Протягом тих днів, де б він не був і чим не займався, повертаючись до свого будинку, Ян Лей почувався щасливим. Ян Лей жив там відколи себе пам’ятав, і цей маєток, красивий і таємничий в очах інших, не викликав в нього особливих почуттів. Але зараз Ян Лею здавалось, що цей дім, цей сад ще ніколи не були такими мальовничими.

Тому що там був дехто, кого він любив, до кого був прив’язаний, кого хотів бачити постійно. Навіть вся садиба сповнилась цим особливим станом.

Це були чари кохання.

Завдяки дбайливому догляду тітоньки Чжан та старших Фан Ю швидко одужав. Він мав міцне здоров’я і молодість, а в поєднанні з тонізуючими добавками і смачною їжею  колір його обличчя став навіть кращим, ніж був до побиття.

Фан Ю також подобалось тут. Особливо люди, що тут жили. Поки мешкав в цьому маєтку, він спілкувався зі старшими людьми, тіткою Чжан, дядьком Ван, допомагав їм по хаті, і був дуже старанним.

Після того як нога зміцніла і Фан Ю зміг безболісно рухатись, він взяв на себе майже всю важку хатню роботу. Старші не могли дозволити йому працювати, вони наполягали, щоб він повертався в ліжко, відпочивав, але зрештою так і не змогли його переконати. Вони й оком не встигли кліпнути, як підлога вже була вимита, а лампочка, давно розбита і не працююча, замінена.

- Та все добре! Я теж маю рухатись! – казав Фан Ю, посміхаючись.

Старі бачили, що цей юнак спритний і добросердий, і дуже скоро полюбили його. Мало хто з молоді мали терпіння балакати з літніми людьми, слухати їх старече ниття та не думати про свої розваги, але Фан Ю мав. Він старанно допомагав з домашніми справами, цікавився життям цих людей, а вони від того були щасливі.

Це він вмів. Догоджати людям.

Особливо Ян Лею подобалось спостерігати, коли Фан Ю з тіткою Чжан займались чимось разом. А саме, коли тітонька нахвалювала Фан Ю за його чемну поведінку. У Ян Лея було відчуття, що він привів додому невістку. Певна річ, він радше собі язика відгриз, аніж сказав це.

- Сяо Ю, може б ти залишався? Будеш моїм сином! – тітонька Чжан дуже не хотіла, щоб Фан Ю йшов від них.

- Значить відтепер я ваш син, хрещена мамо! – беззаперечно сказав Фан Ю.

- Мій хлопчику! – щаслива ненька швидко погодилась.

Ян Лей обійняв Фан Ю за плечі і посміхнувся. Його серце сповнилося надзвичайним теплом і втіхою.

Плямиста Кітка і Старий Лян знали, що Фан Ю тимчасово живе в маєтку, і прийшли до нього. Він наказав їм не підходити до будинку, тим паче не заходити всередину, а чекати на вулиці, подалі. Ці громили припхались цілою юрбою, ще й виглядали так, наче збирались когось зарізати. Фан Ю боявся, що вони налякають старих, тому щоразу вигадував привід вийти з дому і зустрітись з бандою на розі вулиці.

 В районі вулиці Гулін завжди жили виключно представники вищої верстви населення. Зібрання бикуватого вигляду здорованів виглядало на фоні поетично-витонченого аристократичного маєтку дивно і недоречно.

Пізніше Ян Лей довідався про це і сказав:

- Хай заходять. Лі Сан з бандою вже були тут.

- Не треба. Ще налякають хрещену.

Аж поки майстер Лю не взявся за порослу траву на величезному подвір’ї. Коли Фан Ю прийшов йому на допомогу, майстер Лю, розминаючи хвору спину, сказав:

- Тут роботи на пів місяця…

Тоді Фан Ю нічого не відповів, а після обіду до двору зайшли з десяток охайних юнаків з посмішками на обличчях.

- Дядьку, ми прийшли допомогти з бур’янами.

Плямиста Кітка і Старий Лян, які до цього в руках тримали лише ножі, шпичаки і заточки, влаштовуючи різанину, ці славнозвісні ватажки того дня вдягнули мішкуваті сині спортивні штани в білу смужку. Фан Ю наказав їм вдіти уніформу. Кожен, хто ходив до школи в ті часи, знає, що легендарні сині смугасті спортивні штани отруїли життя не одного покоління школярів.

