Розділ 57.1

Опісля Ян Лей сказав Фан Ю:

- Фан Ю, ми - сім’я. Я, тітка Чжан, дядько Ван, дядько Лю, дядько Вей… Ми одна велика сім’я! Твоя сім’я.

Ян Лей прагнув подарувати Фан Ю дім, і він міг зробити це краще, ніж будь-хто інший. Він подарував би Фан Ю місце, де той міг би залишитись до кінця свого житті. Місце, звідки ніколи не доведеться йти. Місце, де були б лише вони вдвох.

 

***

 

Незабаром після весілля Ер Хея, Ян Лей пішов до Фан Ю.

Фан Ю разом з Плямистою Кіткою, Старим Ляном і Ер Хеєм поїхали підтримати одного з молодших братів, котрий нещодавно відкрив зал розваг. Він поставив там найприбутковіші на той час ігрові автомати, слот-машини, тож бізнес пішов угору одразу ж після відкриття.

Увечері брати пішли відсвяткувати до вуличного ресторанчику і вмовили Фан Ю піти випити з ними деінде. Столи спорожніли, залишились лише Ян Лей і Плямиста Кітка.

Того дня Кітка виглядав надзвичайно пристойно: в чорній футболці з V-подібним вирізом, джинсах, з рівним, охайно підібраним волоссям, без яскравого макіяжу на обличчі. Навпаки, сьогодні він вигадав чистіше і приємніше, ніж зазвичай.

Ян Лей ніколи не бачив його таким нормальним. Виявляється, коли Плямиста Кітка не одягається як дівка, він навіть гарний, можна сказати красивий.

- А ти гарнюк! Хоч на людину схожий! – кепкував Ян Лей.

- Дивлюся, ти в гарному настрої.

- Не можна?

- А в мене поганий.

- Тебе знову кинули?

- Та ні.

- Закохався в когось?

Ян Лей вже давно перестав ставитись до Плямистої Кітки як до суперника. Тепер вони непогано ладнали між собою.

- Ти не знаєш в кого я закоханий?

- Я вже казав тобі! Це безнадійно! Знайди когось іншого! – самовдоволено сказав Ян Лей.

- А ти молодець, - раптом промовив Кітка.

Він давно помітив. Особливо він відчув це, коли Фан Ю повернувся з Ян Леєм з Лу, куди так сильно поспішав. Це завдало Плямистій Кітці сильного удару. Він дійсно не очікував, що Фан Ю зможе прийняти стосунки з чоловіком, і надто ж з Ян Леєм.

Є такі люди, з вигляду інфантильні і несерйозні, але в деяких ситуація вони поводяться спокійніше і доросліше, ніж будь-хто інший. 

Коли Кітка сказав це, Ян Лей зрозумів сенс його слів. Але після цього Плямиста Кітка не підхопився, не вилаявся, не зачинив галасу і не ударив Ян Лей, як робив раніше. Він більше ніколи не згадував про це серед сторонніх. Єдине, що він сказав того дня Ян Лею, як йшов, було:

- Якщо ти образиш мого старшого брата, я тебе не відпущу.

 

***

 

Фірма Янь Цзиї розширювалась, і у Ян Лея з’являлось все більше обов’язків.

Янь Цзиї взявся за проєкт реконструкції гуртожитку одного з університетів. Ян Лей очолив цей проєкт, тож йому доводилось часто їздити до університетського містечка.

Це був найвідоміший університет, найвищий навчальний заклад в Цзянхаї. Він займав перше місце по всій країні, і тут навчались лише обдаровані молоді люди. Якби не цей проєкт, Ян Лей ніколи б в житті не зайшов в будівлі університету.

Бандити мали змішані почуття до навчання. З одного боку, їм ніколи не судилось вступити до університету. Вони, вигнанці суспільства, і студенти цих закладів належали до різних соціальних груп. Між ними була така ж різниця, як між небом і землею. А з іншого боку, ці знедолені люди з комплексом меншовартості і відчуттям власної недоречності мріяли про навчання.

