Розділ 39

Лін Шаньшань пішла. Ян Лей і Фан Ю перезирнулись один з одним. Фан Ю, дивлячись на усміхнене обличчя брата, не стримався і спитав: - Що? Чого ти шкіришся? - Чому немає дівчини, яка так сильно кохає мене? Ти бачив? Вона навіть не помітила мене! Немов я – ніхто! Ліхтар! – сказав Ян Лей, чи то жартома, чи то навмисне. - Раз ти ліхтар, то чому не гориш? – Фан Ю також вмів іронізувати. - Я палаю всередині, тобі не видно! - Боже… - сміявся Фан Ю. З Ян Леєм він завжди почувався розслабленим і щасливим. - А ти хто – магніт? Притягуєш до себе жінок. Дивись, бо вскочиш по самі вуха! - Це ти - магніт! – Фан Ю не вдарив його лише тому, що побитим валявся в ліжку. – Облиш, ти також приваблюєш людей. Годі вже мене соромити. Фан Ю, можливо, бевкнув мимохідь, але Ян Лей, здавалось, був цілком задоволений почутим. Це прозвучало так, ніби Фан Ю ревнував. Ян Лей широко посміхнувся. Дізнавшись справжню причину погрому, Ян Лей також зрозумів, що робити далі. Втім, це було пізніше. Зараз найважливішим для нього було подбати про Фан Ю. Після крапельниці лихоманка відступила, тож Фан Ю більше не міг залишатись в лікарні. Він встав з ліжка і почав збиратись додому. І хоча за попередню ніч тортур його спина просто задубіла, за стільки років вуличних кривавих бійок, за якими жевріла смерть, Фан Ю було начхати на ці подряпини. - Гей! Ти куди? Полежи ще трохи! – Ян Лей з болем дивився на його поранення. - Належався вже. Піду додому.  Фан Ю не любив довго залишатись в лікарні. - Добре, тоді я відвезу тебе десь. Ян Лей домовився про дещо. Він не збирався повертатись з Фан Ю до його дому. Він хотів відвезти його туди, де брат зможе одужати. Коли вони вийшли з лікарні, Фан Ю запитав, куди вони поїдуть, і Ян Лей відповів: до мене додому. Фан Ю дуже здивувався. Відтоді як вони стали друзями, Ян Лей ніколи не згадував про свою сім’ю. Фан Ю нічого не знав про нього, окрім того, що той жив в військовому окрузі. Хоча Ян Лей пропадав у Фан Ю цілими днями, він ніколи не приводив Фан Ю до себе додому і ніколи не згадував про сім’ю. Хлопець відчував, що Ян Лей справді не ладнає з батьками, тому ніколи і не питав. Тож, почувши, що вони збираються поїхати до Ян Лея додому, Фан Ю здивувався. Ян Лей викликав таксі, однак водій повів машину не в напрямку військового округу, а до вулиці Гулін. В Цзянхаї по вулиці Гулін розташовувались резиденції державних посадовців. Так історично склалось, що в цій місцевості збудували багато особняків для політичних діячів та урядовців Республіки Китай[1], тож це був найбагатший район міста. Зараз ці будівлі були об’єктами збереження культурної спадщини, особливо район поблизу вулиці Гулін, близько десятка вулиць, споруди якого об’єднані в так звану «Міжнародну архітектурну експозицію». Вона складалась з сотень будівель, зведених в різних стилях, в яких відбилась багатолітня історія Китаю. За часів республіканської влади тут жили високопоставлені особи та державні діячі, а після заснування Китайської Народної Республіки ці будинки заселили військові та політичні лідери. Сьогодні ці маєтки і садиби належали їхнім нащадкам. Весь цей район справляв враження «глибокого саду[2]». Кожен двір, кожна будівля, кожний паркан, немов, щось ховали в собі, якусь таємну, незвичайну історію. Тому коли таксі зупинилось перед одним з таких особняків, збудованих в 30-40-ві роки 20-го століття, над дверима якого висів знак «Культурна спадщина. Охороняється державою», а на кам’яному паркані було вибито «Спроектовано архітектором Ян Тінбао», коли Ян Лей сказав Фан Ю виходити з машини, той був в шоці. Ян Лей дістав з кишені ключі і відчинив ковану браму. Після 2010 року ЗМІ оголосили конкурс «Найкрасивіший маєток Цзянхая доби Республіки Китай». Експерти і містяни із сотні будинків обрали десятку найкращих, до якої увійшло і помістя, що перед ним просто зараз стояв Фан Ю. Дотепер Фан Ю ніколи не бував в такому місці, ба більше він ніколи не думав, що Ян Лей міг жити тут. Мине багато років, і так само як Ян Лей пам’ятатиме кожну річ в квартирі на восьмому поверсі, Фан Ю все ще пам’ятатиме цей маєток, особливо його велике подвір’я, засаджене гліциніями, хоча він проведе тут недовгий час. - ….Ти живеш тут? – спитав Фан Ю. Повернувшись до нього і побачивши його шокований та зацікавлений погляд, Ян Лей не знав, як пояснитися. - Це будинок мого дідуся, - відповів він. – Він був ветераном ще до визволення[3]. Воював на війні[4]. Проживаючи в такому будинку в такому районі, не варто говорити, якого рангу був цей «ветеран». Фан Ю мовчав. - Зазвичай я тут не живу, але іноді заходжу провідати. До речі, тут мешкають кілька дядьків і тіток, старі сусіди, я познайомлю тебе з ними пізніше, - поспіхом сказав Ян Лей, відволікаючись від сімейної теми. Він повів Фан Ю до особняка, а на зустріч їм прямо з заднього двору вийшла жіночка років п’ятдесяти у фартусі та з відерком рису. - Тітонько Чжан! - сердечно привітався Ян Лей. Щойно тітка Чжан помітила Ян Лея, вона скрикнула: - Паничу, ви повернулись! Ян