камені, широко усміхнувся.
— Кієран. Мене звати Кієран Бейл. Ліє, тобі ж дванадцять, так?
— Так…
— Мені п’ятнадцять. Отже, я на три роки старший за тебе. Це значить, що я твій старший брат, правильно?
Кієран сів на край ліжка й пильно подивився в очі Лії.
Бетті не могла не захоплюватися. Очі й волосся цих двох дітей були настільки схожими, що здавалося, ніби вони народилися від однієї матері. Величні смарагдові очі й медово-золотаве волосся. Навіть їхні риси обличчя мали загадкову схожість.
Лія відчувала дивне, тривожне хвилювання, дивлячись на Кієрана. Їй було страшно від цього нового відчуття.
Дівчинка стрімко відскочила від хлопчика, коли він спробував торкнутися її щоки.
Ховаючись за спинкою дивана, Лія з великими круглими очима визирала, ледве чутно промовивши:
— Відпустіть мене до мами… Я прийшла сюди без дозволу. Вона, напевно, хвилюється!
— Ох, ти хочеш побачити маму? Хм… Бетті, а де мама Лії?
На запитання Кієрана жінка, яка щойно принесла суп, із сумним виразом обличчя підійшла до Лії.
— Це вам розповість пані. Я отримала лише вказівки подбати про ваш обід і підготувати для вас ванну.
Після цих слів Бетті присіла навпочіпки, щоб зрівнятися з Лією за зростом, і лагідно усміхнулася. Від цього тепла в усмішці покоївки страх дівчинки трохи вщух.
Тут усе було гарним, добрим і мало приємний аромат. Місце, яке зовсім не пасувало дитині, яка навіть не знала, що таке чистота. Навіть Лія, мала дитина, це розуміла.
Застигнувши на місці, наче дерев’яний стовп, Лія принюхалася до власного запаху. Її тіло видавало неприємний, різкий сморід.
Дивлячись то на білу, м’яку сорочку Кієрана, то на свій брудний одяг, Лія обережно потягнула за поділ спідниці Бетті.
— Можна… я помиюся?
— Звичайно. Спочатку приймемо ванну, а потім поїмо. Я розігрію їжу, не хвилюйтесь, — лагідно відповіла Бетті.
Лія кивнула й підвелася, але в цей момент Кієран, який сидів на краю ліжка з усмішкою, раптом зблід і почав сильно кашляти.
— Кха! Кхе-кхе! Кха-ха, Ангере!
Кієран скрутився, наче від болю, і його кашель здавався настільки сильним, що нагадував криваве відхаркування.
— Молодий пане!
Зі зляканим вигуком Бетті покликала на допомогу. У кімнату вбігли налякані слуги, які приклали до його губ чисту тканину й обережно підняли юнака. Одразу ж хтось вибіг із кімнати, голосно кличучи когось. Усі дії були швидкими й злагодженими.
Лія знала, як виглядає така хвороба. Вона вже бачила подібне раніше. Тоді це був молодий лицар, який завжди дарував їй цукерки.
Лицар, який цілу ніч червонів від кашлю, був маминим гостем, але одного дня він помер. Його тіло, вкрите кров’ю, лежало в синюватих обладунках. Ліїна мама довго ридала, обіймаючи, тепер вже, бездиханне тіло.
Згадуючи це, Лія злякалася. Її очі наповнилися слізьми, і вона міцно вчепилася в поділ Беттіної сукні.
— Чи цей брат теж помре? — щиро, але безжально запитала Лія.
Бетті, гладячи Лію по голові, похитала головою:
— Ні, цього не станеться.
— Справді?
— Звісно. Ну ж бо, ходімо швидше вмиватися. Якщо затягнемо, у нас залишиться менше часу на сон.
Було багато запитань, але Бетті більше нічого не розповідала.
Лія покірно пішла за нею до кімнати навпроти. Там була ванна, наповнена теплою водою, а також засоби для купання і мило, якими зазвичай користуються лише аристократи.