Фан Ю також ніколи там не бував.

Одного разу він разом з Ян Леєм приїхав до університету. Парубок сидів в машині і спостерігав за оточенням. Пишні алеї навчального комплексу, засаджені деревами, запах книг, старовинні будівлі з високим дахом, кути якого немов злітали до неба, галасливі, енергійні студенти – усе це було для Фан Ю інакшим.

- Коли я навчався в старших класах, мої батьки наполягали, щоб я вступав до університету чи військової академії, але я не пішов, – розповідав Ян Лей.

Закінчивши за справами, вони відпочивали на галявині на території університету.

- Чому?

Фан Ю рідко чув, щоб Ян Лей розповідав про свою сім’ю.

- Я не люблю слухати їхні нотації!

Чесно кажучи, Ян Лей шкодував про своє рішення, але не хотів, щоб його сім’я керувала ним.

- Я їм сказав, що мені подобається возитись на вулицях, а тоді отримав ляпаса. І от я досі цим займаюсь.

Фан Ю поглянув на хлопця.

- Тут гарно, - сказав він. Почувався складно. Юнак був не з тих, кому навчання йшло гладко, до того ж тоді в нього не було можливості. Якби була, навряд чи він кинув би середню школу. В чотирнадцять років колобродити здавалось непоганим заняттям, але чи було це насправді так?

- Якщо хочеш, я домовлюсь за тебе.

Ян Лей бачив, що Фан Ю сподобалось в університеті.

- Та ну! Хто я такий, щоб ходити сюди?

- Як це? Хто сказав, що бандити не можуть вчитися? Ти що, не людина? Чи ти гірший за інших? Перед знаннями усі є рівними! – знову скалозубив Ян Лей.

- Досить. От коли станеш «рівним», тоді й поговоримо, - пожартував Фан Ю.

То був жарт. Тоді для них це був лише жарт.

Йдучи до машини, вони зустріли Лін Шаньшань.

З їх останньої зустрічі вона більше не бачилась з Фан Ю і не шукала його.

Несподівано побачивши Фан Ю і Ян Лея, Лін Шаньшань завмерла посеред вулиці з книжками в руках. Дехто з її однокурсників теж озирнулись.

- Привіт, Шаньшань.

Фан Ю привітав її м’яко і люб’язно. Тепер він знав, що вона позбулась своїх мрій.

Коли Ян Лей і Фан Ю сіли в автівку і поїхали, Лін Шаньшань ще проводжала їх поглядом.

- Хто ці красунчики? – допитувались однокурсниці Лін Шаньшань. Фан Ю і Ян Лей привернули до себе не аби яку увагу в університеті.

- …Ті, кого я не можу наздогнати, - відповіла вона, розвернулась і пішла, залишивши позаду своїх здивованих подружок.

В її очах зчитувалось зніяковіння, а на вустах грала ледь помітна щира посмішка.

У кожної юної дівчини є недосяжна мрія. Лін Шаньшань була рада, що її недосяжною мрією став Фан Ю.

 

***

 

У неділю періщив сильний дощ, вони обидва не надто хотіли виходити, тож весь день провели у маєтку.

Тітонька Чжан та старші майже не бачили сьогодні цих двох. Навіть на обід не йшли. Чого закрились нагорі? Чим там займаються? Напевно грають в ігри чи кіно дивляться. Тітка Чжан уже і на стіл накрила, все готово. Кликала їх, кликала, а вони не спускаються. Тож вона піднялась на гору і постукала в двері.

- Сяо Лей! Сяо Ю!

Ян Лей почув, але не зміг вимовити ні слова.

- …ха-а-а-а…!

У ванній кімнаті від несамовитих рухів двох людей в джакузі хлюпала вода, переливаючись через край, розбризкувалась на кахельну підлогу, стікаючи потічками у водостік.

Ян Лей, притиснутий спиною до краю ванни, від інтенсивних невпинних поштовхів Фан Ю не міг навіть говорити.

