У Імперії тривала сезонна негода.
Дощ ішов понад десять днів поспіль, і ті, хто чекав на сонце, зрештою здалися й зачинились у власних будинках.
Ливні не оминули ні Імператорський палац, ні міські райони, ні злиденні квартали.
Вузькі алеї, де тісно збивалися дахи будинків, майже не пропускали світло. Цей район був відомий тим, що сюди не доїжджали поштові карети, а міська варта не звертала уваги на події, що відбувалися тут.
Бідняцький квартал, куди боялися ступати звичайні люди.
На вході в район Лувр, настільки похмурий, що складно було відрізнити день від ночі, зупинилася карета.
Її вигляд і порода коней були настільки розкішними, що вони аж ніяк не пасували до злиденної місцевості, де за один гіллі доводилося виживати цілий тиждень.
Слуга в плащі з капюшоном опустив підніжку й відчинив двері карети.
На червоний оксамитовий килим ступила жіноча туфелька, оздоблена шкірою й шовком.
— Веди. — Елегантний, але холодний голос.
Чоловік, що ніяково стояв у темряві, угнувся, оголюючи свої пожовклі зуби.
— Ц-цим шляхом, пані.
Жінка кинула на нього крижаний погляд і накинула на голову капюшон.
Навіть попри зливу, вузька алея, заповнена сміттям, безхатченками та мертвими тілами тварин, смерділа так, що ставало млосно.
Її руки, які завжди були холодні, тепер ледь помітно тремтіли. Але це було неминуче — шляхетна особа ніяк не вписувалася в таке зубожіле місце.
— Пані, якщо це для вас надто важко, краще зачекайте в кареті. Я все владнаю.
— Ні, я повинна зробити це сама.
Анастасія Бейл.
Це була дружина маркіза Гліарда Бейла.
Окрім того, що він володів кількома текстильними й тютюновими фабриками, його вплив поширювався на суднобудування та гірничорудну промисловість.
Після завершення Столітньої війни родина Бейлів накопичила стільки багатства, що могла стати в один ряд із великими домами, як-от герцогський дім Іхарів.
Але зараз поважна дружина маркіза опинилася в бідняцькому кварталі.
Її охоронець, здавалося, був більш напружений, ніж вона, і йшов за нею, демонстративно тримаючись за руків’я меча.
— Я скажу вам так, пані, знайти цю дитину було не так уже й легко, ха-ха… Але навіщо вам шукати те дитя?
Чоловік, який заговорив, навіть не знаючи теми, хихотів, уявляючи, яку користь може отримати від аристократки. Але відповів на питання її охоронець:
— Краще б ти показував дорогу як слід. Якби це був я, то заради свого життя не став би ходити колами на одному місці.
Металевий звук — меч наполовину вийшов із піхов. Від цієї грізної погрози чоловік, що йшов попереду, здригнувся й ще більше зіщулився.
— Хо-ходити колами? Та ні, щойно ми пройшли таверну «Червоний ніс», а тепер тут крамниця мастил пані Мелборн. Навіть якщо дороги виглядають схожими, вони всі різні. Не хвилюйтеся!
Маркіза кинула докірливий погляд на свого охоронця, який не знижував пильності. Якщо провідник раптом вирішить змінити свої наміри, можна втратити здобутий важкою працею шанс.
Вставивши меч назад у піхви, охоронець повернувся на своє місце й, тримаючись іззаду, пішов слідом за ними.
Це місце нагадувало фортецю. Величезна фортеця, створена відкинутими світом людьми.
Чоловік, що йшов попереду, іноді боязко озирався, але нарешті з полегшенням показав на будинок із червоною стрічкою. Якщо точніше, це була одна з багатьох дверей у ряді будівель, що тягнулися стіною, схожою на фортечну.
— Ось там. Ви не уявляєте, як мені було важко її знайти. А мати тієї дівчинки — ну просто шалено опікується нею… Тому прошу, будьте щедрими — десять гіллів буде справедливою нагородою. Хе-хе.
Місце без навісу, де проливний дощ заливав усе навколо. Саме тут була дитина, яку маркіза довго шукала.