Лія, вперше опинилася у ванній кімнаті їй було не зрозуміти сенс миття тіла, стояла перед ванною не зацікавлено, а з розгубленим виразом обличчя.
Бетті погладила дівчинку по голові й сказала:
— Відтепер ви мете купатись щодня. Тож доведеться звикнути.
Дорослі не люблять дітей, які задають багато запитань. Іноді вони розмахували шкіряним ременем або били по обличчю жорсткими руками.
Лія міцно стиснула губи і, стоячи перед ванною, почала роздягатися.
Її одяг, який майже нічим не відрізнявся від лахміття, вона акуратно склала на підлогу. Тіло дівчинки здавалося зовсім виснаженим, немов від нього залишилися тільки кістки.
Вона обережно залізла у ванну, але, злякавшись гарячої води, затремтіла.
Бетті, мовчки дивлячись на неї зі стриманим виразом обличчя, взяла мило й почала мити брудне тіло.
Зі шкіри змивалась грязюка, і обличчя Лії поступово почало сяяти. Воду довелося міняти двічі — настільки забрудненою була дівчинка.
Задоволена чистим виглядом Лії, Бетті витерла піт з чола й піднялася.
— Ох, моя спина… Ну що ж, тепер ви чистенькі. Пора наповнити живіт. Попереду ще довга ніч із багатьма справами.
***
Це було вперше, як вона куштувала такий мʼяко ніжний хліб й ароматний суп, з куркою, обсмаженою з акуратно нарізаними бобами та овочами.
Це було зовсім не те, ніж часи, коли вона втамовувала голод жорсткою чествою скибкою, яка пошкоджувала рот, і кислуватим кукурудзяним супом.
Лія йшла, тримаючись за руку Бетті, і думала: коли вона зустріне господиню, треба буде попросити відпустити її додому. Дівчинка кілька разів повторювала слова, які, на її думку, могли б прозвучати ввічливо.
— Пані, я привела дитину.
Скільки вони йшли? Коли дівчинка відчула, як у неї почали боліти ноги, служниця постукала в якісь двері.
— Заходьте.
Це був той голос.
Голос, що належав витонченій людині, яка колись кликала її, коли вона сиділа перед дверима в очікуванні матері.
Лія, тримаючись за руку Бетті, увійшла до кімнати. Потім, як навчила її покоївка, вона склала обидві руки та схилила голову.
— Вітаю, пані.
Маркіза сиділа на дивані, вдягнена в сукню, схожу на піжаму, і синій халат. Її розкішне каштанове волосся та яскраво-блакитні очі, які було видно тільки після того, як вона зняла капюшон, створювали відчуття благородства.
Маркіза кивнула у відповідь на привітання дитини. Її холодний вираз обличчя, позбавлений посмішки, змусив дівчинку відчути напругу, й вона невпевнено зробила крок вперед.
— Як же ти змінилася після миття, Камеліє.
— Дякую за смачну їжу. Але мені дуже хочеться побачити маму.
— Ох…
Маркіза коротко зітхнула й жестом покликала її ближче. Тоді Бетті, яка з моменту входу до кімнати мовчала, легенько підштовхнула дівчинку.
Лія, ніби вимушено, підійшла до маркізи. Та взяла її за руку й посадила поруч. Вона була надзвичайно красивою, але водночас це лякало.
Камелія, як наляканий травоїдний звір, зіщулившись, дивилася на жінку.
— Камеліє, мені дуже шкода, але, схоже, ти більше не зможеш зустрітися з мамою.
— Що
— Твоя мати скоїла великий злочин. Можна сказати, що вона вкрала щось дуже цінне.
Від цих слів очі Лії розширилися від шоку. У той час як маркіза дивилася на її смарагдові очі й куточок губ ледь помітно скривився.
— Моя мама не злодійка!
У переляканих очах дитини з’явилися сльози, які незабаром великими краплями покотилися вниз.
У погляді маркізи, спрямованому на ще вологе волосся дівчинки, відчувалася зневага.
— Ліє, те, що твоя мати вкрала, було для мене дуже дорогим. Але, схоже, повернути це вже неможливо. Тому вона має бути покарана, чи не так?