- …повільніше…зупинись на мить…м-м-м…!

Він чергового сильного поштовху Ян Лей мало не закричав, міцно вчепившись під водою руками в гладку, кріпку спину Фан Ю.

- Сяо Лей! – знову постукала в двері тітка Чжан. – Йдіть їсти!

Коли відповіді знову не пролунало, вона прислухалась до звуків зі спальні. Із здивуванням почула звуки хлюпання і здогадалась, що дітки, мабуть, купаються.

-...добре!...хрещена... – проричав Фан Ю, розсуваючи ноги Ян Лея і занурюючись в нього глибше.

 Ян Лей конвульсивно хапонув повітря.

-…ми…вже…спускаємось!...

Фан Ю не зупиняв рухів стегнами, поки говорив.

- Закінчуйте скоріше!

З-за дверей долинули кроки. Тітка спускалась.

Дочекавшись, допоки її кроки повністю не стихли, Ян Лей видав несамовитий стогін. Фан Ю заткнув йому рота і не відпускав, поки сам шалено вбивався в нього.

Розчинившись у шумі вируючої води, два сплутаних оголених тіла здригались у джакузі…

-…Наступного разу краще підемо до мене, - сказав Фан Ю після оргазму і обійняв задиханого Ян Лей.

- Все… нормально… Вона не почула… - Ян Лей залишив легкий поцілунок на мокрому обличчі Фан Ю. – Так навіть захопливіше… - безсоромно посміхнувся він кутиком рота.

- …Бляха! – безпорадно розсміявся Фан Ю. – З вогнем бавишся!...

- Навіщо мені той вогонь? У мене є ти! – Ян Лей обіймав його, цілуючи в губи…

Коли вони нарешті одяглися і спустились до обіду, усі вже доїдали, потроху залишаючи стіл.

- Стає прохолодніше! Не можна так довго купатись! Застудитеся! – бурчала тітонька Чжан.

Ян Лей і Фан Ю чимдуж закивали головами, схилившись над мисками, у той самий час під столом торкаючись ногами один одного…

Через кілька днів Янь Цзиї попросив Ян Лея знову поїхати до Лу, усе ще стосовно тих земельних ділянок. Але цього разу він мусив бути там декілька місяців для нагляду. І що б Янь Цзиї не казав, як не сварився, Ян Лей відмовлявся їхати.

- Чому? Через те, що трапилось в той раз? – Янь Цзиї завжди питав прямо.

- Ні! Але, брате, будь ласка, відряди когось іншого! Я справді не можу!

- Чому ти не можеш? Чим ти так зайнятий?

Ян Лей не хотів їхати, бо його не буде аж два місяці! Зараз їх стосунки з Фан Ю у самому розпалі, вони розлучались недовше ніж на один день! Як вони мусили витримати два місяці?

Ян Лей набрався хоробрості.

- Старший брате, по правді кажучи, я закохався і зустрічаюсь з деким!

- Та невже! Я здогадався!

Хоч Янь Цзиї вже і старий, але ще не сліпий. Лише тупий чи незрячий не побачив би, як Ян Лей світився! Лиш закінчується робочий день, його як корова язиком злизала! Було б дивно, якби це була не якась любка!

- Я не можу зараз залишити їх! – серйозно сказав Ян Лей.

- Невже цього разу по-справжньому? Ця любка – краля, еге ж?

Янь Цзиї вже бачив, як Ян Лей безсердечно кидав дівчат, з якими зустрічався, і думав, чи закохається він колись по-справжньому.

- Ти ж бачив! – зухвало відповів Ян Лей.

- Я бачив? - здивувався старший брат. – Хто це?

Ян Лей подумав: «Якщо я скажу, хто це, ти помреш з переляку».

У той час, коли Ян Лей і Янь Цзиї балакали, Фан Ю повернувся до маєтку. Того дня він рано поїхав до ресторану. Повернувшись по якісь речі, він знову збирався йти. Взявши те, за чим приїхав, він спускався сходами до першого поверху, як знадвору до будинку увійшов незнайомець.