Хлопці, всі як один, були одягнені немов учні старшої школи. Старий Лян навіть почепив на носа окуляри, а Плямиста Кітка сховав свої кучері під картуз. Всі посміхались і ввічливо говорили «добрий день», «будь-ласка, «дякую», «не переймайтесь» навіть частіше, ніж відмінники. Вони, опустивши голову, висмикували будяки, наче школярі, що прибирали спортивний майданчик. Таким бугаям не знадобилось багато часу, щоб вичистити добрячий шмат землі. Майстер Лю був таким зворушеним, щиро дякував і кричав, щоб ті залишились поїсти. «Школярі» тиснули йому руку, кажучи: «Дякую, пане. Це…наш обов’язок…». Їм було так важко витягти з себе ці слова, що хтось навіть позеленів. Фан Ю ледве стримувався, щоб не зареготати.

Майстер Лю підійшов до Старого Ляна і взяв його за руку.

- Малий, ти в якому класі?

- Е-е-е…Старшокласник… - запнувся Лян, відчайдушно стискуючи окуляри.

- Мистецтва чи наука[1]?

-… Ми-мистецтва… - той аж спітнів.

- Мистецтва – це добре! По окулярах бачу, що ти - філософ!

Проковтнувши язика, Старий Лян розвернувся і миттю вискочив на вулицю.

- Ну, «лейфенівці[2]»! – захопився майстер Лю, стоячи в воротах і дивлячись, як «школярі» заскакують на мотоцикли і їдуть.

- Свята срака, це виснажливіше, ніж чухратися! – за поворотом Старий Лян стягнув окуляри і тяжко зітхнув…

 

***

 

Ян Лей хвилювався, що Фан Ю занудьгує в хаті, тож привіз йому гітару.

Того дня, прочинивши ворота, він заходив до двору і побачив Фан Ю, що сидів під гліцинією і грав.

За домом розмістився довгий арковий прохід, оповитий гліцинією, квітки якої каскадом тягнулись до землі, неначе фіолетові хмари. Фан Ю сидів під перголою і грав на гітарі «Пісню про кохання 1990», перебираючи струни і відбиваючи ногою ритм.

Ян Лей завмер, побачивши цю картину. Золотисто-червоне світло призахідного сонця м'яко огортає цей тихий дворик із зеленою травою і квітами. Здавалось, що це був  сон, і в тому сні людина грала стару пісню про кохання. Ця сцена залишилась в пам’яті Ян Лея на багато років і часто снилась йому.

Ян Лей обережно підійшов ззаду. Хоча Фан Ю зосереджено грав, багаторічний досвід в боях зробив його дуже уважним до звуку наближення за спиною. Щойно Фан Ю обернувся, Ян Лей обхопив його руками за спину, і всім тілом припав до нього.

- Повернувся? – Фан Ю вже звик до прихильності Ян Лея. Просто він був таким причепливим.

- Ага, продовжуй.

Ян Лей тримав хлопця в обіймах.

- Давай-но ти. Пам’ятаєш ще, як грати? – Фан Ю підвівся і передав свою гітару Ян Лею.

Ян Лей давно не грав на гітарі. Він сів, взяв гітару в руки і почав бренькати. Фан Ю прихилився до альтанки з протилежного боку і спостерігав за ним. Ян Лей грав, дивлячись на Фан Ю, і посміхався йому.

Фан Ю закурив сигарету і посміхнувся йому у відповідь. На його умиротворене, вродливе обличчя навскіс падали сонячні промені.

Ян Лей не пам’ятав, коли востаннє брав гітару в руки. Він спинився після кількох акордів.

- Я забув цю частину, покажи ще раз, – сказав він.

Фан Ю дав кілька вказівок, але Ян Лей попросив продемонструвати. Затиснувши цигарку в пальцях, він підійшов ззаду, щоб зіграти фрагмент.

В такому положенні Фан Ю довелось нахилитися. Він опустив голову і недбало поклав ліву руку, яка тримала сигарету, на плече Ян Лею. Ян Лей був немов у клітці в його обіймах.

Очі Ян Лея дивилися на пальці Фан Ю, що перебирали струни, але думками він був вже далеко від цього. Він відкинувся на спину, опинившись в обіймах Фан Ю, притискаючись до його широких грудей.

Фан Ю відчув тепло його тіла, але промовчав і не відсторонився.

Так вони і сиділи вдвох, притиснувшись один до одного і не розмовляючи. Ян Лей спиною відчував тепло, відчував гаряче дихання Фан Ю на своєму вусі і чув власне серцебиття. Він дивився на пальці Фан Ю, які повільно торкалися струн, його серце билося все швидше і швидше, а потім раптом він вхопив руку Фан Ю. Кілька секунд Ян Лей тримав його руку в своїй долоні.

Як раз в цей час прийшла тітка Чжан.

- Сяо Лей, Сяо Ю! Ходімо вечеряти!

Вигук неньки змусив їх відсахнутись один від одного.