— Я… я знайду це для вас! Моя мама не злодійка. Ми просто дуже бідні. Будь ласка, повірте мені. Гаразд?
— Ти? Хм…
Маркіза тихо гладила білу щоку дівчинки, по якій квапливо стікали сльози, і кивнула Бетті. Та відчинила шухляду, дістала гострі ножиці й поклала їх на стіл.
— Тоді віддай себе мені.
Лія інстинктивно злякалася й почала гикати.
— Камеліус Бейл.
Це було не її ім’я. Її звуть Камелія, вона хотіла це виправити, але не могла розімкнути губ.
— Якщо від сьогодні ти станеш Камеліусом Бейлом… Я обіцяю, що твоя мама і ти залишитесь неушкодженими.
— Але… мене звати Камелія…
Маркіза тихо посміхнулася й похитала головою.
— Ні, від сьогодні ти — Камеліус Бейл.
Ці слова були поза межами розуміння дитини. Лія, розгублено намагаючись зрозуміти зміст сказаного, відчула дотик леза ножиць до свого волосся.
— Тобі дуже личитиме коротке волосся.
Ще до того, як вона встигла усвідомити мурашки по шкірі на потилиці, її волосся вже летіло до низу.
Легке зітхання Бетті було чутно, але вже цілий жмут відрізаного волосся, золотом сяючи, впав на попелястий килим.
Шокована дівчинка, скута від потрясіння, не могла нічого сказати, поки її довге, густе волосся повністю не було відрізане.
Невдовзі звук ножиць стих.
— Бетті.
— Так, пані.
— Попроси когось прибрати тут… і відведи Луіса до його кімнати.
Здавалося, втомлена маркіза поклала ножиці на стіл. Лія торкнулася коротко підстриженого волосся, яке тепер нагадувало зачіску хлопчика.
— "Моя прекрасна Камеліє… Як же ти в мене чарівна… Моє дитя."
Щоночі голос мами, яка розчісувала моє волосся та обіймала мене, звучить у моїх вухах.
Бетті, яка підійшла до Лії, що почала схлипувати, підняла дитину на руки. Перелякана дівчинка обхопила шию покоївку та сховала обличчя.
Не розуміючи, що сталося, вона втратила волосся і отримала дивне ім’я.
Коли Лія, притиснута до грудей Бетті, повернулася до кімнати, вона заховалася в кутку. Сльози не припиняли текти. Вона не могла точно сказати, чи це через те, що їй обстригли волосся, чи через страх, що вона більше ніколи не побачить маму.
Єдине, що могла зробити дитина, — це плакати якомога голосніше.
Бетті сіла навпроти засмученої Лії.
— Ліє, твоя мама не покарана, вона проходить лікування. Пані не така вже й погана людина. Вона просто трохи розгнівалася. Тому ти маєш слухатися пані, якщо хочеш врятувати Лауру.
Лія витерла сльози тильною стороною долоні й підняла голову на лагідний голос.
— Ім’я моєї мами… Ви знаєте мою маму?
— Звісно, знаю. До того ж, це дім твого батька.
— …Мого батька?
Бетті кивнула, вказавши на одну зі стін.
Тільки тоді вона помітила великий портрет у кімнаті. Медове волосся і смарагдові очі чоловіка в лаунж-костюмі виглядали настільки яскраво, ніби він був живим.
— ”У тебе точнісінько такі ж волосся і очі, як у твого батька, Ліє“
З першого погляду Камелія впізнала, хто був на портреті.
Світло від ліхтаря, що м’яко освітлювало кімнату, відбивалося в її широко розкритих очах.
Лише тоді вона змогла зрозуміти, що сталося. Те, що вкрала її мама, було не річчю, а людиною.
Коли вона повернула голову, то побачила своє відображення в темному вікні.
Її волосся було обрізане недбало й нерівно, а тіло виглядало таким худим, що вона вже не була схожа на дівчинку.
— Камеліус Бейл…
Лія прошепотіла незнайоме ім’я та сховала обличчя між колінами.