Вони зустрілись поглядами.

Це був чоловік середнього віку, років сорока, статурний, красивий, з холодною величчю між бровами і суворим виразом обличчя.

Чоловік підняв голову і побачив Фан Ю. Він зупинився на мить, його погляд гостро сканував незнайомця.

Скільки жив у маєтку, Фан Ю ніколи не бачив цього чоловіка. Але те, як цей чоловік владно увійшов до будинку, змусило Фан Ю зрозуміти, що він має бути родичем Ян Лея.

Фан Ю сповільнив крок, поки спускався сходами, і, ввічливо кивнувши, минаючи цього пана, вийшов з двору.

Чоловік продовжував дивитися йому услід.

- Хто це? – спитав він, коли підійшла тітка Чжан.

- Це з Сяо Леєм… Друг панича. Його було поранено, і панич привіз його сюди, щоб той одужав.

- Друг? То він тут живе? – насупився чоловік. – Як довго?

- …Якийсь час… Він - непоганий хлопець… - пробурмотіла тітка Чжан.

Того вечора батько покликав Ян Лея до свого будинку у військовому окрузі.

- Ти цілими днями тиняєшся без діла! Як довго ти ще збираєшся дурня валяти? – роздратовано спитав батько.

- Скільки років ти ще питатимеш про це? Невже досі цікаво? – огризнувся Ян Лей.

- До кінця життя ханьки м’ятимеш?

Зазвичай батько не дбав про справи Ян Лея. Відтоді, як він вигнав сина з дому, йому було байдуже, чим той займався. Чого очі не бачать, того і серцю не жаль. Та чи справді він не бачив? Чи справді йому було байдуже?

- Чого викликав? – нетерпляче спитав Ян Лей.

Батько стримував гнів. Ця дитина доведе його до сказу.

- Наприкінці року ти йдеш вчитися до військової академії! Про місце я подбав.

- Я не піду!

- Підеш, хочеш ти чи ні! Для кого, по-твоєму, я тримаю це місце?!

- А хто тебе просив вирішувати за мене? Ти у мене питав? Я вже казав: тобі було начхати на мене раніше, тож не варто турбуватись про мене і надалі, домовились?

- Не турбуватись? Якщо я не турбуватимусь, ти так і залишишся бовдуром!! – люто гримнув батько. Як таке могло бути, щоб у людини його статусу і положення був такий мерзенний син? Ганьба всієї сім’ї!

- Ти думаєш, я не знаю, чим ти займаєшся? Вештаєшся вулицями, сидиш у в’язниці за бійки і дебоші, працюєш на бандюганів, всюди учиняєш лихо! Ти зганьбив прізвище нашої сім’ї!

З-поміж дітей високопоставлених родин лише Ян Лей сплутався з криміналом і здіймав такого галасу.

- Микаєшся цілими днями з купою обідранців, приводиш волоцюг до будинку! Здихайся цього виродка, поки не пізно! Зв’язався з бидлотою! Тримайся від них подалі!

Батькові дуже не подобалось, що Ян Лей крутився з тими пройдисвітами. Щойно він побачив обличчя Фан Ю, то зрозумів, що той - бандюк. Фан Ю промишляв злодійством багато років. І нехай зараз він і володів рестораном, душок Цзянху не міг сховатись від чуйного носа батька Ян Лея.

- Кого ти назвав виродком? Це мій друг! Май хоч трохи поваги до моїх друзів!! – в мить оскаженів Ян Лей.     

- Друзів? Це ті «дружки», що втягують тебе в неприємності?

Батько також не стримувався. Він хотів спокійно поговорити з Ян Леєм, але страшенно обурився поведінкою сина.

- Я даю тобі пару днів, щоб вигнати цього голодранця! А як ні, то я прийду і розберусь з ним особисто!

Ян Лей не очікував, що батько і справді заявиться до маєтку і втрутиться в його життя.