- … Ой! Іду! – схвильовано відповів Ян Лей.

Він подивився на Фан Ю, який вже прямував до будинку. Ян Лей пішов за ним…

Вночі вони сиділи на балконі і палили.

- Вже час повертатись додому, - сказав Фан Ю.

Ян Лей здивовано подивився на нього:

- Чому? Тобі тут погано?

- Ні. Я вже майже одужав, тому завдаю зайвих клопотів для хрещеної та старих, – відповів Фан Ю.

- Чого це ти? Хіба ти не знаєш, що вони не хочуть, аби ти йшов?

Так і було. Старі дуже прив’язались до Фан Ю.

- До того ж рани ще не зажили, і набряки не зійшли.

- Це вже не страшно. Зараз все набагато краще, ніж в минулому. Тоді не було тебе та хрещеної, і я якось впорався сам.

Раніше Фан Ю дійсно виживав. Ще ніколи про нього ніхто так не піклувався, і він був вдячний цим людям від щирого серця.

Ян Лей подумав про пораненого Фан Ю, що залишився сам в порожній квартирі, і за яким ніхто не доглядав, і зажурився. Фан Ю ніколи ні про що не жалівся. Як він жив в ті дні? Це дуже засмутило Ян Лея.

- Припини нести маячню. Залишайся тут. Нащо кудись йти?

- Бляха, то я можу залишитись назавжди? – пожартував Фан Ю.

- До кінця життя! – сказав Ян Лей, зовсім не жартуючи.

Фан Ю подивився на нього, але нічого не сказав.

В нічній тиші Ян Лей роздивлявся Фан Ю, і його серце шалено затріпотіло. Він вирішив не тягнути його в своє болото, не дозволити йому піти цим ганебним шляхом. Але Ян Лей нічого не міг з собою вдіяти. Скільки чоловіків і жінок протягом багатьох століть не змогли втекти від кохання, придушити свої почуття?

Ян Лей деякий час дивився на Фан Ю, потім загасив сигарету і наблизився до нього, підійшовши впритул, простягнув руку і ніжно погладив плече Фан Ю, де він був поранений.

- Болить? – тихо спитав Ян Лей.

- Нормально.

Більше Ян Лей не питав нічого. Він обійняв Фан Ю, пестячи його тіло.

- Я хочу тебе, - прошепотів він на вухо Фан Ю.

Ян Лей стримувався надто довго. Оскільки Фан Ю був поранений, Ян Лей мусив стримуватись.  Бачачи його травми, він був змушений придушувати пожежу всередині себе. Йому з труднощами вдалось дочекатись цього моменту.

Він більше не хотів думати про те, зізнаватись чи ні. Молодий, імпульсивний, пристрасний, сповнений тестостероном, він просто хотів володіти і отримувати. Він сподівався, що Фан Ю такий самий, як і він: ні про що не думав, ні про що не піклувався, поки вони ділили таємницю, що належала тільки їм. Найінтимніший секрет між двома чоловіками, який вони берегтимуть все життя…

Тієї ночі Фан Ю шаленів. Він був суперечливим і пристрасним.

Пам’ятаючи про його травми, в ліжку Ян Лей не міг занадто активно відповідати Фан Ю. Фан Ю контролював його, і він був готовий підкоритись йому.

Вони міцно притиснулись один до одного і рухались в одному темпі. Фан Ю палко цілував тіло Ян Лея. Пристрасні, жагучі поцілунки залишали на його шкірі червоні плями. Від такого натиску йому було навіть боляче, але це був хвилюючий біль. Рухи Фан Ю були настільки потужними, що старе різьблене ліжко здригалося, і навіть старий паркет рипів. Шалений ритм змусив його задихатись. Фан Ю раптом сповільнився. Ян Лей знав, що його турбувало. Він обняв Фан Ю за шию і прошепотів йому на вухо, щоб він не стримувався, внизу на першому поверсі під їх спальнею ніхто не живе… Фан Ю підхопив його і вдавив в бильцю…

Ян Лей був таким самим шаленим і невпинним, як і Фан Ю. Коли гаряча рідина Фан Ю бризнула йому на живіт, коли Ян Лей здригнувся і скінчив, він міцно обхопив руками шию Фан Ю і тремтячим голосом прошепотів йому на вухо: «Фан Ю!». Він так сильно стискав губами мочку вуха Фаню, виціловував його шию; йому хотілося кричати на повний голос: «Я кохаю тебе! Я до біса кохаю тебе!»...

Він ледь стримував сльози….

Пізніше, коли вони заспокоїлись, Ян Лей тихо лежав поруч з Фан Ю.

Вони мовчали, але обидва відчували в душі розгубленість і смуток…