Її холодний погляд раптом став загрозливим. Охоронець жбурнув на землю шкіряний мішечок із монетами.
Звук дзвону монет відгукнувся луною в тунелеподібному просторі.
Чоловік з диким блиском у очах кинувся до мішечка. Розкривши його й порахувавши монети, він широко відкрив рота, а потім низько вклонився, торкаючись лобом землі, і почав задкувати. Потім раптом розвернувся й стрімголов побіг геть. Напевно, він отримав набагато більше, ніж очікував.
— Змусь його мовчати. Зрозуміло?
Охоронець кивнув із рішучим виразом обличчя:
— Зроблю, як скажете.
Анастасія кинула охоронцю багатозначний погляд і зробила крок уперед під дощем. Волога пробиралася всередину шкіряних черевиків, створюючи жахливе відчуття. Вона злегка здригнулася від холоду.
Але дитина, яку вона шукала, навіть не помічала її наближення, повністю заглиблена в свою справу під зливою.
На брудних щоках текли струмки води, медово-золотисте волосся спадало до пояса. Дванадцять років, чи не так? Проте маленька постать виглядала молодшою за свій вік.
Дівчинка, одягнена в поношений і багато разів латаний одяг, вирізала щось із дерева. Її маленькі руки вправно орудували гострим ножем, викликаючи в маркізи легке роздратування.
Навіть коли Анастасія підійшла зовсім близько, дитина так і не звернула на неї уваги. Маркіза зупинилася на дорозі, де вода текла струмками через нахилений рельєф.
— Дитино…
Лише тоді дівчинка здригнулася й упустила ніж, піднявши голову. Її очі, немов суміш бірюзи та смарагдів, вразили маркізу. Вона одразу впізнала цей колір — знайомий до болю, який пробудив стримуваний гнів, що піднявся в її грудях.
Маркіза, придушивши лють, спокійно, але твердо запитала, поглядаючи то на замкнені двері, то на дитину:
— Чому ти стоїш тут під дощем, й заходиш усередину?
Дівчинка, ледь ворухнувши губами, витягнула з вух зім’ятий шматок тканини й поспішно сховала його за спину.
— Мама працює… А ви хто?
— “Працює?” — Маркіза ледь чутно хмикнула.
Крізь вікна з важкими шторами долинали жіночі стогони й груба лайка чоловіка.
Красуня Камелія з кварталу розпусти.
Сяючий дорогоцінний камінь, народжений у цьому місці.
Мешканці нетрів називали цю дівчинку саме так.
Колись неймовірної краси жінка з великим животом втекла до району Лувр, шукаючи прихистку. Вона не мала ні дому, ні підтримки, тому блукала від хати до хати, просячи їжу, і ночувала серед безхатьків. Завжди налякана, мовби хтось гнався за нею.
Одного дощового дня вона народила дитину просто на вулиці, поряд із трупом мертвої собаки. Це було створіння з очима кольору смарагду.
Співчутливі люди, бачачи, що в жінки навіть немає молока для дитини, приносили їжу й теплий одяг. Жінка дякувала й берегла своє дитя.
Але вирощувати дитину на вулиці — означало приректи її на смерть.
Взимку, коли дитина тяжко захворіла на лихоманку, мати вперше продала себе сільському лікарю. Вона була такою ж красивою, як і раніше, навіть після пологів, і мало хто міг їй відмовити. А ще вона була вдовою.
Лікар врятував життя дитини в обмін на тіло її матері. Так вони прожили дванадцять років.
— Твоє ім’я — Лія, чи не так? — запитала маркіза, лагідно усміхаючись.
Дівчинка невинно кивнула:
— Ви мене знаєте?
— Так, знаю. Я дізналася, що твоя мама дуже хвора, тому прийшла.
— Мама хвора? Моя мама? — здивовано округлила очі Лія й одразу обернулася до будинку, ніби збираючись туди побігти.
Але щойно вона підняла руку, щоб постукати, охоронець маркізи різко вдарив її ребром долоні по шиї.
Тіло дівчинки беззвучно впало, не видавши навіть крику. Її мала постать зникла в обіймах великого чоловіка, а дощ продовжував з силою литися зверху.