- Ян Дахай, ти заходиш надто далеко! Це мій будинок, і я дозволю жити в ньому тому, кому захочу! Хто ти такий, щоб керувати мною?

- Я – твій батько! – закричав Ян Дахай.

Ян Лей на мить завмер.

- Мій батько?... - він зло розсміявся. - Тепер ти кажеш, що ти – мій батько? То ти  вартуєш моєї матері? Ти вартуєш мене?! – заревів Ян Лей.

Потім розвернувся і рвонув з будинку…

Ян Дахай занімів. Не зміг вимовити і слова. Він дивився у спину сина, коли той грюкнув дверима, та й так і стояв, нахмуривши брови…

Того дня Фан Ю зустрівся з Ян Дахаєм. Увечері Ян Лей подався до батьківської хати, і, хоча він нічого не сказав Фан Ю, той і сам здогадався, що сталось.

Те, як цей чоловік дивився на Фан Ю, було відразою. Фан Ю багато чого бачив в цьому світі, тому зрозумів це відчуття з пів погляду.

Коли Ян Лей повернувся, Фан Ю пакував речі. Ян Лей занепокоївся.

- Що ти робиш?

- Ян Цзи та інші хлопці рахують мій дім своєю базою. Мене завжди немає. Вони дуже нудьгують, а бігати туди-сюди клопітно. Тож я краще поїду додому.

- Ти зустрівся з Ян Дахаєм, чи не так? - Ян Лей зрозумів, що Фан Ю вигадує відмовки. Він не став кружляти і спитав прямо. - Що він тобі сказав?

Фан Ю зупинився. Ян Лей вгадав.

- Нічого. Просто подивився, – спокійно відповів Фан Ю. – Я мав би здогадатись, що це твій тато. Треба було привітатись.

- Тебе хтось виганяє? Куди ти так поспішаєш? – Ян Лей вихопив коробку з рук Фан Ю і відкинув її.

- Я дійсно мушу повернутись! – пригнічено крикнув Фан Ю. – Мене постійно немає вдома! Я усе ще сплачую за оренду!

- Я заплачу!

- О-о-о… Тільки не починай! – Фан Ю почувався безпорадним перед упертістю Ян Лея. – Чи не все одно, де жити? Нехай моє житло не таке гарне, але там немає контролю і можна робити, що хочеш. Тобі ж подобалось у мене. Я повернусь туди, і ти переїдеш до мене! Хіба це не те саме, що й зараз?

- Не те! Не тоді, коли тебе образили!

- Чим мене образили?

Коли Ян Лей згадав вираз очей і тон голосу Ян Дахая, коли той казав, що Фан Ю - «виродок», він розгнівався і обурився. Хто він такий, щоб так говорити про Фан Ю? Хіба він його знає? Та що він взагалі знає? Він навіть сина свого не знає!

- Не перекручуй. – Фан Ю пригладив волосся Ян Лея у спробі заспокоїти. Заступництво хлопця зворушило його. – Усе буде добре. Не ускладнюй життя хрещеній та цим добрим людям.

Серце Ян Лея защеміло. Фан Ю постійно думав про інших!

Фан Ю запросив усіх мешканців маєтку на вечерю до готелю «Імперіал» - готелю найвищого класу в Цзянхаї, – і зробив усім подарунки. Саме таким і був Фан Ю: вдячним і турботливим.

Ніхто не здогадувався, що невдовзі він залишить маєток. Ця вечеря була дуже смачною, і вечір пройшов чудово.

Наступного дня Фан Ю поїхав. Перед від’їздом він попросив тітоньку Чжан передати його прощання старшим.

- Сяо Ю, не забувай про свою хрещену. Приходь частіше… - сумувала тітка.

Коли Ян Дахай йшов, він наказав їй витурити голодранця, але тітка Чжан не змогла і рота відкрити. Тепер, коли Фан Ю йшов сам, її серце обливалось кров’ю.

З того часу, як Фан Ю залишив маєток, Ян Лей також рідко повертався додому.