Лея майже знудило, коли він почув це звернення. - Тітонько! Скільки разів я тобі казав! Зараз 90-ті! Ти все ще думаєш, що ти в телесеріалі? Якщо ти будеш так кричати, я на тебе розсерджуся! Тітка Чжан почала служити в сім’ї Ян ще підлітком. Ян Лей народився і виріс на її очах. Вона десятиліттями працювала нянею в цій родині. І хоча в ті часи всіх називали «товаришами», але вона за стільки часу звикла називати синів і дочок пана «паничами» і «паннами» і досі не могла перевчитися. - Ну гаразд, гаразд! Тітонька Чжан вже зовсім стара, то й забула! Тітонька Чжан дуже зраділа, коли побачила Ян Лея. - Ось про кого я тобі казав, ненько! Ян Лей представив Фан Ю. Привезти сюди Фан Ю було його головною метою. Ян Лей хотів доглядати його, але сам він не вмів готувати, тому єдине місце, яке він зміг придумати, де б Фан Ю одужав і де про нього б добре піклувалися, було тут. Місце, яке стало для Ян Лея справжній домом. Він ще вдень зателефонував до тітки Чжан і сказав, що його друга було сильно поранено, і вони вдвох приїдуть сюди на деякий час, щоб відновити сили. Тож хлопець попросив тітку подбати про них. Тітка Чжан дуже любила Ян Лея і ставилась до нього, як до власної дитини. Вона завжди чекала його, але він зрідка заглядав до маєтку, а ще рідше залишався ночувати. Тому, почувши, що її улюблений хлопчик повертається додому, та ще й з другом, тітка зраділа, немов свято прийшло до будинку. Вона негайно пішла по продукти, потім наготувала всіляких смаколиків і прибралась нагорі, навівши лад у головній спальні. Цей республіканський маєток належав дідусеві Ян Лея. Коли той помер, то відписав дім онуку, чітко зазначивши в заповіті, що єдиним власником є Ян Лей, і жодний з членів сім’ї не може претендувати навіть на частку. Вся прислуга – няня, садівник, водій та інші – жила в котеджі, прибудованому до маєтку, у внутрішньому дворі. А коли дід помер і сім’я розділилась, вони мали з’їхати. Але Ян Лей не тільки не виселив їх, але й дозволив жити в самому маєтку стільки, скільки їм буде потрібно, а бажано, щоб залишились назавжди. Ці звичайні люди були невимовно вдячні Ян Лею. Їхні сім’ї десятиліттями служили в родині Ян Лея, піклувались про неї, тож для нього вони були більше ріднею, аніж прислугою. Він ніколи не зможе забути тепло, що вони йому дарували в дитинстві. Тепер ці люди зі своїми сім’ями жили на першому поверсі, а всі кімнати на другому залишались недоторканими. Там завжди чисто і охайно, немов в очікуванні, коли господар нарешті повернеться додому. - Які хулігани так побили цю дитинку? Як вони могли таке вчинити? Жах, та й годі! – причитала тітка Чжан, роздивляючись відмітини на тілі Фан Ю. Вона поквапилась відвести хлопців нагору відпочити, а потім спустилась вниз накривати на стіл вечерю. Східці на сходах в цьому республіканському маєтку були настільки високими і крутими, що нога Фан Ю, по якій кілька разів вдарили ногами і кулаками, хоч і не зламана,  боліла і ледве згиналась. Ян Лей запропонував віднести Фан Ю нагору на руках, на що той шарпнувся, сказавши не турбуватись за нього, і що він повільно підніметься самотужки. Ян Лей все ж допоміг йому піднятись на другий поверх і пройшов до спальні, яку наготувала ненька. Він сказав по телефону, щоб та підготувала головну спальню, бо вони спатимуть разом, щоб полегшити догляд за хворим другом. [1] Демократична держава, утворена у 1912 році внаслідок Сіньхайської революції проти Китайської імперії Цін. Після поразки у громадянській війні з комуністами, які оголосили Китайську Народну Республіку, в 1949 році влада Республіки Китай евакуювалась на острів Тайвань.   [2] Символ закоханості, самотності, ізольованості, туги, скорботи з вірша «Наскільки ж глибокий цей сад» традиційної китайської поезії. Автор достеменно не встановлений, однак авторство приписують двом поетам: Оуян Сю (1007-1072) – поет династії Сун, та Фен Яньсі (903-960) – поет династії Тан. Обидва були політичними діячами своїх держав. "Наскільки ж глибокий цей сад? Туман курився по-між вербами, безліч невагомих серпанків (тонких завіс) повивались тут і там. Розкішні повози і запряжені різьбленими сідлами коні чекали панів на площі, щоб візвезти їх до будинку розваг. Але навіть з даху не видно дороги Чжантай. Дощові завіси і буйні вітри наприкінці березня, в сутінках за зачиненими дверима весна ніяк не може залишатись на серці. Зів’ялі квіти мовчали у відповідь сльозам, лише червоні пелюстки розлетілись, підхоплені вітром."   [3] Загальновживаний термін на материковому Китаї, який Комуністична партія КНР часто використовує для опису певних подій. Наприклад, окупація Китайською народно-визвольною армією територій, контрольованих урядом Республіки Китай - Гоміньданом, Компартія називає «визволенням». Також друга громадянська війна між Гоміньданом і Компартією (1945-1950) була названа «Визвольною війною», після якої Республіка Китай розпалась, а влада перемістилась на острів Тайвань. [4] Вірогідно, авторка має на увазі Японсько-китайську війну 1937-1945 років.