— Занадто легка для дванадцяти років, — пробурмотів охоронець, тримаючи дівчинку на руках.
Маркіза мовчки глянула на безтямну Лію й кивнула:
— Ходімо. Я ненавиджу метушню. Приведи усе до ладу.
— А її мати? — запитав охоронець.
Маркіза зупинилася, повільно повернувшись до будинку, звідки все ще доносилися стогони. Її погляд став холодним, а куточки губ піднялися в гіркій усмішці.
— Що станеться, якщо в дощ загориться будинок? — запитала вона з витонченою байдужістю.
Охоронець відчув, як мороз пробіг по його шкірі.
— Жартую. Просто сподіваюся, що вона не вціліє. Ходімо.
Дві тіні знову зникли у темряві, і в місці, де щойно панувала тиша, одна за одною почали відкриватися вікна. Люди, які ховалися за шторами, лише байдужими поглядами окинули околиці й знову зачинили вікна, ніби нічого не сталося.
Дощ став сильнішим, ніби готуючись до справжньої зливи. Ніч у Імперії заглиблювалася у свою тишу.
•••
Пахло чимось дуже приємним. А ще щось неймовірно м’яке торкалося шкіри — такого Лія ще ніколи не відчувала. Можливо, це рай? Якщо це сон, вона не хотіла прокидатися. Але руки, які обережно торсали її за плечі, змусили розплющити очі.
— Ах!
Дівчинка скрикнула й різко сіла, перелякано озираючись навкруги. Її очі виказували страх — це було місце, якого вона зовсім не знала.
За свої 12 років вона бачила небагато гарних місць. Найкращим із них був горищний куточок у пані Лорен, яка продавала тканини. Там була мила собачка на ім’я Поллі, а різнокольорові тканини, розвішані по всій кімнаті, нагадували казковий замок. Спостерігаючи, як вони колихаються від вітру, Лія відчувала себе ніби принцесою у палаці.
Але це місце було зовсім іншим.
Воно було настільки розкішним, що Лія навіть не могла уявити щось подібне.
Дівчинка поглянула на величезне ліжко, яке здавалося більшим за її власне тіло вдесятеро, на вікна, що тяглися від підлоги до стелі, на розкішний килим, завалений книгами, і великий камін. Вона не змогла приховати свого здивування.
— Це… це що, рай? — запитала вона, з широко розкритими очима.
Лія здивовано підняла голову, почувши ніжний сміх жінки, яка поставила піднос із їжею на стіл.
— Ти голодна, правда? Спочатку поїж, а потім підемо тебе купати. Запах… ну, він трохи сильний, — сказала жінка з теплою усмішкою.
Перед Лією поставили тарілку гарячого супу. Вона з ентузіазмом вдихнула його аромат і мимоволі проковтнула слину, але все ж не торкнулася їжі. Її думки були про маму.
— “Що сталося? Чому я прокинулася в такому місці? Може, я просто заснула на вулиці? А та красива пані… де вона?”
— Чому не їси? Ти не голодна? — запитала жінка, помітивши нерішучість Лії.
Дівчинка заперечливо похитала головою, обійнявши коліна й згорнувшись клубком.
— Пані, що це за місце? Де моя мама? І де та красива тітонька, яку я бачила?
— Пані прийде, як тільки ти поїси суп і гарненько скупаєшся, — відповіла жінка лагідно.
— Чому?.. — Лія запитала настільки тихо, що це більше схоже було на шепіт.
Жінка розгублено відвела погляд, ніби шукаючи правильні слова, але не встигла відповісти.
Раптом двері розчахнулися, і в кімнату ввійшов хлопчик із медово-золотистим волоссям і яскравими смарагдовими очима. Він усміхався так щиро, що на мить освітлив усе приміщення.
Лія завмерла, дивлячись на нього. Це була найгарніша людина, яку вона будь-коли бачила.
Вона несвідомо сховала свої брудні руки за спину, поки хлопчик підходив ближче.
— Привіт, Камеліє, — сказав він радісним і дзвінким голосом.
